Привид бродить по Європі — привид комунізму. Всі сили старої Європи об’єдналися для священного цькування цього привиду: папа і цар, Меттерніх і Гізо, французькі радикали і німецькі поліцаї.
Де та опозиційна партія, яку не ославили б комуністичною її противники, що стоять при владі, де та опозиційна партія, яка не кидала б назад плямуючого докору в комунізмі як передовішим представникам опозиції, так і своїм реакційним противникам?
З цього факта випливають два висновки.
Комунізм уже визнається за силу всіма європейськими властями.
Пора вже, щоб комуністи перед усім світом відкрито виклали свій світогляд, свої цілі, свої прагнення і байкам про привид комунізму протипоставили маніфест самої партії.
З цією метою зібралися в Лондоні комуністи найрізніших національностей і склали оцей маніфест, який оголошується англійською, французькою, німецькою, італійською, фламандською і датською мовами.
I. Буржуа і пролетарі1
Історія всього дотеперішнього суспільства2 є історія боротьби класів.
Вільний і раб, патрицій і плебей, феодал і кріпак, цеховий майстер і підмайстер, коротко кажучи, гнобитель і гноблений перебували в постійному антагонізмі один до одного, вели безупинну, то приховану, то явну боротьбу, боротьбу, яка кожний раз кінчалася революційною перебудовою всього суспільства або спільною загибеллю класів, що боролися.
В попередні епохи історії ми майже повсюди знаходимо цілковите розчленування суспільства на різні стани, різноманітну градацію суспільних становищ. У стародавньому Римі ми маємо патриціїв, вершників, плебеїв, рабів; в середні віки — феодальних панів, васалів, цехових майстрів, підмайстрів, кріпаків, а до того ще майже в кожному з цих класів знов особливі градації.
Сучасне буржуазне суспільство, що виникло з загибелі феодального суспільства, не знищило класових суперечностей. Воно тільки поставило нові класи, нові умови гноблення, нові форми боротьби на місце старих.
Однак, наша епоха, епоха буржуазії, відзначається тим, що вона спростила класові суперечності. Все суспільство все більше і більше розколюється на два великі ворожі табори, на два великі класи, які прямо протистоять один одному — буржуазію і пролетаріат.
З кріпаків середньовіччя утворилося дрібне міщанство перших міст; з цього дрібного міщанства розвинулися перші елементи буржуазії.
Відкриття Америки, морський шлях навколо Африки утворили для ростучої буржуазії нове поле діяльності. Ост-індський і китайський ринки, колонізація Америки, обмін з колоніями, збільшення засобів обміну і взагалі товарів створили нечуване доти піднесення торгівлі, судноплавства, промисловості і тим самим швидкий розвиток революційного елементу в феодальному суспільстві, що розпадалося.
Колишній феодальний або цеховий спосіб промислового виробництва був уже недостатній для ростучого разом з новими ринками попиту. Його місце зайняла мануфактура. Цехові майстри були витіснені промисловим середнім станом; поділ праці між різними корпораціями зник перед поділом праці всередині окремої майстерні.
Але ринки весь час зростали, весь час більшав попит. Мануфактурне виробництво теж стало вже недостатнім. Тоді пара і машини революціонізували промислове виробництво. Місце мануфактурного виробництва зайняла сучасна велика промисловість, місце промислового середнього стану зайняли промислові мільйонери, шефи цілих промислових армій, сучасні буржуа.
Велика промисловість створила світовий ринок, який підготувало відкриття Америки. Світовий ринок викликав величезний розвиток торгівлі, судноплавства, сухопутних сполучень. Це в свою чергу вплинуло на розширення промисловості, і в тій самій мірі, в якій розширялися промисловість, торгівля, судноплавство, залізниці, — в тій самій мірі розвивалася буржуазія, збільшувала свої капітали і відтісняла на задній план усі успадковані від середньовіччя класи.
Отже, ми бачимо, що сучасна буржуазія сама є продуктом довгого процесу розвитку, ряду переворотів у способі виробництва і зносин. Кожний з цих ступенів розвитку буржуазії супроводився відповідним політичним успіхом [цього класу]1. Пригноблений стан при пануванні феодальних панів, озброєна й самоврядна асоціація в комуні3, тут — незалежна міська республіка [як в Італії і Німеччині], там — третій податковий стан монархії [як у Франції], потім, за часів мануфактури, противага дворянству в становій або в абсолютній монархії, головна основа великих монархій взагалі, — буржуазія завоювала собі, нарешті, після утворення великої промисловості і світового ринку, виключне політичне панування в сучасній представницькій державі. Сучасна державна влада, це — тільки комітет, який управляє спільними справами всього класу буржуазії.
Буржуазія відіграла в історії надзвичайно революційну роль.
Там, де буржуазія досягла панування, вона зруйнувала всі феодальні, патріархальні, ідилічні відносини. Вона нещадно розірвала строкаті феодальні зв’язки, що прикріпляли людину до її «природних повелителів», і не залишила ніякого іншого зв’язку між людьми, крім голого інтересу, крім бездушної «сплати готівкою». Вона втопила в крижаній воді егоїстичного розрахунку священний порив побожної мрійливості, рицарського захоплення, міщанської сентиментальності. Вона перетворила особисту гідність у мінову вартість і на місце безлічі стверджених грамотами і здобутих свобод поставила одну безсовісну свободу торгівлі. Одним словом, експлуатацію, прикриту релігійними і політичними ілюзіями, вона замінила відкритою, безсоромною, прямою, сухою експлуатацією.
Буржуазія позбавила ореолу святості всі роди діяльності, які вважалися досі почесними і на які досі дивилися з побожним трепетом. Вона перетворила лікаря, юриста, попа, поета, мужа науки в своїх платних найманих робітників.
Буржуазія зірвала з сімейних відносин їх зворушливо-сентиментальний покров і звела їх до чисто грошових відносин.
Буржуазія викрила як властивий середньовіччю прояв грубої сили, що ним так захоплювалася реакція, знаходивши собі відповідне доповнення в непробудному ледарстві. Тільки вона вперше показала, що може зробити людська діяльність. Вона створила чудеса, що далеко перевищують єгипетські піраміди, римські водогони і готичні собори; вона провела походи, які далеко лишають позаду себе переселення народів і хрестові походи.
Буржуазія не може існувати, не революціонізуючи постійно знаряддя виробництва, отже й виробничі відносини, отже й усі суспільні відносини. Навпаки, незмінне збереження старого способу виробництва було першою умовою існування всіх попередніх промислових класів. Безперестанна революція виробництва, безперервне потрясіння всіх суспільних відносин, вічна непевність і рух відрізняють буржуазну епоху від усіх попередніх. Всі застиглі, заіржавілі відносини з їх свитою з давніх-давен шанованих уявлень і поглядів руйнуються, всі новоутворені старіють ще до того, як встигнуть закостеніти. Все станове і застигле випарюється, все святе оскверняється, і люди, нарешті, змушені подивитись тверезими очима на своє життєве становище, на свої взаємні відносини.
Потреба в чимраз ширшому збуті для своїх продуктів жене буржуазію по всій земній кулі. Скрізь мусить вона загніздитися, скрізь оселитися, скрізь встановити зв’язки.
Експлуатацією світового ринку буржуазія зробила виробництво і споживання всіх країн космополітичним. На превеликий жаль реакціонерів, вона вирвала з-під ніг промисловості національний ґрунт. Прадавні національні галузі промисловості були знищені і знищуються день-у-день. Їх витісняють нові галузі промисловості, запровадження яких стає питанням життя для всіх цивілізованих націй, галузі промисловості, які переробляють уже не місцеву сировину, а сировину, що походить з найдальших країв, і фабрикати яких споживаються не тільки в самій даній країні, але разом з тим і в усіх частинах світу. Замість старих потреб, що задовольнялися місцевими виробами, з’являються нові, для задоволення яких потрібні продукти найвіддаленіших країн і кліматів. Замість старої місцевої і національної самодостатності й замкнутості з’являються всебічний зв’язок, всебічна залежність народів один від одного. І це має місце як у матеріальному виробництві, так і в інтелектуальному. Продукти розумової діяльності окремих народів стають спільним надбанням. Національна однобічність і обмеженість стають все більш і більш неможливими, і з багатьох національних і місцевих літератур утворюється одна світова література.
Буржуазія завдяки швидкому поліпшенню всіх знарядь виробництва, завдяки безмежно полегшеним засобам сполучення втягає в цивілізацію всі, навіть найбільш варварські, нації. Дешеві ціни її товарів являють собою ту важку артилерію, якою вона вщент руйнує всі китайські мури, якою вона примушує до капітуляції найупертішу ненависть варварів до чужоземців. Вона примушує всі нації засвоїти буржуазний спосіб виробництва, якщо вони не хочуть загинути; вона примушує їх заводити у себе самих так звану цивілізацію, тобто ставати буржуа. Одним словом, вона створює собі світ за своїм образом і подобою.
Буржуазія підкорила село пануванню міста. Вона створила величезні міста, вона в великій мірі збільшила число міського населення порівняно з сільським і таким чином вирвала значну частину населення з ідіотизму сільського життя. Подібно до того, як вона зробила село залежним від міста, вона зробила варварські й напівварварські країни залежними від цивілізованих, селянські народи — від буржуазних народів, Схід — від Заходу.
Буржуазія все більше й більше знищує роздроблення засобів виробництва, володіння й населення. Вона скупчила населення, централізувала засоби виробництва і зосередила власність у небагатьох руках. Необхідним наслідком цього була політична централізація. Незалежні, ледве зв’язані між собою провінції, з різними інтересами, законами, урядами й митами, були з’єднані в одну націю, один уряд, один закон, один національний класовий інтерес, один митний кордон.
Менше ніж за сто років свого класового панування буржуазія створила численніші і колосальніші продуктивні сили, ніж усі минулі покоління разом. Підкорення сил природи, запровадження машин, застосування хімії в промисловості й землеробстві, пароплавство, залізниці, електричні телеґрафи, перетворення цілих частин світу в продуктивні, пристосування річок для судноплавства, цілі ніби з-під землі викликані маси населення, — яке з попередніх століть передчувало, що в надрах суспільної праці дрімали такі продуктивні сили?
Ми бачили, однак, що засоби виробництва і зносин, на основі яких утворилася буржуазія, були створені в феодальному суспільстві. На певному ступені розвитку цих засобів виробництва і зносин ті умови, в яких відбувалися виробництво і обмін феодального суспільства, феодальна орґанізація землеробства й мануфактури, одним словом — феодальні майнові відносини, вже більше не відповідали розвиненим продуктивним силам. Вони гальмували виробництво, замість сприяти йому. Вони теж перетворилися в численні окови. Необхідно було розбити їх, і вони були розбиті. Їх місце зайняла вільна конкуренція з відповідним їй суспільним і політичним ладом, з економічним і політичним пануванням буржуазного класу.
На наших очах відбувається подібний рух. Буржуазні умови виробництва і зносин, буржуазні майнові відносини, сучасне буржуазне суспільство, що наче чарами створило такі потужні засоби виробництва й зносин, схоже на чарівника, який уже не може справитись з тими підземними силами, які він викликав своїми заклинаннями. Вже кілька десятиріч історія промисловості й торгівлі є лише історія збурення сучасних продуктивних сил проти сучасних виробничих відносин, проти майнових відносин, які є умовами існування буржуазії та її панування. Досить назвати торговельні кризи, які, періодично повертаючись, дедалі грізніше ставлять під запитання існування всього буржуазного суспільства. Під час торговельних криз регулярно знищується велика частина не тільки виготовлених продуктів, але й створених уже продуктивних сил. Під час криз вибухає соціальна епідемія, яка всім попереднім епохам здавалася б безглуздям — епідемія перепродукції. Суспільство раптом опиняється відкинутим в одну мить назад у стан варварства, наче голод, загальна нищівна війна відрізали його від усіх засобів існування; промисловість, торгівля здаються знищеними, — і чому? Тому, що суспільство надто цивілізоване, у нього надто багато засобів існування, надто багато промисловості, надто багато торгівлі. Продуктивні сили, які є в його розпорядженні, не служать більше розвиткові буржуазної цивілізації і буржуазних майнових відносин; навпаки, вони стали надто могутніми для цих відносин, вони ними гальмуються; і як тільки вони перемагають це гальмо, вони розладжують усе буржуазне суспільство, загрожують існуванню буржуазної власності. Буржуазні відносини стали занадто вузькими, щоб вмістити створене ними багатство. — Чим буржуазія перемагає кризи? З одного боку, вимушеним знищенням маси продуктивних сил; з другого боку, завоюванням нових ринків і ґрунтовнішою експлуатацією старих ринків. Отже чим? Тим, що вона готує всебічніші й могутніші кризи і зменшує засоби запобігання кризам.
Та зброя, якою буржуазія повалила феодалізм, спрямовується тепер проти самої буржуазії.
Але буржуазія не тільки викувала зброю, яка несе їй смерть; вона породила також і тих людей, які боротимуться цією зброєю — сучасних робітників, пролетарів.
В тій самій мірі, в якій розвивається буржуазія, тобто капітал, — в тій самій мірі розвивається і пролетаріат, клас сучасних робітників, які тільки доти можуть існувати, поки знаходять роботу, а знаходять вони її лише доти, поки їх праця збільшує капітал. Ці робітники, які мусять продавати себе поштучно, є товар, як і всякий інший предмет торгівлі, а тому вони в однаковій мірі зазнають усіх мінливостей конкуренції, всіх коливань ринку.
Внаслідок поширення машин і поділу праці праця пролетарів втратила всякий самостійний характер, а тим самим і всяку принадність для робітника. Він стає простим придатком до машини, від якого вимагають тільки найпростіших, найодноманітніших, найлегших до вивчення операцій. Тому витрати, які спричиняє робітник, обмежуються майже тільки засобами існування, яких він потребує для свого утримання і для продовження свого роду. Але ціна всякого товару, отже й праці, дорівнює витратам його виробництва. Тому в тій самій мірі, в якій зростає неприємність праці, зменшується заробітна плата. Навіть більше: в тій самій мірі, в якій зростають застосування машин і поділ праці, — в тій самій мірі зростає і маса праці, чи то внаслідок збільшення робочих годин, чи внаслідок збільшення роботи, якої вимагають за даний час, прискореного ходу машин і т. д.
Сучасна промисловість перетворила маленьку майстерню патріархального майстра у велику фабрику промислового капіталіста. Маси робітників, скупчені на фабриці, орґанізовуються посолдатському, їх ставлять, як рядових солдатів промислової армії, під нагляд цілої ієрархії унтер-офіцерів та офіцерів. Вони раби не тільки буржуазного класу, буржуазної держави, — їх щодня і щогодини поневолює машина, наглядач і передусім сам окремий буржуа-фабрикант. Ця деспотія тим дріб’язковіша, ненависніша, тим більше викликає озлоблення, чим одвертіше вона проголошує своєю кінцевою метою наживу.
Чим менше вмілості і сили вимагає ручна праця, тобто чим більше розвивається сучасна промисловість, тим більше праця чоловіків витісняється працею жінок і дітей. Різниця у статі й віку не має уже щодо робітничого класу ніякого суспільного значення. Існують тільки знаряддя праці, які, залежно від віку й статі, викликають різні витрати.
Коли експлуатація робітника фабрикантом закінчена настільки, що робітник одержує готівкою свою заробітну плату, тоді на нього накидаються інші частини буржуазії: домовласник, крамар, лихвар і т. д.
Дотеперішні дрібні середні стани, дрібні промисловці, купці і рантьє, ремісники й селяни, — всі ці класи опускаються в лави пролетаріату, почасти тому, що їхній невеликий капітал недостатній для ведення великого промислового підприємства і не витримує конкуренції з більшими капіталістами, почасти тому, що їх вмілість знецінюється новими способами виробництва. Так рекрутується пролетаріат з усіх класів населення.
Пролетаріат проходить різні ступені розвитку. Його боротьба проти буржуазії починається разом з його існуванням.
Спочатку борються окремі робітники, потім робітники однієї фабрики, потім робітники однієї галузі праці в одній місцевості проти окремого буржуа, який їх безпосередньо експлуатує. Вони спрямовують свої атаки не тільки проти буржуазних виробничих відносин; вони спрямовують їх і проти самих знарядь виробництва; вони знищують конкуруючі чужоземні товари, вони розбивають машини, вони підпалюють фабрики, вони намагаються шляхом боротьби знову повернути собі зникле становище середньовічного робітника.
На цьому ступені робітники становлять розпорошену по всій країні і роздроблену конкуренцією масу. Згуртованість робітників у значніші маси ще не є наслідком їх власного об’єднання, а наслідком об’єднання буржуазії, яка для досягнення своїх власних політичних цілей мусить, і поки ще може, приводити в рух увесь пролетаріат. На цьому ступені пролетарі борються, отже, не проти своїх ворогів, а проти ворогів своїх ворогів — проти решток абсолютної монархії, проти землевласників, непромислових буржуа, дрібних буржуа. Таким чином увесь історичний рух зосереджується в руках буржуазії; кожна здобута при таких умовах перемога є перемогою буржуазії.
Але з розвитком промисловості пролетаріат не тільки зростає в числі; він скупчується в більші маси, сила його зростає, і він більше відчуває її. Інтереси пролетаріату, його життьове становище дедалі більше вирівнюються в міру того, як машини все більше й більше стирають відмінності в умовах праці і майже повсюди збивають заробітну плату до однаково низького рівня. Ростуча конкуренція буржуа між собою і торговельні кризи, що виникають з цього, роблять заробітну плату робітників дедалі хиткішою; невпинне поліпшення машин, що розвивається дедалі швидше, робить усе життєве становище робітників дедалі більш непевним; колізії між окремим робітником і окремим буржуа дедалі більше набирають характеру колізій між двома класами. Робітники починають з того, що утворюють коаліції проти буржуа; вони об’єднуються для обстоювання своєї заробітної плати. Вони засновують навіть тривалі асоціації, щоб забезпечити себе харчем на випадок можливих заворушень. Місцями боротьба вибухає у повстання.
Час від часу робітники перемагають, але перемога ця лише минуща. Дійсним результатом їх боротьби є не безпосередній успіх, а об’єднання робітників, яке дедалі більше поширюється. Йому сприяють ростущі засоби сполучення, які створюються великою промисловістю і які зв’язують між собою робітників різних місцевостей. Але цього тільки зв’язку і треба для того, щоб ці численні місцеві битви, скрізь однакового характеру, централізувати в національну, в класову боротьбу. А всяка класова боротьба є боротьба політична. І об’єднання, для якого городянам середньовіччя з їх путівцями потрібні були століття, сучасні пролетарі здійснюють завдяки залізницям протягом небагатьох років.
Ця організація пролетарів у клас і тим самим у політичну партію щохвилини знову руйнується конкуренцією між самими робітниками. Але вона постійно знову виникає, сильніша, міцніша, могутніша. Вона примушує визнати окремі інтереси робітників в законодавчому порядку, використовуючи розколи серед буржуазії. Так було з біллем про десятигодинний робочий день в Англії.
Колізії в старому суспільстві взагалі в багатьох відношеннях сприяють процесові розвитку пролетаріату. Буржуазія перебуває в постійній боротьбі: спочатку проти аристократії, пізніше проти тих частин самої буржуазії, інтересам яких суперечить розвиток промисловості, і завжди проти буржуазії всіх чужих країн. В усіх цих битвах вона змушена апелювати до пролетаріату, вдаватися до нього по допомогу і таким чином втягати його в політичний рух. Отже, буржуазія сама передає пролетаріатові елементи своєї власної освіти, тобто зброю проти самої себе.
Далі, як ми бачили, розвиток промисловості скидає цілі верстви пануючого класу в лави пролетаріату або, принаймні, загрожує умовам їх життя. Вони теж передають пролетаріатові масу елементів освіти.
Нарешті, в ті періоди, коли класова боротьба наближається до розв’язки, процес розкладу всередині пануючого класу, всередині всього старого суспільства набирає такого бурхливого, такого різкого характеру, що невелика частина пануючого класу зрікається його і пристає до революційного класу, до того класу, який несе в своїх руках майбутнє. Отже, так само як раніше частина дворянства переходила до буржуазії, — так тепер частина буржуазії переходить до пролетаріату, особливо частина буржуа-ідеологів, які піднеслися до теоретичного розуміння всього історичного руху.
З усіх класів, які нині протистоять буржуазії, один тільки пролетаріат є дійсно революційний клас. Всі інші класи занепадають і гинуть з розвитком великої промисловості, а пролетаріат є її власний продукт.
Середні стани — дрібний промисловець, дрібний купець, ремісник, селянин, — всі вони борються проти буржуазії, щоб урятувати від загибелі своє існування як середніх станів. Отже, вони не революційні, а консервативні. Навіть більше: вони реакційні, вони намагаються повернути назад колесо історії. Якщо вони й бувають революційними, то лиш остільки, оскільки має статися їх перехід у лави пролетаріату, оскільки вони боронять не свої теперішні, а свої майбутні інтереси, оскільки вони покидають свою власну точку зору, щоб стати на точку зору пролетаріату.
Люмпен-пролетаріат, цей пасивний продукт гниття найнижчих верств старого суспільства, місцями втягається пролетарською революцією в рух, але за всім своїм життєвим становищем він з більшою охотою продаватиме себе для реакційних інтриг.
Життєві умови старого суспільства вже знищені в життєвих умовах пролетаріату. Пролетар не має власності; його відносини до жінки й дітей вже не мають нічого спільного з буржуазними сімейними відносинами; сучасна промислова праця, сучасне поневолення в ярмі капіталу, однакове як в Англії, так і у Франції, як в Америці, так і в Німеччині, стерло з нього всякий національний характер. Закони, мораль, релігія — все це для нього не більше, як буржуазні передсуди, за кожним з яких ховаються певні буржуазні інтереси.
Всі попередні класи, що завойовували собі панування, намагалися забезпечити своє вже здобуте життєве становище, підпорядковуючи все суспільство умовам своєї наживи. Пролетарі можуть завоювати собі суспільні продуктивні сили, лише знищивши свій власний дотеперішній спосіб привласнення, а тим самим і весь дотеперішній спосіб привласнення в цілому. У пролетарів нема нічого свого, що їм треба було б забезпечувати; вони повинні зруйнувати всі дотеперішні приватні забезпечення і приватні страхування.
Всі дотеперішні рухи були рухами меншостей або в інтересах меншостей. Пролетарський рух є самостійний рух величезної більшості в інтересах величезної більшості. Пролетаріат, найнижча верства теперішнього суспільства, не може піднестися, не може випрямитись без того, щоб не висадити в повітря всю надбудову з тих верств, що становлять офіціальне суспільство.
Коли й не за змістом, то за формою боротьба пролетаріату проти буржуазії є насамперед боротьба національна. Пролетаріат кожної країни мусить, звичайно, насамперед покінчити з своєю власною буржуазією.
Малюючи найзагальніші фази розвитку пролетаріату, ми простежили більш чи менш приховану громадянську війну всередині існуючого суспільства аж до того пункту, коли вона вибухає як відкрита революція, і пролетаріат шляхом насильного повалення буржуазії встановлює своє панування. Всі дотеперішні суспільства ґрунтувалися, як ми бачили, на протилежності гноблячих і гноблених класів. Але для того, щоб можна було гнобити якийсь клас, необхідно забезпечити йому умови, при яких він міг би, принаймні, по-рабському животіти. Кріпак у стані кріпацтва вибився в члени комуни, так само як дрібний міщанин під ярмом феодалістичного абсолютизму вибився в буржуа. А сучасний робітник, замість того щоб підноситися разом з прогресом промисловості, опускається все нижче і нижче умов існування свого власного класу. Робітник стає паупером, і пауперизм розвивається ще швидше, ніж населення й багатство. Звідси ясно видно, що буржуазія нездатна лишатися далі пануючим класом суспільства і накидати суспільству умови існування свого класу як регулюючий закон. Вона нездатна панувати, бо нездатна забезпечити своєму рабові існування навіть у межах його рабства, бо вона змушена дати йому опуститися до такого становища, коли мусить харчувати його, замість того щоб харчуватися його коштом. Суспільство не може вже більше жити під її владою, тобто її життя більше вже несполучне з суспільством.
Основною умовою існування й панування буржуазного класу є нагромадження багатства в руках приватних осіб, утворення й збільшення капіталу; умовою існування капіталу є наймана праця. Наймана праця ґрунтується виключно на конкуренції робітників між собою. Прогрес промисловості, мимовільним носієм якого, нездатним йому опиратись, є буржуазія, ставить на місце ізоляції робітників в наслідок конкуренції революційне об’єднання їх шляхом асоціації. Отже, з розвитком великої промисловості з-під ніг буржуазії вибивається сама основа, на якій вона продукує і привласнює собі продукти. Вона продукує передусім своїх власних могильників, її загибель і перемога пролетаріату однаково неминучі.