Рік оригінального видання: 1859.
Джерело транскрипції: Карл Маркс, "До українського видання", в Вперед. Debout, les damnés de la terre, опубліковано 23.12.2013.
Джерело тексту: Карл Маркс. До критики політичної економії. Харків, Державне видавництво України, 1926.
Коли полишити на боці марксову відповідь Прудону «Злидні філософії», то з твору «До критики політичної економії» саме й починається здійснення Марксом плана великої праці, що мала дослідити закони буржуазної економіки аж до її найтемніших глибин. Цю працю Маркс роспочав року 1851, але тяжкі матеріяльні умови лондонського вигнанецького життя, аж до втрати дитини, на їхньому тлі, не дуже могли сприяти роботі. Та й сама робота була не з таких, щоб її можна було посувати надто хутко. Треба ж було студіювати безліч матеріялів і то — першоджерела. Отже, перший зошит цієї широкої праці побачив світ під зазначеною в горі назвою лишень у 1859 році.
Буржуазна професура просто замовчала цей твір. Тим часом Маркс перебудував план своєї роботи. Коли раніше, як було в «До критики і т.д.», він викладав спочатку окремі теорії, а безпосередньо за ними історію їхнього розвитку, то в новій системі, в «Капіталі», спочатку пішла вся економічна теорія, а в четвертому томі мала пройти заразом уся її історія. Цього четвертого тому Марксові написати не пощастило. Тим більшу, отже, ціну має «До критики и т. д.» як раз своєю частиною про історію теорії вартости і грошей, бо ж основний зміст усієї книжки повторено в першій частіші першого тому «Капіталу», та ще й у «поліпшеному викладі» (передмова до І тому «Капіталу»). /3/
Нове видання книжки вийшло в 1697 р. під редакцією Каутського. Каутський вніс у нього стилістичні поправки та примітки, знайдені ним у марксовому примірникові книжки, як також коректи з енґельсівського. Він же поробив і свої де-які теж стилістичні поправки, «лишень безсумніво виправдані».
Друге нове видання вийшло року 1907. Воно є незміненим передруком видання 1897 р. і ріжниться від останнього тільки тим, що до нього додано „Einleitung zu einer Kritik der politischen Ökonomie”. Так звався зошит, знайдений р. 1902 Каутським у марксовій спадщині та опублікований ним р. 1903 у „Neue Zeit”. Як зі всього видко, зошит цей мав бути тим вступом до книжки, що за нього Маркс згадує в передмові (див. стор. 43). Маркс не видрукував цього «Вступу і т.д.», побоюючись найбільше того, що він містить у собі тези, що їх перше треба ще довести. Тому «Вступ і т.д.» являє собою лише «накиданий» фрагмент, що скоро й уривається. В свому первісному стані він не придавався до друку, і тому Каутський його обробив. Де «неможливо було», пише він, «сумніватися в слушності моїх змін і додатків, там я робив їх мовчки. В сумнівних випадках містив я свої вставки в гранчасті дужки. До слів, що до них я не був цілком певний, чи моє дешифрування вірне, я додавав знак запитання; інші зміни зазначено в примітках».
По-при всю незакінченисть, мавши подеколи не то що найкоротше висловлені тези, а навіть просто лишень натяки на них, «Вступ до критики політичної економії» все ж має велетенське значіння для розуміння як економічної системи Маркса, так і його історичного світогляду. Поруч нього можна поставити хиба те славнозвісне місце з передмови до самого твору, де Маркс надзвичайно стисло, але вичерпливо сформулував саму суть своєї теорії історичного матеріялізму.
Переходячи до цього першого українського видання, мусимо зазначити, що її перекладач і редакція зробили все, що лишень залежало від їхніх сил. Труднощі до переборення стяли аж надто великі: з одного боку, загальнознана неповна достиглість української мови, що в ній подеколи бракує і морфології, і лексичного матеріялу, а з другого — як раз те, що перекладати доводилося саме Маркса. Франц Мерінґ про мову Маркса пише так: «Маркс вичерпував обговорювані ним питання тільки так далеко, щоб читачеві лишалося плідне обмірковування їх на далі: його мова — то гра хвиль на пурпуровій глибині моря» (Fr.Mehring: „Karl Marx. Geschichte seines /4/ Lebens”, Leipzig 1923, 2.Aufl., S.238). Університетська «вченість» пиховито закидала Марксові, що він висловлюється цілком неясно, нашвидку «зшиваючи образи», — і це по-при те, що Маркс був видатним майстром німецької мови, таким майстром, що його ніяк не перекласти на якусь іншу мову, щоб не згубити одночасно чимало тонкої його стилю.
Редакція не може пишатися, щоб завдання своє пощастило їй виконати особливо блискуче. Проте все ж слід занотувати, що як раз у «Вступі і т.д.» не лишилося незвіреним з німецьким текстом ні одного речення. Що ж до тексту самого твору, то тут вона обмежувалася лишень стилістичними поправками, звертаючись до оригіналу тільки в сумнівних місцях. Напр., у перекладі на стор. 103 рукопису в розділі про монету, стояло: «Як що спочатку вона (монета, Е.К.) здобула, дякуючи процесові ціркуляції, більшу вагу, так тепер, дякуючи йому ж, вона стала легшою, одначе й далі, в кожній поодинокій купівлі чи продажі, вона вважається за попередню скількість золота». Переклад цей майже слово в слово відповідає текстові: „Während sie ursprünglichdurch den Prozess schwerer, wird sie jetzt leichter durch ihn, fährt aber fort, eden einzelnen Kauf oder Verkauf als das ursprüngliche Geldquantum zu gelten”. (9-е вид., стор. 102). Тому що з контексту видно, що незрозумілість треба пояснити тільки недоглядом автора, то переклад довелося виправити саме так: «Хоч на початку вона вступила в процес ціркуляції важчою, а тепер через нього стала легшою, проте й далі, в кожній одиничній купівлі чи продажеві, вона вважається за попередню кількість золота» (див. стор. 126). Таким чином читачеві не доведеться зайвий раз гріти чуба над «важким місцем». Але ж така редакційна «самоволя» мала собі місце тільки в випадках теж безумовно виправданих.
Незначні зміни проти перекладу зроблено, однак, у термінології. Дієслово bestimmen, перекладене скрізь «визначати», замінено двома дієсловами — «означувати» й «зумовлювати», відповідно до значіння в загальному звязкові. Слово «виміна» (Austausch) залишено тільки там, де його вжито для означення лишень одиничного акту. Де ж говориться про процес, там скрізь поставлено «міна». Аналогічно сталося й з «виплатою» та «платою». Цим, здається, виправлення термінології і обмежилося. /5/
У згаданім вище творі Мерінґ між іншим пише: «Коли Енґельс прочитав один розділ з (твору) свого друга у французькім перекладі, странно вишліхтованім самим Марксом, то все ж зауважив, що і сила, і соковитість, і життя (цього розділу) пішли до чорта». Можливо, що туди ж таки потрапить і цей переклад. Але не можемо не висловити надії, що поки розвиток української пролетарської суспільности не поставить на чергу дня питання про академічне видання всього Маркса на українській мові, то й ця книжка, поруч організованого канадійським робітництвом видання І тому «Капіталу» та виданих уже «Космосом» «Злиднів філософії», с честю виконуватиме своє призначення — хоч частинно заповнити порожнє місце марксизму в українській літературі, місце, що на нього вже й глядіти ніяково стає.
22 липня 1923 р.
Chariottenburg
Евг. Касяненько. /6/
Предметом цього досліду є посамперед матеріяльна продукція. . .
Індивіди, що. продукують у суспільстві, а тим і певна суспільна продукція індивідів — це, натурально, вихідна точка. Поодинокий та ізольований мислівець і рибалка, що з них починають Сміт та Рікардо, належать до позбавлених вся¬кої фантазії уяв вісімнадцятого віку. Це робінзонади, що ні в якім разі не висловлюють самої лишень реакції проти перетончености, самого лишень повороту до кепсько збагнутого природнього життя, як це уявляють собі історики культури. Так само мало збудований на такому натуралізмові і „contrat social” Русо, що незалежних від природи суб’єктів ставить у відношення й звязок за допомогою угоди. Це — подоба і тільки естетична подоба дрібних і великих робінзонд. Це — швидче передчуття «буржуазного суспільства», котре підготовлялося вже з шіснадцятого віку, а в вісімнадцятому велетенськими кроками наближалося до своєї стиглости. В цьому суспільстві вільної конкуренції окремий індивід звільнюється від звязків природи і т.д., що за колиш¬ніх історичних епох робили його приналежністю певного об¬меженого людського конгломерату. Пророкам вісімнадцятого віку, на чиїх плечах ще цілком стоять Сміт та Рікардо, цей індивід вісімнадцятого віку — продукт роскладу феодальних суспільних форм з одного боку, та витвір нових продукційних сил, що розвивалися починаючи з шіснадцятого віку, з другого боку — здається ідеалом, існування якого було в минулім. Не історичним результатом, а вихідною точкою історії.
Бо цей .індивід здавався чимсь згідним з природою і їхній уяві про людську природу [він відповідав, являвся] не як /9/ щось, то історично повстає, але як щось дане природою. Ця помилка була досі властивою кожній новій епосі. Стюарт, що в де-якому відношенні всупереч до вісімнадцятого віку, як аристократ, стоїть більше на історичному ґрунті, уникнув такого пояснювання. Що глибше ми вертаємо назад в історію, то більше індивід, отже й той індивід, що продукує, є несамостійним, приналежним до більшої цілости: спочатку цілком природнім способом — до родини і до родини, що розрослася в плем’я; пізніше до тієї громади в її ріжних формах, що повстала зі злиття протипоставлених племен. Тільки в вісімнадцятому віці, в «буржуазному суспільстві», ріжні форми суспільних звязків стають для індивіда лишень засобом до його приватних мет, лишень зовнішньою необхідністю. Але епоха що породжує цю точку погляду, точку погляду відокремлених індивідів, є саме епохою до цього часу найбільш розвинених суспільних (загальних з цієї точки погляду) відносин. Людина в безпосереднім розумінні є zoon politicon, є не тільки товариською твариною, а ще й твариною, що ізолюватися може тільки в суспільстві. Продукція, ведена відокремленими індивідами поза суспільством — це дивниця, яка могла, б трапитися хиба з тою цівілізованою людиною, котру пригодою знову кинуто в дикий стан та котра динамічно мала вже в собі суспільні сили; це та ж нісенітниця, як і розвиток мови без індивідів, що вкупі живуть і між собою розмовляють. Довше на цьому затримуватися не слід. Можна було б цієї точки навіть і не торкатися, коли б Бастіа, Кері, Прудон і т.д. поважно не втягли знову до політичної економії тої дурниці, що мала зміст і рацію для людей вісімнадцятого віку. Звичайно, для Прудона й інших приємно поясняти історико-філософічно походження якогось економічного відношення, що його історичного розвитку вони не знають, за допомогою міта, наче б Адамові чи Прометеєві зненацька спала на думку цілком готова й викінчена ідея, а потім заведено було її до життя і т.д. Нема більш сухої нудоти, як оце сфантазоване locus communis.
Отже, коли мова йде про продукцію, то завжди про продукцію на певнім ступні суспільного розвитку — про продукцію суспільних індивідів. Тим то могло б здаватися, ще для того, щоб говорити взагалі про продукцію, ми мусимо або простежити історичний процес розвитку в його ріжних фазах, або з самого початку заявити, що ми маємо діло з певною історичною епохою, от як, напр., з сучасною буржуазною продукцією, котра, в дійсності, і є властивою нашою темою. Але всі /10/ епохи продукції мають певні спільні прикмети, мають спільні означення. Продукція взагалі — це абстракція, але зрозуміла абстракція, наскільки вона дійсно підносить спільне, фіксуй його і через те заощаджує нам час на повторювання. Однак, не загальне, або шляхом порівнання відокремлене спільне, само являється чимсь многоразно розчленованим, що роскладається на ріжноманітні означення. Де-що з нього належить усім епохам, інше — спільне де-котрим. Де-які означення будуть спільні і найсучаснішій епосі і найдавнішій. Без їх не можна собі мислити ніякої продукції; однак, коли найбільш розвинені мови, закони та означення мають спільне з найменш розвиненими, то як раз річниця між ними та тим загальним і спільним і є тим, що спричинює собою їхній розвиток. Означення, що мають силу для продукції взагалі, повинно просто одкинути, щоб істотної ріжниці не було забуто через єдність, яка Походить уже з того, що суб’єкт — людство та об’єкт — природа, ті самі. В забуванні цього полягає, напр., вся премудрість сучасних економістів, які доводять вічність і гармонію сучасних соціяльних відносин, висновуючи, напр., що ніяка продукція не є можливою без знаряддя продукції, хоч би таким знаряддям була лише рука, і що ніяка продукція не є можливою без нагромадженої попереду праці, хоч би цією працею була тільки зручність, надбана й сконцентрована в руці дикуна частими вправами. Капітал, між іншим, є теж знаряддям продукції, так само попереду об’єктивізованою працею. Отже, капітал, то — загальне вічне природне відношення, себ-то, коли я відкину саме те спеціфічие, що вперше робить «знаряддя продукції», «нагромаджену працю» капіталом. Тим то вся історія лродукційних відносин, напр., для Кері, є пофальшованням. до якого зловмисне спонукали уряди.
Як що нема ніякої продукції взагалі, то нема й ніякої загальної продукції. Продукція є завжди окремою продукційною галузею, або ж є вона певною цілістю, напр., хліборобство, скотарство, мануфактура і т.д. Але політична економія — не технологія. Відношення загальних означень продукції на данім суспільнім ступні до окремих форм продукції слід висвітлити на іншому місці (пізніше).
Нарешті, продукція є не тільки осібною продукцією. А й є вона завжди певним суспільним тілом, суспільним суб’єктом, що виявляє себе в більшій чи меншій цілості галузей продукції. Відношення наукового викладу до реального руху /11/ також сюди ще не належить. [Отже, ми маємо розріжняти] продукцію взагалі, осібні галузі продукції, цілість продукції.
Є мода в політичній економії містити попереду загальну частину, а саме ту, що фігурує під наголовком «продукції» (див., напр., Дж.Ст.Міль.), і де розглядається загальні умови всякої продукції.
Ця загальна частина складається, або ніби повинна складатися:
1. з умов, без яких продукція не є можливою, отже на ділі це значить не що інше, як подати найістотніші моменти всякої продукції. Але, як ми побачимо, фактично це зводиться на де-які дуже прості означення, що лишень обертаються в плесковаті тавтології;
2. з умов, що більше чи менше допомогають продукції, як напр., Адама Сміта [міркування про] поступ та застій у становищі суспільства.
Щоб піднести до наукового значіння те, що в нього має свою вартість побіжної замітки, потрібний був би дослід періодів ступня продуктивности в розвиткові поодиноких народів — дослід, що лежить поза властивими межами нашої теми, коли б же й належав до неї, то треба було б подати його при розгляді розвитку конкуренції, акумуляції і т.д. В загальному ж розумінні відповідь зводиться на загальне місце, що от, мовляв, промисловий народ досягає найвищого розвитку своєї продукції в той момент, коли він взагалі досягнув найвищого історичного розвитку. Або ж, що, напр., певні расові схильності, клімат, природні умови, от як осідок над морем, родючість ґрунту і т.д., більш сприятливі для продукції, ніж якісь інші. Це знову сходить на тавтологію, що багатство створюється тим легше, чим на вищім ступні перебувають суб’єктивно й об’єктивно його елементи. Фактично [знаходимо ми] високий промисловий розвиток у якогось народу тоді, коли найперша справа для нього ще не прибуток, а добування. З цього погляду янки стоять вище за англійців.
Але все це ще не все, з чим справді мають діло економісти в цій загальній частині. В протилежність до росподілу, продукцію слід викладати — дивись, напр., Міля — як зумовлену незалежність від історії вічними законами природи, щоб потім при цій нагоді нищечком підсунути буржуазні відносини, як непохитні природні закони суспільства in abstracto. Це — більш або менш свідома мета цілої методи. Зате, при росподілі повинні люде на ділі дозволити собі всяку сваволю. /12/ Полишивши на боці це грубе відривання продукції від росподілу в їхньому справжньому відношенні, повинно заздалегоди бути ясним, що і в росподілі, хоч і який ріжноманітний може він бути на ріжних ступнях суспільства, так само як і в продукції, можна піднести спільні ознаки, як і всі історичні ріжниці так само можна злити й стерти у загальнолюдських законах. Напр.. раб, кріпак, найманий робітник дістають певну кількість харчу, що дає їм змогу існувати як рабові, кріпакові, найманому робітникові. Завойовник, що живе з данини, або урядовець — з податку, або земельний власник — з ренти., або чернець — з пожертв, або левіт — з десятини, — всі вони одержують [певну кількість] виробів суспільної продукції, ту кількість, що її для них визначено в згоді з іншими законами, ніж як пайка раба і т.д. Дві чільних точки, що їх ставлять усі економісти під цю рубрику, саме такі: 1. власність. 2. забезпечення її юстицією, поліцією і т.д. На це можна відповісти дуже коротко:
ad 1. Всяка продукція є привлащєнням добра природи з боку індивіда в осередку і з допомогою певної суспільної форми. В цьому розумінню сказати, що власність (привлащення) є умовою продукції, це — тавтологія. Але смішно робити від нього скік до певної форми власности, напр., до приватної власности. (Що, до того ж, дозволяє взяти за умову так само ж добре і протилежну форму, відсутність власности). Як первісну форму, історія показує нам швидче спільну власність (напр., в індусів, слав’ян, давніх кельтів і т.д.), форму, що в образі власности громади грає значну ролю ще довгий час. Про питання, чи багатство ліпше розвивається під цією чи під тою формою, тут ще нема й мови. Те ж, що не може бути мови ні про яку продукцію, отже й ні про яке суспільство там, де нема ніякої форми власности. це — тавтологія. Привлащування, що нічого не робить своїм, є contradictio in subjecto.
ad 2. Забезпечення власности і т.д. Коли ці тривіяльності звести на їхній дійсний зміст, то вони промовляють більше, ніж про це знають їхні проповідники. А саме, що кожна форма продукції породжує свої власні правні відносини, форми уряду і т.д. Грубість і нездатність розуміти полягають саме в тім, що органічно сполучене ставиться в випадкове відношення одне до одного, сполучається лишень рефлективним звязком. Буржуазним економістам лишень здається, що під сучасною поліцією можна продукувати значно краще, ніж, напр., під кулачним правом. Тільки ж вони забувають, що й /13/ кулачне право є так само правом, і що право дужчого живе далі під іншими формами також і в їхній «правній державі».
Колі суспільне становище, яке відповідає певному ступневі продукції, що-йно повстає, або коли воно вже зникає, тоді, натурально, настає нелад у продукції, хоч би й ріжного ступня та ріжного чинення.
Резюмуємо: існують означення, спільні всім ступням продукції, що фіксуються думкою як загальні; що ж до так званих загальних умов усякої продукції, то це не що інше, як абстрактні моменти, за допомогою яких не можна зрозуміти ніякого реального історичного ступня продукції.
Перше ніж приступити до дальшої аналізи продукції, треба переглянути ті ріжні рубрики, що їх ставлять економісти поруч неї. Поверхова уява є такою: в продукції члени суспільства пристосовують (виробляють, надають форму) продукти природи до людських потреб; росподіл зумовлює те відношення, в якому поодинока людина бере участь у цій продукції; міна постачає цій людині ті особливі продукти, на які вона хоче виміняти ту кількість, що припала їй через росподіл; насамкінець, у споживанню продукти стають предметами користування, індивідуального привлащення. Продукція виробляє речі, що відповідають потребам; росподіл росподіляє їх у згоді з соціяльними законами; міна знову росподіляє вже росподілене в згоді з поодинокими потребами; насамкінець, у споживанню продукт виходить із суспільного руху, він стає безпосередньо предметом і слугою поодинокої потреби та задовольняє її в процесі користування. Продукція являє собою, таким чином, вихідну точку, споживання — кінцеву, росподіл та міна — середину, що сама є знову двоїстою, бо росподіл означується як момент, що виходить від суспільства, а міна — як момент, що виходить від індивідів. В продукції об’єктивується особа, в [споживанню (В оригіналі стоїть «особа» (Person), Прим. нім. вид.)] суб’єктивується річ: в росподілі суспільство приймає па себе в формі загальнокомандних означень посередництво між продукцією і споживанням, у міні посередництво відбувається за допомогою випадкового бажання індивіда. /14/
Росподіл означує відношення (кількість), у якому продукти припадають індивідові; міна означує ті продукти, в яких індивід потрібує тої частини, що припала йому через росподіл.
Продукція, росподіл, міна, споживання творять таким чином логічне коло — продукція загальність, росподіл і міна осібність, споживання поодинокість, в якій замикається цілість. Це, певна річ, — звязок, але плесковатий. Продукція зумовлюється [в згоді з економістами] загальними законами природи, росподіл — суспільним випадком, тим то він може більш або менш сприяти продукції: міна лежить між ними обома як формально (?) суспільний рух, а кінцевий акт, споживання, що розуміється не тільки як остаточна мета, але й як остаточний намір, лежить, власне, поза межами політичної економії, за винятком того, що воно знову впливає на вихідну точку та знову роспочинає цілий процес.
Супротивники політико-економістів — чи з осередку, чи споза їхнього обсягу, — що закидають їм варварське розривання суцільного, стоять або на однім рівні з ними, або нижче їх. Немає нічого звичайнішого за той закид політико-економістам, що вони уважали продукцію виключно як самомету. Росподіл, мовляв, так само має дуже велику вагу. В основі цього закиду лежить як раз та економічна уява, ніби росподіл існує поруч продукції як незалежна самостійна сфера. Або [їм закидають], що моменти не схоплено в їхній єдності. Немов би це розривання протиснулося до підручників не з дійсности, а навпаки — з підручників до дійсности, немов би тут ішло діло про діялектичне примирення понять, а не про зрозуміння реальних відносин!
a) Продукція є безпосередньо також і споживанням. Двоїсте споживання, суб’єктивне і об’єктивне. Індивід, що розвиває свої здібності в продукуванню, також витрачає їх, споживає в акті продукції, зовсім так. як природнє розмноження є певного роду споживанням життєвих сил. По-друге, продукування — це споживання продукційних засобів, що вживаються, зуживаються і частинно (як напр., у горінню) роскладаються знову на загальні елементи. Так само й зі споживанням сировини, що не лишається в своїй натуральній формі й стані, а навпаки — витрачається. Тим то сам акт продукції в усіх своїх моментах є також актом споживання. Та економісти визнають це. Продукцію, що безпосередньо ідентична зі споживанням, споживання, що безпосередньо /15/ збігається з продукцією, вони називають продукційним споживанням. Ця ідентичність продукції й споживання зводиться на твердження Спіноози: Determinatio est negatio. Але це означення продукційного споживання виставлено саме на те тільки, щоб відріжнити ідентичне з продукцією споживання, від властивого споживання, яке розуміється швидче як діяметральна протилежність. Отже, розгляньмо властиве, споживання.
Споживання безпосередньо є також і продукцією, подібно до того, як у природі продукція рослин є споживанням елементів і хемічних річовин. Що в харчуванню, напр., одній із форм споживання, людина продукує своє власне тіло, — це ясно; але це має силу і для кожного іншого роду споживання, котре так чи інакше з якогось боку продукує людей. [Це є] споживча продукція. Але, каже економія, ця продукція, ідентична зі споживанням, є другою продукцією, яка виходить із знищення продукту першої. В першій урічевлюється продуцент, у другій персоніфікується річ. Отже, ця споживча продукція — хоч і є вона безпосередньо єдністю між продукцією й споживанням — істотно ріжниться від властивої продукції. Безпосередня єдність, у якій продукція збігається зі споживанням, а споживання — з продукцією, дозволяє існувати і своїй безпосередній двоїстоті.
Отже, продукція безпосередньо є споживанням, а споживання — безпосередньо продукцією. Кожне безпосередньо містить у собі свою протилежність. Та одночасно є між обома і рух посередницький. Продукція стає посередником для споживання, якому вона постачає матеріял і якому без неї бракувало б об’єкта. Але й споживання стає посередником для продукції, бо лишень воно дає для продуктів суб’єкта, для якого вони суть продуктами. Продукт дістає своє останнє довершення (В оригіналі тут та ще й в інших місцях стоїть „tmish“; на його місце поставлено „Vollndung“, Прим. нім. вид.) лишень у споживанню. Залізниця, якою не їздять, з якої, отже, не користуються, яка не споживається, є лише залізницею dynamei, а не фактом дійсности. Без продукції нема споживання, але й без споживання нема продукції, бо ж інакше продукція була б безпредметовою. Споживання продукує продукцію подвійно.
По-перше тому, що тільки в споживанню продукт стає справді продуктом, напр., убрання стає справді убранням лише /16/ тоді, коли його носять; житло, де не живуть, на ділі не є справжнім житлом; отже, продукт, у протилежність тільки од предмета природи, стає продуктом лишень у споживанню. Лишень споживання, знищуючи продукт, дає йому довершення. Бо ж продукт є [наслідком] продукції не тільки як уречевлена діяльність, а ще й як лише об’єкт для діяльного суб’єкта.
По-друге, споживання продукує продукцію, бо вона утворює потребу нової продукції, отже, викликає ідеальний внутрішний стимул, цей ґрунт продукції, що є її передумовою. Споживання утворює поваб до продукції, воно творить і предмет, що бере участь у продукції, впливаючи на неї як мета. Коли ясно, що продукція подає споживанню предмет у його фізичній формі, то так само ж ясно, що споживання творить предмет продукції ідеально, як внутрішній образ, як потребу, як поваб і мету. Воно створює предмет продукції в його суб’єктивній формі. Без потреби нема продукції. Але ж споживання продукує потребу.
Цьому відповідає з боку продукції те, що вона
1. постачає споживанню (В оригіналі стоїть «продукції», Прим. нім. вид.) матеріял, предмет. Споживання без предмету не є споживанням, отже, з цього боку продукція створює споживання.
2. Але продукція створює для споживання не тільки предмет. Вона дає споживанню його означеність, його характер, його довершення. Так само, як споживання давало продуктові довершення як продуктові, так і продукція дає довершення споживанню. Перш за все предмет не є предметом взагалі, а певним предметом, який споживається певним спочивом, підказаним знову ж самою продукцією. Голод є голодом, але голод, задовольнюваний вареним м’ясом за допомогою ножа й виделка, — це інший голод, ніж той, що змушує жерти сире м’ясо за допомогою рук, нігтів і зубів. Тим то не тільки предмет споживання, а й спосіб споживання витворюється продукцією, і тим то не тільки об’єктивно, а ще й суб’єктивно. Таким чином продукція створює споживачів.
3. Продукція не тільки постачає потребі матеріял, але й матеріялові постачає потребу. Коли споживання вже виводить зі своєї первісної грубости її безпосередности — а саме перебування його в такому стані було б наслідком закляклої в природній грубості продукції, — то воно само стає стимулом, /17/ створившись за посередництвом предмету. Потреба, що її відчуває в ньому споживання, створюється його розумінням. Предмет мистецтва — а так само й кожен інший продукт — створює публіку, що тямить у мистецтві і здатна відчувати красу. Тим то продукція витворює не тільки предмет для суб’єкта, а й суб’єкта для предмета.
Таким чином, продукція витворює споживання, 1. бо вона створює для нього матеріял, 2. бо вона зумовлює спосіб споживання, 3. бо вона викликає в споживачеві потребу, предметом якої суть що-йно створені нею продукти. Тим то вона продукує предмет споживання, спосіб споживання і стимул споживання. Так само споживання [продукує] схильності продуцента, бо воно ставить його як мету (?) і збуджує потребу. Отже, ідентичність споживання й продукції виявляється потрійно:
1. Безпосередня ідентичність: продукція є споживанням, споживання є продукцією. Споживча продукція. Продуктивне споживання. Націонал-економи називають одне й друге продуктивним споживанням, але роблять ще одну ріжницю: перше фігурує як відпродукція. друге — як продуктивне споживання. Всі досліди над першим — це досліди над продуктивною чи непродуктивною працею, досліди над другим — досліди над продуктивним чи непродуктивним споживанням.
2. Що кожне з їх являє собою засіб для другого, відбувається за його посередництвом, в чім виявляється їхня взаємна залежність, певний рух, через який вони стають одне до одного в певне відношення, стають взаємно необхідними, лишаючись, однак, одне одному ще зовнішніми.
Продукція створює матеріял як зовнішній предмет для споживання; споживання створює потребу як внутрішній предмет, як мету для продукції. Без продукції нема споживання, без споживання нема продукції, — ця теза фігурує (?) в економії в багатьох формах.
3. Продукція є не тільки безпосередньо споживанням, а споживання — не тільки безпосередньо продукцією; і не тільки продукція є засобом для споживання, а споживання метою для продукції, себ-то. що кожне постачає другому його предмет, продукція — зовнішній предмет для споживання, споживання — уявлюваний предмет для продукції. Понад те кожне з їх є не тільки безпосередньо другим, не (?) другим через своє посередництво, але й кожне з обох, відбуваючись, /18/ створює друге, утворює себе як те друге (?). Лишень споживання довершує акт продукції, закінчуючи продукт як продукт, знищуючи його, зуживаючи в ньому самостійну річеву форму; підвищуючи здатність до продукції, виявлену в першім акті її, через необхідність повторювання до майстерства, воно — отже — є не тільки кінцевим актом, що робить продукт продуктом, а ще й [таким], що робить і продуцента продуцентом. З другого боку, створюючи певний спосіб споживання, продукція продукує те споживання, а далі, надаючи йому принадности, робить саму здатність споживати потребою. Ця остання, числом 3. позначена ідентичність, дуже часто вияснюється в політичній економії відносно попиту й постачання, предметів і потреб, натуральних і створених суспільством потреб.
Тим то для якогось геґельянця немає нічого простішого, як встановити ідентичність продукції і споживання. І це було роблено не тільки соціялістичними белетристами, а навіть і політико-економами. напр., Сеєм, — у тій формі, що, коли розглядати якийсь народ, або й ціле людство in abstracto, — то його продукція має бути його споживанням. Шторх довів помилку Сея тим, що народ, напр., не споживає свого продукту цілком, але утворює й засоби продукції, постійний капітал і т.д. Понад те, розглядати суспільство як одиничного суб’єкта, це значить розглядати його хибно; спекулятивно. У одиничного суб’єкта продукція й споживання виявляються як моменти одного акту. Тут треба тільки підкреслити істотне. а саме те, що коли розглядати продукцію й споживання як діяльність чи одного, суб’єкта, чи поодиноких індивідів, то в кожнім разі вони являються моментами одного процесу, де продукція є справдішньою вихідною точкою, а тому й переважного значіння моментом. Споживання як скрута, як потреба, — само є внутрішнім моментом продуктивної діяльности; але остання є вихідною точкою реалізації, а тому й її переважного значіння моментом, актом, у якім цілий процес проходить знову. Індивід продукує предмет і через споживання його повертається знову до себе, але як індивід, що і продукує, і самого себе відпродуковує. Так споживання виявляється як момент продукції.
Але в суспільстві відношення продуцента до продукту. ледви останній стає готовим, є зовнішнім, і поворот продукту до суб’єкта залежить від відносин цього останнього до інших індивідів. Продукт не віддається суб’єктові безпосередньо. /19/ Так само безпосереднє привлащення й не є його метою, як що він продукує в суспільстві. Між продуцентом і продуктами стає росподіл, що за допомогою суспільних законів встановлює його частину в світі продуктів, отже, стає між продукцією і споживанням.
А чи стоїть росподіл, як самостійна сфера, поруч продукції і поза нею?
b) Продукція й росподіл. Коли розглядати звичайні економічні твори, то перш за все мусить нас здивувати те, що в них усе подвоєно: напр., в росподілі фігурують земельна рента, заробітна плата, процент і зиск, тим часом як у продукції земля, праця, капітал фігурують як чинники продукції. Що до капіталу, то заздалегоди ясно, що він означується подвійно: 1. як чинник продукції, 2. як джерело прибутків: процент і зиск [з’являються} як виразно певні форми росподілу: тим то [вони] фігурують ще як такі і в продукції, скільки вони суть тими формами, що в них капітал збільшується, зростає. отже, — як моменти самої продукції. Процент і зиск, як форми росподілу, передбачають капітал, як чинник продукції. Вони — способи росподілу, що мають своєю передумовою капітал, як агент продукції. Вони суть також способами відпродукції капіталу.
Заробітна плата також є найманою працею, розглянутою під іншою рубрикою. Та означеність, що її має тут праця як чинник продукції, з’являється [тамі як означення росподілу. Коли б працю не було означено як найману працю, то й її спосіб участи в росподілі (В оригіналі стоїть слово «продукція» (Produktion), Прим. нім. вид.) не виявлявся б як заробітна плата, от як, напр., у рабстві. Нарешті, земельна рента, як що брати одразу найбільш розвішену форму росподілу, що в ній земельна власність бере участь у виробах продукції, передбачає як чинник продукції велику земельну власність (властиво, велике сільське господарство), не просто землю, так само, як і заробітна праця зумовлюється не просто працею. Тим то відношення й способи росподілу являють собою лишень обернений бік чинників продукції. Індивід, що бере участь у продукції в формі найманої праці, бере участь у продуктах, наслідках продукції, в формі заробітної плати. Організація росподілу цілком зумовлюється організацією продукції. Росподіл сам є продуктом продукції, не тільки що до предмета, бо росподіляти можна тільки наслідки продукції, /20/ але що й до форми, бо певний сспосіб участи в продукції й мовлює особливу форму роспділу, форму в якій людина бере участь у росподілі. Містити в продукції землю, в росподілі — земельну ренту і т.д., це — наскрізь ілюзія.
Тим то економісти, от як Рікардо. котрим перш за все закидалося, що вони мали на оці лишень продукцію, означили росподіл як виключий предмет економії, взявши форми росподілу для наочности, як найяскравіше виявлення того, в чім фіксується чинники продукції в даному суспільстві.
Відносно до поодинокого індивіда росподіл виявляється, натурально, як суспільний закон, що зумовлює в сфері продукції його становище, в якому він продукує, яке, отже, існує для продукції заздалегоди. Індивід з самого початку не має ні капіталу, ні земельної власности. Зроду суспільним росподілом було призначено йому найману працю. Але це призначення само є результатом того, що капітал, земельна власність — існують як самостійні чинники продукції.
Як що розглядати ціле суспільство, то здається, що росподіл ще з одного боку йде попереду і зумовлює продукцію; немов би передекономічний факт. Народ-завойовник розділяє землю між завойовниками і встановлює таким чином певний росподіл і форму земельної власности, зумовлюючи тим самим і продукцію, або обертає завойованих у рабів і таким чином робить рабську працю основою продукції. Або народ шляхом революції розбиває велику земельну власність на парцелі, отже, за допомогою цього нового росподілу надає продукції нового характеру. Або законодавство звіковічує земельну власність у великих родинах чи росподіляє працю як спадковий привілей і фіксує її таким чином у кастовім ладі.
В усіх цих випадках — а всі вони історичні — здається, що не росподіл зумовлено продукцією, а навпаки, продукцію — росподілом.
Коли розуміти цілком поверхово, то росподіл здається росподілом продуктів, стоїть, таким чином, дуже далеко від продукції і є самостійним відносно неї. Та перше ніж росподіл стає росподілом продуктів, він є: 1. росподілом знарядь продукції і 2. — що є дальшим означенням того самого відношення — росподілом членів суспільства поміж ріжних родів продукції (підведенням індивідів під певні продукційні відносини). Росподіл продуктів є наочно результатом цього росподілу, що міститься в самому процесі продукції і зумовлює організацію продукції. Розглядати продукцію незалежно /21/ від цього вміщеного в ній росподілу — є наочно порожньою абстракцією, тим часом коли, навпаки, росподіл продуктів дано само собою цим росподілом, що є моментом продукції ще від початку. Рікардо, що змагався зрозуміти сучасну продукцію в її певній соціяльній організації і є економістом продукції par exellence, саме тому й заявляє, що властивою темою сучасної економії є не продукція, а росподіл. А далі йдуть знов позбавлені смаку твердження економістів, що малюють продукцію як вічну істину, виганяючи історію в сферу росподілу.
У якому відношенні стоїть цей росподіл, що зумовлює саму продукцію, до цієї останньої, це. наочно, питання, належне до самої продукції. Коли б сказано було, що росподіл принаймні там і в тім значінню йде поперед продукцією і стає її передумовою, де вона залежить од певного росподілу знарядь продукції, то на це треба відповісти, що продукція дійсно має свої умови її передумови, які й творять собою її моменти. Останні на початку можуть являтися природні ми. В процесі самої продукції вони обертаються з природніх в історичні і, як що для одного періоду вони були природнього передумовою продукції, то для другого стають її історичним наслідком. В самій продукції вони раз-у-раз одмінюються. Напр., вживання машин змінює росподіл як знарядь продукції, так і продуктів, а сучасна велика земельна власність є результатом так само сучасного торгу її сучасної індустрії, як і застосований останньої до хліборобства.
Всі накидані вище питання в останній інстанції зводяться на те, як загально-історичні відносини вплітаються в продукцію, і на відношення продукції до історичного руху взагалі. Очевидячки, не питання належить до досліду і вияснення самої продукції.
Однак, як тривіяльно їх вище накидано, так коротко на них можна і відповісти. За всяким завойованням може бути троїстий кінець. Народ-завойовник або накидає завойованому народові свій власний спосіб продукції (напр., англійці й ірландці в ньому віці, почасті й в Індії), або залишає давній і задовольняється даниною (напр., турки й римляне), або ж починається взаємодія, звідки повстає щось нове, синтеза (почасті в германських завойованнях). В усіх випадках спосіб продукції — чи народа-завойовника, чи завойованого, чи виниклий зі злиття обох способів — зумовлює новий росподіл на далі. Хоч цей росподіл являє собою передумову для /22/ нового періоду продукції, сам він, однак, є продуктом продукції, не тільки історичної продукції взагалі, але й певної історичної продукції. Напр., монголи, що плюндрували Росію, поводились відповідно до своєї продукції: для скотарства великі незалюднені простори — найперша умова. Германські варвари зі властивим їм хліборобством на кріпаках і ізольованим життям на селі тим легше могли накинути ці умови римським провінціям, що тамтешня концентрація земельної власности вже цілком перевернула давніші системи хліборобства. Звичайно уявляється, що в певні періоди жилося тільки з грабунку. Але ж для того, щоб можна було грабувати, повинно щось бути для грабунку, отже продукція (Порівняй з цим примітку 33 па стор. 51 «Капіталу» (3-те нім. видання): «Воістину чудний пан Бастіа, що уявляє собі, немов би давні греки й римляни жили тільки з грабунку. Бо ж коли кілька віків живеться з грабунку, то мусить же щось існувати для грабунку, себ-то предмет грабунку мусить невпинно віпродуковатися», Прим. нім. вид.). І сам спосіб грабунку знову ж зумовлюється способом продукції. Напр., націю з розвиненою біржовою спекуляцією (В оригіналі стоїть „stockjobbing nation”, Прим. нім. вид.) не можна пограбувати на той самий спосіб, що й націю пастухів.
В особі раба знаряддя продукції грабується безпосередньо. Але в цім разі продукцію тої країни, що для неї його грабується, мусить бути організовано так, щоб вона дозволяла рабську працю, або (як у Південній Америці і т.д.) мусить бути утвореним такий спосіб продукції, що відповідав би рабству.
Закони можуть звіковічити якесь знаряддя продукції, напр., — землю, в певних родинах. Ці закони набувають економічного значіння тільки тоді, коли велика земельна власність є в гармонії з суспільною продукцією, як напр., — в Англії. У Франції, не зважаючи на велику земельну власність, було поширеним дрібне сільське господарство, чому першу й було розбито революцією. А звіковічення парцелювання, напр., за допомогою законів? Всупереч цим законам власність концентрується знову. Вплив законів для закріплення умов росподілу і їхній через те вплив на продукцію треба розглянути окремо.
c) Міна й ціркуляція. Сама ціркуляція є лишень певним моментом міни, або навіть — міною, розглядуваного в її цілости, скільки міна є посередницьким моментом між продукцією та зумовленими нею росподілом і споживанням: але /23/ скільки ці останні самі являють собою момент продукції, стільки, наочно, і міна міститься також в останній, як момент.
По-перше, ясно, що міна діяльностей і здібностей, що відбувається в самій продукції, належить безпосередньо до неї і складає її суть. По-друге, те саме має силу і для міни продуктів, скільки міна є засобом до вироблення готового продукту, призначеного для безпосереднього споживання. В цій мірі сама міна є актом, що міститься в продукції. По-третє, міна серед промисловців (В оригіналі стоїть „…poenannante exchange ami’chetf dea’ers und dealers”. Тут Маркс мав на оці як раз одне місце з Адама Сміта, де сказано: «Ціркуляція кожної країни поділяється на дві ріжні галузки: ціркуляція промисловців (dealers) між собою і ціркуляція між промисловцями й споживачами». Wealth of Nations, 2 том, 2 розділі. Слово dealers значить тут не просто купець чи крамар, але охоплює також і продуцента, Прим. нім. вид.) своєю організацією так само зумовлюється продукцією, як і сама продукційна діяльність. Міна стає незалежною поруч продукції, індиферентною відносно неї тільки в останній стадії, де продукт вимінюється безпосередньо для споживання. Але 1. не буває міни без поділу праці, чи як природнього, чи як навіть уже історичного результату, 2. приватна міна передбачає приватну продукцію, 3. інтензивність міни, її поширення та її рід зумовлюється розвитком і організацією продукції, напр., міна між містом і селом, міна на селі, в місті і т.д. Таким чином, міна в усіх її моментах виглядає або безпосередньо вміщеною в продукції, або ж нею зумовленою.
Осягнений нами результат полягає не в тім, що продукція, росподіл, міна, споживання — ідентичні, а в тім, що всі вони складають частини цілости, ріжниці в межах єдности. В суперечливості своїх зумовлень продукція охоплює і саму себе, і інші моменти. З неї раз-у-раз починається процес знову. Що міна й споживання не можуть мати переважного значіння, — це ясно само собою. Так само це має силу і для росподілу, як росподілу продуктів. Але як росподіл чинників-продукції, він сам є моментом продукції. Отже певна [форма 1 продукції зумовлює певні [форми] споживання, росподілу, міни і певні відношення цих ріжних моментів між собою. Певна річ, і продукція в своїй однобічній формі зумовлюється, зі свого боку, іншими моментами: напр., коли поширюється ринок, себ-то сфера міни, то зростає розмір продукції і поглиблюється її поділ. /24/
Зі зміною росподілу змінюється продукція, напр., з концентрацією капіталу, з ріжним поділом населення на сільське та міське і т.д. Нарешті, продукцію зумовлює споживча потреба. Між ріжними моментами відбувається взаємодія. Це трапляється в кожній органічній цілості.
Коли ми розглядаємо певну країну з політико-економічного погляду, то починаємо з її населення, з росподілу його між класами, містом, селом, морем, між ріжними галузями продукції, з вивозу й довозу, річної продукції й споживання, товарових цін, і т.д. Здається, найбільш вірним є починати з реального й конкретного, зі справжньої передумови, отже, напр., в політичній економії з населення, що є основою і суб’єктом всього суспільного акту продукції. Однак, при ближчому розгляді це стає помилкою. Населення є абстракцією, коли я, напр., відкину класи, що з них воно складається. Ці класи знову — порожнє слово, коли я не знаю елементів, на яких вони стоять, напр., найманої праці, капіталу і т.д. Ці останні передбачають міну, поділ праці, ціну і т.д. Капітал, напр., ніщо без найманої праці, без вартости, грошей, ціни і т.д. Отже, коли б я почав з населення, то це було б хаотичним уявленням цілости, і шляхом ближчих означень я доходив би аналітично до чим раз простіших понять: від представленого конкретного до чим раз тоншого абстрактного, поки не дійшов би до найпростіших означень. Звідси довелося б мені знову роспочати поворотну мандрівку, поки я, кінець-кінцем, не дійшов би знову до населення, але цього разу вже не як до хаотичної уяви цілости, а як до багатої на численні зумовлення й відношення сукупности. Перший шлях — це той, що ним історично пішла політична економія від свого народження. Економісти сімнадцятого віку, напр., починають завжди з живої цілости, з населення, нації, держави, кількох держав і т.д.; а кінчають вони завжди тим, що шляхом аналізи знаходять де-котрі означальні абстрактно-загальні відношення, от як поділ праці, гроші, вартість і т.д. Ледви тільки ці поодинокі моменти більш-менш було зафіксовано й абстраговано, економічні системи почали підніматися від простого — от як праця, поділ праці, потреба, мінова вартість — до держави, до міни між націями і до світового ринку. Науково вірною є, наочно, остання метода. Конкретне є тому конкретним, /25/ що воно є сполученням багатьох зумовлень, отже, єдністю в ріжноманітності. Тим то в думанню виявляється воно як процес сполучування, як результат, а не як вихідна точка, дарма що в дійсності воно є вихідною точкою, а через те й вихідною точкою розглядання й уявлювання. На першім шляху повне уявлення випаровує до абстрактного означення; на другім абстрактні означення ведуть до відпродукції конкретного шляхом думання. Тим то Геґель створив собі ілюзію, розуміючи реальне як результат думання, що само в собі об’єднується, поглиблюється і само з себе розвивається, тим часом коли метода підноситися від абстрактного до конкретного є тільки засобом, за допомогою якого думання засвоює собі конкретне, духовно відпродуковує його як конкретне. Однак, це ні в якому разі не є процесом походження самого конкретного. Найпростіша економічна категорія, скажім, напр., мінова вартість, як свою передумову передбачає населення, населення, що продукує в певних умовах, а також певні форми родини, громади чи держави і т.д. Вона ніколи не може існувати інакше, як абстрактне однобічне відношення вже даної конкретної й живої цілости.
Навпаки, як категорія, мінова вартість існує ще з-за часів перед потопом. Тим то для свідомости, а філософічна свідомість означується тим, що для неї свідоме думання є дійсною людиною і усвідомлений світ є дійсним світом лишень як такий, — для свідомости рух категорій являється дійсно творчим актом — котрий, на жаль (?), дістає лишень штовхана зовні — актом, що його результатом є світ, і це — але тут ми знову маємо тавтологію — є стільки вірно, скільки конкретна цілість, як гадана цілість, як гадана конкретність. є дійсно продуктом думання, розуміння: це ні в якому разі не продукт поняття, що думає поза або понад наочним спостеріганням чи уявлюванням і само себе породжує, а перероблення спостерігання й уявлювання в поняття. Цілість, якою вона з’являється в голові як гадана цілість, є продуктом голови, що думає, що засвоює собі світ єдино можливим для себе способом, способом, одмінним від мистецько-релігійно-практично-духовного засвоєння цього світа. Реальний суб’єкт ввесь час лишається існувати поза головою в своїй самостійності доти, доки голова ставиться до нього саме лишень спекулятивно, лише теоретично. Тим то при теоретичній методі [політичної економії] суб’єкт, суспільство, мусить повсякчас бути в нашій уяві передумовою. /26/
Та чи не мають ці прості категорії також незалежного історичного чи природнього існування перед більш конкретними? Ça depend. Напр., Геґель слушно починає свою філософію права з посідання, як з найпростішого правного відношення суб’єкта. Але ніякого посідання не існує перед родиною або перед відношеннями панування й покори, що суть далеко конкретнішними відношеннями. Тому, було б вірним сказати, що існують родини, племінні цілості, що ще лишень посідають, але не мають власности. Найпростіша категорія виявляється, отже, як відношення простих родин та племінних товариств до власности. В ранньому суспільстві являється вона більш простим відношенням розвинутого організму, але більш конкретний субстрат, чиїм відношенням є посідання, є завжди передумовою. Можна уявити собі поодинокого дикуна-посідача. Але тут посідання не є правним відношенням. Не вірно, що посідання історично розвивається в родину. Навпаки, воно завжди передбачає цю «конкретнішу правну категорію». Однак, і тоді все ж лишалося б, то ярості категорії суть відбиттям відносин, у яких реалізувалося б менш розвинуте, конкретне, не встановлюючи ще тої многобічнішої залежности, чи многобічнішого відношення, що духовно відбивається в конкретній категорії, тим часом як більш розвинуте конкретне затримує цю саму категорію, як підпорядковане відношення.
Гроші можуть існувати, і історично існували перше, ніж існували капітал, банки, наймана праця і т.д. Отже, з цього боку можна сказати, що простіша категорія може відбивати в собі командні відносини менш розвинутої цілости, [відносини], що історично існували перше, ніж цілість розвинулася в напрямі, відбитому в конкретнішій категорії. До такої от міри закони абстрактного думання, що підноситься від найпростішого до комбінованого, відповідають дійсному історичному процесові.
З другого боку можна сказати, що існують дуже розвинуті, але все ж історично менш достиглі суспільні форми, в яких містяться вищі економічні форми, напр., кооперація, розвинутий поділ праці і т.д., без жадних грошей, напр., у Перу.
Також у слав’янській громаді гроші та міна, що їх викликає, або зовсім не виявляються, або ж виявляються дуже мало в межах поодиноких громад, але з’являються на їхніх кордонах, в зносинах з іншими громадами; взагалі є помилкою приймати міну в осередку громади за початковий конституантний /27/ елемент. Навпаки, вона виявляється на початку більше в відносинах ріжних громад між собою, ніж у відносинах між членами одної й тої самої громади. Далі: хоч гроші починають грати певну ролю дуже рано і всебічно, однак у старовину їм судилося бути командним елементом лишень в однобічно означених націй, у торговельних націй; і навіть у найрозвиненішій старовині, у греків та римлян, повний розвиток грошей, що є передумовою сучасного буржуазного суспільства, виявляється лишень за часів їхнього роскладу. Отже. ця цілком проста категорія історично найбільш інтензивно виявляється тільки серед найрозвиненіших суспільних відносин. Ні в якому разі не проймаючи (?) всіх економічних відносин; напр., в римській державі, за часів її найбільшого розвитку, основою лишалися натуральний податок і натуральні повинності. Грошева справа повнотою була там розвинулася власне лишень у війську, вона також ніколи не обхоплювала і праці, як цілости.
Таким чином, хоч проста категорія може історично існувати й перед більш конкретною, але в свому повному внутрішньому й зовнішньому розвиткові вона може належати саме тільки до комбінованих (?) суспільних форм, тим часом, коли більш конкретна категорія була повно розвинутою і в якійсь менш розвинутій суспільній формі.
Праця — цілком проста категорія. Та й уявлення про неї в цій загальності — як про працю взагалі — є прадавнім. Однак, з економічного боку «праця», розглянута в цій простоті, є так само сучасна категорія, як і ті відносини, що створюють цю просту абстракцію. Монетна система, напр., розуміє багатство ще цілком об’єктивно, як річ [?] (Тут не можна розшифрувати двох слів. Вони виглядають немов би „поза собою” ausser sich, Прим. нім. вид.) у грошах. Відносно цієї точки погляду було великим поступом, коли мануфактурна чи комерційна система перенесла джерело багатства з речи в суб’єктивну діяльність — в комерційну та мануфактурну працю. Але сама ця діяльність все ще розуміється лишень обмежено, як така, що робить гроші. Відносно цієї системи дальшим поступом є фізіократична система, що певну форму праці — хліборобство — вважав за творця багатства, а самий об’єкт добачає вже не в одягу грошей, а як продукт взагалі, як загальний результат праці. Але цей продукт, в згоді з обмеженістю цієї діяльности, є ще лишень природньо означеним /28/ продуктом. Хліборобство продукує, земля продукує par exellence. Було величезним поступом з боку Адама Сміта відкинути всяку означеність діяльности, що утворює багатство, [поставити] на це місце престо працю, не мануфактурну, не комерційну, не хліборобську і не одну й другу. Разом з абстрактним поняттям про діяльність, що утворює багатство, маємо ми також загальне поняття про предмет, що його означено як багатство, про продукт взагалі, або знов таки про працю взагалі, але як про минулу урічевлену працю. Який тяжкий і великий був цей перехід, видно з того, що сам Адам Сміт часами ще вертається до фізіократичної системи. Отож, могло б здаватися, що цим немов би знайдено було лишень абстрактний вислів для найпростішого і прадавнішого відношення, в якому люде — в кожній суспільній формі — виявляють себе як продуценти. З одного боку це вірно. З другого — ні.
Байдужість до якогось певного роду праці передбачає дуже розвинену сукупність дійсних родів праці, з яких ні один не опановує все. Так, найзагальніші абстракції виникають взагалі тільки в найбагатшому конкретному розвиткові, де одне стає спільним для багатьох, спільним для всіх елементів. Тоді вони перестають мислитися лише в осібній формі. З другого боку, ця абстракція праці взагалі є лишень результатом конкретної сукупности праць. Ця байдужість до якоїсь певної праці відповідає тій суспільній формі, коли індивіди легко переходять від одної праці до другої і коли певний рід праці є для них випадковим, а тому й байдужим. Тут праця не тільки в категорії, але і в дійсності зробилася засобом творення багатства взагалі і перестала бути такою працею, що, як означення, зрослася з індивідом у певній осібності. Такий стан є найбільш розвинутим у найсучаснішій формі буття буржуазного суспільства, в Сполучених Державах. Отже, тут абстракція категорії «праця», «праці взагалі», праці sans phrase вихідна точка сучасної політичної економії, вперше стає практичною правдою. Отже, найпростіша абстракція, яку сучасна економія ставить на чолі, і яка висловлює прадавнє й дійсне для всіх суспільних форм відношення, являється, однак, тільки в цій абстракції практичною правдою, як категорія найсучаснішого суспільства. Можна було б сказати, що те, що в Сполучених Державах є історичним продуктом, — ця байдужість до якоїсь певної праці —. у Росіян, напр., є самородною /29/ властивістю. Але, по-перше, це — велика ріжниця, чи варвари мають здібність до всього пристосовуватися, чи цівілізовані самих себе до всього пристосовувати. А потім у Росіян цій байдужості до означености праці відповідає на практиці традиційна звичка до цілком певної праці; з цього стану їх можуть вибивати лише впливи зовні.
Цей приклад праці наочно доводить, то навіть найабстрактніші категорії, не зважаючи на їхню придатність — саме завдяки їхній абстрактності — для всіх епох, що ці категорії, при означеності самої цієї абстракції, суть, однак, продуктом історичних відносин і мають свою повну силу тільки для цих відносин і тільки серед них.
Буржуазне суспільство — це найбільш розвинена й многобічна історична організація продукції. Категорії, що висловлюють його відношення, зрозуміння його організації, дають йому разом з тим і змогу зрозуміти організацію і продукційні відносини всіх тих загиблих суспільних форм, що на їхніх руїнах та елементах воно будується, почасті волочачи за собою непереборені ще залишки їх, почасті розвиваючи до повного значіння те, що було лише в натяках і т.д. Анатомія людини — ключ до анатомії мавпи. Натяки на щось вище в нижчих родах тварин можна зрозуміти лишень тоді, коли це вище само є вже відомим. Буржуазна економіка дає ключ до античної і т.д. Але ні в якому разі не в згоді зі способом тих економістів, що замазують усякі історичні ріжниці і в усіх суспільних формах бачать буржуазні форми. Можна зрозуміти данину, десятину і т.д., як що знати земельну ренту. Але ідентифікувати їх з останньою не можна.
Тому далі, що буржуазне суспільство само є лишень суперечливою формою розвитку, то відносини колишніх форм можна зустрінути в ньому в цілком покаліченій формі, а то навіть і в новій оболонці, напр., громадська власність. Тим то, коли вірно, що категорії буржуазної економіки правдиві для всіх інших суспільних форм, то це треба приймати тільки cum grano salis. Ці форми можуть мати в собі ті самі категорії в розвиненому, покаліченому, в карикатурному і т.д. вигляді, завжди у вигляді істотно відмінному. Так званий історичний розвиток взагалі спирається на те, що остання форма розглядає минулі як ступінь до себе самої і завжди розуміє їх однобічно, бо вона рідко і лишень за цілком певних умов здатна сама себе критикувати: тут, звичайно, мова йде не про такі історичні періоди, що самим собі здаються часами занепаду. /30/ Християньска релігія була здатна сама собі зарадити в справі об’єктивного зрозуміння колишніх мітологій аж тоді, коли її самокритика до певної міри була готова, так мовити, dynamei. Так і буржуазна економіка дійшла до зрозуміння феодального, античного, східного суспільства аж тоді, коли почалася самокритика буржуазного суспільства. Скільки буржуазна економіка і мітологічно не ототожнювала себе просто (?) з минувшиною, то й її критика минувшини, а саме феодального [суспільства], з яким вона мала ще безпосередньо боротися, була подібною до тої критики, що її християнство звертало проти поганства, або ж протестантизм проти католицізму.
Як взагалі в кожній історичній соціяльній науці, так само і в розвиткові економічних категорій треба завжди твердо пам’ятати, що і в дійсності, і в голові суб’єкт — тут сучасне буржуазне суспільство — є даним, і що через це категорії висловлюють форми існування, умови існування, часто тільки окремі боки цього певного суспільства, цього суб’єкта, чому й [політична економія], як наука, ще ніяк не починається вже там, де лишень про неї, як про таки, заходить мова. Це треба твердо пам’ятати, бо воно відразу дає нам провідну засаду в справі поділу предмета.
Наприклад, ніщо не здається більш відповідним природі річей, як почати з земельної ренти, з земельної власности, бо ж її звязано з землею, цим джерелом всякої продукції і всякого існування, як також з першою формою продукції серед усіх до певної міри осілих суспільств — хліборобством. Але це було б найбільшою помилкою. В усіх суспільних формах буває якась певна продукція, що переважає всі інші, чому й умови її встановлюють усім іншим їхнє місце і вплив.
Це — те загальне освітлення, в якому зникають усі інші фарби і яке модифікує їх у їхній окремішності. Це — особливий етер. що встановлює властиву вагу всякого сущого в ньому існування.
Візьмім, напр., скотарські народи (виключно ловецькі чи рибальські народи лежать поза тим пунктом, де починається дійсний розвиток). У них трапляється певна форма хліборобства, спорадична форма. Земельну власність зумовлюється цією формою. Вона — спільна, і що форму вона зберігає в більшій чи меншій мірі залежно від того, чи ці народи ще — більше чи менше — міцно тримаються своєї традиції, напр., земельна власність у слав’ян. У народів з осілим хліборобством — ця осілість є вже великим поступом —- там, де /31/ таке хліборобство панує, от як в античному та феодальному суспільстві, там сама промисловість з її організацією і форми власности, що їй відповідають, мають землевласницький характер; там суспільство або цілком залежне від хліборобства (der Agrikultur (В оригіналі стоїть „ihr”, Прим. нім. вид.)), от як у давніших римлян, або, як напр., за часів середньовіччя, будує міста в їхніх відносинах на зразок організацій села. Сам капітал — скільки він не є чисто грошевим капіталом — має в середні віки цей землевласницький характер традиційного ремісничого знаряддя (?) і т.д.
В буржуазному суспільстві — навпаки. Хліборобство чим раз більше стає лишень одного з галузей промисловости і цілком опановується капіталом. Так само й земельна рента. В усіх формах, де панує земельна власність, переважає ще природне відношення. Де ж панує капітал, там переважає суспільний, історично витворений елемент. Земельної ренти не можна зрозуміти без капіталу, капітал же без земельної ренти — можна. Капітал — це економічна сила буржуазного суспільства, що все опановує. Він мусить бути вихідною й кінцевою точкою, і його треба дослідити раніше, ніж земельну власність. Після розгляду кожного з них зокрема повинно розглянути їхнє взаємовідношення.
Отже було б недоречним і помилковим розглядати економічні категорії одну за одною в такім порядкові, в якім вони історично грали командну ролю. Навпаки. їхня послідовність зумовлюється тим відношенням, в якому вони стоять одна відносно одної в сучасному буржуазному суспільстві і яке є просто протилежним тому, що здається відповідним природі річей або ж послідовності історичного розвитку. Мова йде не про те місце, що його мали економічні відношення в певній послідовності ріжних суспільних форм історично. Ще менше — про їхню послідовність «в ідеї» (Прудон), що є лишень перекручуванням (?) розуміння історичного руху. А про їхню організацію в осередку сучасного буржуазного суспільства.
Чистоту (абстрактну означеність), в якій торговельні народи — фінікійці її картагенці — з’являються в стародавньому світі, як раз дано саме переважною ролею хліборобства серед тогочасних народів. Як торговельний чи грошовий капітал, він виявляється в цій абстракції саме там, де ще не став переважним елементом у суспільстві. Ломбардці, жиди мають те саме становище серед хліборобських середньовічих суспільств. /32/
Дальшим прикладом того ріжного становища, яке одні й ті ж категорії прибирають на ріжних ступнях суспільства, може служити ось що: одна з останніх форм буржуазного суспільства, акційні товариства, з’являється також і на початку цього суспільства, в формі великих упривілейованих торговельних компаній, з забезпеченими монополіями.
Саме поняття національного багатства прохоплюється в економістів сімнадцятого віку в такій формі — розуміння це частинно існує далі ще й у економістів вісімнадцятого віку — що багатство утворюється лише для держави, але ж сила останньої залежить від цього багатства. Це була ще та несвідомо-лицемірна форма, в якій саме багатство та витворювання його оголошувано було за мету сучасних держав і в якій самі держави розглядувано було тільки як засіб до витворювання багатства.
Поділ предмету треба переводити, очевидно, таким чином, що посамперед [треба дослідити] загальні абстрактні означення, котрі тому саме, в більшій чи меншій мірі, належать до всіх форм суспільства, але в виясненім вище розумінню. По-друге, ті категорії, які витворюють внутрішню організацію буржуазного суспільства і на які спираються основні класи. Капітал, наймана праця, земельна власність, їхні відносини між собою. Місто й село. Три великих суспільних класи. Міна між ними. Ціркуляція. Кредит (приватний). По-третє, усуцільнення буржуазного суспільства в формі держави. Розглядуваної відносно самої себе. «Непродуктивні» класи. Податки: Державний борг. Публічний кредит. Населення. Колонії. Еміграція. По-четверте. Міжнародні відносини продукції. Міжнародній поділ праці. Міжнародня міна. Вивіз і довіз. Вексльовий курс. По-п’яте. Світовий ринок та кризи.
Нотабене що до пунктів, які тут треба нагадати та яких не вільно забувати:
1. Війна сформувалася раніше, ніж мир: [треба було б змалювати] той спосіб, як через війну та в арміях і т.д. певні /33/ економічні відношення, напр., наймана праця, машини і т.д. розвиваються раніше, ніж в осередкові буржуазного суспільства. Також і відношення між продуктивною силою та умовами комунікації стає особливо наочним в армії.
2. Відношення досьогочасного ідеалістичного способу писання історії до реалістичного. Особливо так звана історія культури, давня історія релігії і держав.
При нагоді може бути де-що сказано й про ріжні способи досьогочасного писання історії. Так званий об’єктивний. Суб’єктивний. (Моральний і інші). Філософічний.
3. Другорядне та третьорядне. Взагалі виведені, запозичені, але не первісні продукційні відносини. Тут [треба розглянути] ролю міжнародніх відносин.
4. Закиди що до матеріялізму цього погляду. Відношення до натуралістичного матеріялізму.
5. Діялектпка понять продуктивної сили (засобів продукції) та продукційного відношення, діялектика, межі якої треба визначити, і яка не знищує, реальної ріжниці.
6. Перівне відношення розвитку матеріяльної продукції, напр., до мистецької. Взагалі поняття поступу не треба брати в звичайній абстракції. В мистецтві і т.д. цю диспропорціональність ще не так важно і не так тяжко зрозуміти, як у сфері саме практично-соціяльннх відносин, напр., відношення освіти Сполучених Держав до Європи. Але особливо тяжкий пункт, який тут треба розглянути, — це той. чому продукційні відносини зазнають неоднакового (?) розвитку, як правні відносини. Отже, напр., відношення римського приватного права (в карному та публічному це трапляється менше) до сучасної продукції.
7. Цей погляд являється неминучим наслідком розвитку. Але визнання прав випадку. Varia (В оригіналі: „Va”, Прим. нім. вид.). (Воля (Freiheit, прим. пер.) — та ще інше). (Вплив засобів комунікації). Всесвітня історія власне (В оригіналі: „еgtl”, Прим. нім. вид.) не завжди в історії як всесвітньо-істор[ичний] результат.
Вихідну точку [треба], певна річ, брати в залежності від природи: суб’єктивно і об’єктивно, племена, раси і т.д.
Що до мистецтва, то відомо, що певні часи його росквіту ніяк не стоять у відношенню до загального розвитку суспільства, отже, і до матеріяльної основи, до цього, так би сказати, кістяка його організації. Напр., греки в порівнанню з сучасними /34/ або також Шекспір. Що до певних форм мистецтва, от як напр., епос, то навіть визнано, що вони в своїй класичній, епохальній у світовій історії формі — ніколи вже відновитись не можуть, ледви лишень почалася мистецька продукція, як така: що, отже, в обсягові самого мистецтва певні визначні форми його можливі лише на низькім ступні мистецького розвитку. Коли таке й трапляється в осередку самого мистецтва в ріжних відношеннях його родів між собою, то вже менше дивним є те, що трапляється в відношенню цілого обсягу мистецтва до загального розвитку суспільства. Трудність полягає лише в загальній формуловці тих суперечностей. А ледви їх спеціфіковано, стають вони вже поясненими. Візьмім, напр., відношення грецького мистецтва, а згодом Шекспіра, до сучасности. Відомо, що грецька мітологія була не тільки арсеналом грецького мистецтва, але й його ґрунтом. Хиба той погляд на природу та суспільні відносини, що лежать в основі грецької фантазії, а через те й грецького [мистецтва], можливий при автоматах, залізницях, локомотивах та електричному телеграфі? Де місце Вулканові поруч Робертс і Ко, Юпітерові поруч громовідводу та Гермесові поруч credit mobilier? Всяка мітологія перемагає, опановує сили природи та формує їх у фантазії і за допомогою фантазії: отже, і зникає разом зі справжнім опанованням тих сил. Що станеться з Фамою поряд з Printinghousesquare (Друкарня „Times” у Лондоні, Прим. нім. вид.)? Грецьке мистецтво має своєю передумовою грецьку мітологію, себ-то природу і саму суспільну форму, вже несвідомо по-мистецькому оброблені народньою фантазією. Це — її матеріял. Не всяка будь-яка мітологія, не всяке будь-яке несвідоме мистецьке оброблення природи. (Тут міститься, між іншим, все предметне, отже [також] і суспільство). Єгипетська мітологія ніколи не могла бути ґрунтом чи материним лоном грецького мистецтва. Але в кожнім разі [мусила бути] якась мітологія. Отже, такий суспільний розвиток, що виключає всяке мітологічне відношення до природи, всяке мітологізування природи, і, отже, вимагає від артиста фантазії, незалежної від мітології, такий розвиток ніяк не [міг] [творити ґрунту для грецького мистецтва].
З другого боку: чи можливий Ахілес поруч пороху та олива? Або взагалі Іліяда поруч друкарського пресу та друкарської машини? Чи не змовкають неминуче співи, саги та муза, а через те й неодмінні умови епічної поезії з появою друкарської підойми? /35/
Але трудність полягає не в тім, щоб зрозуміти, що грецьке мистецтво та епос сполучені з певними суспільними формами розвитку. Трудність полягає [в зрозумінню] того, що вони ще й досі дають нам мистецьку втіху та в певнім відношенню вважаються нами за норму й недосяжний зразок.
Чоловік не може знову зробитися дитиною, не стаючи смішним. Але чи ж не тішить його наївність дитини і чи не мусить він сам змагатися до того, щоб на вищому ступні відпродуковувати свою справжню суть, чи в дитячій природі не воскресає в кожну епоху її власний характер у природності дитини? Чому ж би соціяльному дитинству людства там, де воно найкраще розвинуто, не бути вічно привабливим, як ступінь, що ніколи не повернеться? Бувають невиховані діти і діти мудрі, як старі люде. Багато давніх народів належить до цієї категорії. Нормальними дітьми були греки. Привабливість їхнього мистецтва для нас не стоїть у суперечності до того нерозвиненого ступня суспільства, на якому воно зросло. Навпаки, воно — його результат, навпаки, воно неподільно сполучене з тим, що недостиглі суспільні умови, серед яких воно виникло тай могло лише виникнути, ніколи не можуть повернутися.
(Тут манускрипт уривається). /36/
Я розглядаю систему буржуазної економії в такій черзі: капітал, земельна власність, наймана праця, держава, зовнішній торг, світовий ринок. Під трьома першими рубриками досліджую я економічні умови життя трьох великих клас, що на них роспадається сучасне буржуазне суспільство; звязок трьох інших рубрик плигає в вічі. Перший відділ першої книги, де йде мова про капітал, складається з таких розділів: 1. товар; 2. гроші або проста ціркуляція; 3. капітал взагалі. Два перших розділи творять зміст цього зошиту. Весь матеріял лежить переді мною в формі монографій, написаних .у ріжні дуже віддалені один від одного періоди для власного зрозуміння, а не для друку; звязати їх до купи та обробити відповідно до поданого плану — це буде залежати від зовнішніх обставин.
Загального вступу, що я накидав, я не друкую, бо при ближчому розмірковуванні мені здається шкідливим передхоплювати наперед ті висновки, що їх іще має бути доведено, і той читач, що взагалі має охоту йти за мною, мусить рішитися йти поволі від поодинокого до загального. Навпаки, декілька вказівок що до ходи моїх власних політико-економічних студій здаються мені тут до діла.
Моїм фахом було студіювання юриспруденції, над чим, однак, я працював лишень як над підрядною дисціпліною поряд філософії та історії. В роках 1542-43, як редактор «Райнської Газети», опинився я в скрутному становищі, коли мені довелося говорити про так звані матеріяльні інтереси. Дебати в райнському ландтазі про крадіж дров і парцелювання земельної посілости, урядова полеміка, що її пан фон-Шапер, тодішній обер-президент райнської провінції, роспочав з «Райнською Газетою» про становище мозельських селян, нарешті — дебати про вільний торг чи охоронне мито, дали мені першу спонуку до моєї праці над економічними питаннями. /39/ З другого боку, за тих часів, коли добра воля «йти далі» переважала знаття справи, в «Райнській Газеті» ставало чути слабо забарвлений філософією відгомін французького соціялізму й комунізму. Я заявився проти цього партацтва, але разом з-тим у суперечці з «Загальною Авґебургською Газетою» одверто признався в тім, що мої попередні студії не дозволяють мені зважитися на якусь гадку про зміст французьких напрямів. Я охоче причепився до ілюзій керовників «Райнської Газети», котрим здавалося, що менш гострим тоном часопису можна буде врятувати її від винесеного вироку смерти, — щоб з публічної арени повернутися в учений кабінет.
Першою працею, роспочатою для розвязання тих сумнівів, що мене штурмували, була критична ревізія геґелівської філософії права, праця, вступ до якої з’явився в 1844 р. в „Deutsch-Französische Jahrbücher”, що виходили в Парижу. Мій дослід зводився до того висновку, що правних відносин, як і державних форм, не можна зрозуміти ані з самих себе, ані з так званого загального розвитку людського духу, а що вони коріняться швидче в матеріяльних умовах життя, сукупність котрих Геґель, за прикладом англійців та французів XVIII віку, називає «буржуазним суспільством», та що анатомію буржуазного суспільства треба шукати в політичній економії. Досліджування останньої, роспочате мною в Парижу, я провадив далі у Брюселю, куди я переселився через наказ пана Ґізо про вислання мене з Парижу. Загальний результат, до якого я дійшов, і який, ледви я його знайшов, вже завжди служив мені провідною ниткою в моїх студіях, можна коротко формулувати так: В суспільнім творенню свого життя люде входять у певні, неминучі, од їхньої волі незалежні відносини, в продукційні відносини, що відповідають певному ступневі розвитку їхніх матеріяльних продукційних сил. Сукупність цих продукційних відносин творить економічну структуру суспільства, реальну базу, на якій підноситься юридична й політична надбудова і якій відповідають певні суспільні форми свідомости. Спосіб продукції матеріяльного життя зумовлює соціяльний, політичний і духовний процес життя взагалі. Не свідомість людей зумовлює їхнє буття, а навпаки — їхнє буття зумовлює їхню свідомість. На певнім ступні свого розвитку матеріяльні продукційні сили суспільства стають у суперечність до сучасних їм продукційних відносин, або, вживаючи для цього юридичного вислову, до відносин власности, серед яких вони досі рухалися. З форм розвитку /40/ продукційних сил ці відносини обертаються в пута на нього. Тоді заходить епоха соціяльної революції. Зі зміною економічних підвалин перекидається, повільно чи хутко, ціла велетенська надбудова. При розгляді таких переворотів завжди слід одріжняти матеріяльний переворот в економічних умовах продукції, що його можна констатувати з природниче-науковою докладністю, від юридичних, політичних, релігійних та мистецьких і філософічних, коротко — ідеологічних форм, у яких люде усвідомлюють собі цей конфлікт та його розвязують. Як не можна судити про те, чим є індивід, з того, що він сам про себе думає, так само не можна судити й про якусь епоху перевороту на підставі її свідомости; навпаки, цю свідомість треба вияснювати з суперечностей матеріяльного життя, з сучасного їм конфлікту між суспільними продуктивними силами та продукційцими відносинами. Ні одна суспільна формація ніколи не гине доти, доки не розвинуто всіх тих продуктивних сил, для яких вона дає досить простору, а нові вищі продукційні відносини ніколи не заступають її місця, доки не народяться в лоні самого старого суспільства матеріяльні умови для їхнього існування. Тим то людство завжди ставить собі тільки такі завдання, які воно може розвязати, бо коли придивитися докладніше, то завжди виявляється, що саме завдання виникає тільки там, де матеріяльні умови його розвязання вже існують або, принаймні, перебувають у процесі свого творення. В загальних рисах, як поступові епохи економічного формування суспільства можна зазначити азіятський, античний, феодальний та сучасний буржуазний способи продукції. Буржуазні продукційні відносини суть останньою антагоністичною формою суспільного процесу продукції, антагоністичною в розумінню не індивідуального антагонізму, а того, що виростає з суспільних умов життя індивідів; але продуктивні сили, що розвиваються в лоні буржуазного суспільства, утворюють рівночасно й матеріяльні умови для усунення цього антагонізму. Тим то цією суспільною формацією кінчається передісторія людського суспільства.
Фрідріх Енґельс, що з ним я, з часів появи його геніяльного нарису до критики економічних категорій, в „Deutsch-Französische Jahrbücher”, листовно підтримував повсякчасну міну думок, іншим шляхом (порівняй його «Становище трудящих клас в Англії») дійшов до однакового зі мною результата, і, коли він на весні 1845 року оселився також у Брюселю, вирішили ми спільно висвітлити протилежність наших поглядів /41/ ідеологічним поглядам німецької філософії, на ділі ж звести рахунки з нашим попереднім філософічним сумлінням. Намір було виконано в формі критики післягеґелівської філософії. Рукопис, два грубих томи вісімки, вже дійшов був до місця його видання у Вестфалії, коли ми дістали звістку, що змінені обставини не дозволяють його друкувати. Ми віддали рукопис на гострозубу критику мишам з тим більшою охотою, що ми осягли своєї істотної мети — вияснення предмету самім собі. Споміж роскиданих праць, у яких ми тоді подавали публіці наші погляди з того чи іншого боку, я згадаю тільки складений мною й Енгельсом спільно «Маніфест комуністичної партії» та оублікований мною „Discours sur le libre échange “. Істотні точки нашого погляду були вперше науково, хоч лише й полемічно, викладено в моїм творі, виданім у 1847 р. та скерованім проти Прудона: „Misère de la Philosophie etc”. Написану німецькою мовою розвідку про «Найману працю», де я з’єднав до купи свої доклади на цю тему в Брюсельському Німецькому Робітничому Товаристві, було спинено в друці февральською революцією і спричиненим нею ґвалтовним висланням мене з Бельгії.
Видавання «Нової Райнськоі Газети» в 1848 і 1849 роках та події, що трапилися пізніше, перебили мої економічні студії і я зміг відновити їх лишень у 1850 році в Лондоні. Величезний матеріял для історії політичної економії, що його нагромаджено в британському музею, сприятлива точка огляду, що її дав Лондон для спостерігання буржуазного суспільства, насамкінець — та нова стадія розвитку, що в неї, здавалося, останнє вступає з відкриттям каліфорнійського та австралійського золота, спонукнули мене відновити студії з самого початку та критично перевірити себе на, новому матеріялі. Ці студії, здавалося, заводили мене почасті самі собою до цілком далеких дисціплін, на яких я мусив затримуватися довший або коротший час. Але власне час, що я міг його використовувати, зменшувався через владну необхідність заробіткової діяльности. Моє восьмирічне співробітництво в першому англійсько-американському часописові, «Нью-Йоркській Трибуні», змушувало мене надзвичайно роскидатися в студіях, бо я лишень винятково звертався до властивого газетного кореспондування. Однак, статті про значніші економічні події в Англії та на континент складали таку значну частину моїх нарисів, що я був змушений обізнатися з практичними деталями, /42/ які лежали поза обсягом властивої науки політичної економії.
Цей начерк ходи моїх студій на полі політичної економії повинен довести тільки те, що мої погляди, як би їх не розглядати і як би вони мало не погоджувалися з користолюбними пересудами гнобительських клас, суть наслідком совісного довгорічного досліду. Але ж при вступі до науки, як і при війстю до пекла, мусить бути поставлено домагання:
Qui si convien lasciare ogni sospetto,
Ogni vittà convien che qui si morta.
Л о н д о н, у січні 1859.
Карл Маркс. /43/
На перший погляд буржуазне багатство є велетенським скупченням товарів; окремий товар — його елементарне буття. Але кожний товар представляється під подвійною точкою погляду: споживчої вартости і мінової вартости[1].
Товар, кажучи мовою англійських економістів, то посамперед «якась річ — потрібна, пожиточна, або приємна для житія», предмет людських потреб, засіб до життя в широкому розумінні слова. Це буття товару як споживчої вартости та його природне наочне існування збігаються. Пшениця, напр., має особливу споживчу вартість, у відміну від споживчих вартостей бавовни, шкла, паперу і т.д. Споживча вартість має вартість тільки для споживання і реалізується тільки в процесі споживання. Одну й ту саму споживчу вартість може бути використано ріжно. Однак, суму можливих пожиточних ужитків обмежено в її бутті, як речи з певними властивостями. Далі, її означується не тільки якісно, але й кількісно. В згоді зі своїми природніми властивостями ріжні споживчі вартості мають ріжні міри, напр.. шефель пшениці, стопа паперу, лікоть полотна і т.д.
Якою б не була суспільна форма багатства, споживчі вартості завжди творять його зміст, цілком од цієї форми незалежний. /45/ Зі смаку пшениці не пізнати, хто її виробляв, — російський кріпак, французький дрібний селянин чи англійський капіталіст. Хоч споживча вартість і є предметом суспільних потреб, чому й перебуває в суспільнім звязкові, проте вона не виявляє собою ніяких суспільних продукційних відносин. Візьмім як приклад споживчої вартости товар — діямант. На діяманті не можна спостерегти, що він — товар. Де він служить споживчою вартістю, чи естетично — на грудях кокотки, чи механічно — в руці шліфіра, там він є не товаром, а діямантом. Бути споживчою вартістю — це неодмінна передумова для товару, бути ж товаром — таке означення для споживчої вартости є зовсім не обов’язковим. Споживча вартість у цій своїй байдужості що до економічної форми свого означення, себ-то споживча вартість як споживча вартість, лежить поза колом дослідів політичної економії[2]. В коло цієї останньої вона входить тільки там, де вона сама означає форму. Безпосередньо вона є матеріяльною базою, що на ній виявляється певне економічне відношення, мінова вартість.
Мінова вартість — це перш за все кількісне відношення, в якому споживчі вартості вимінюються одна на одну. В такому відношенні творять вони одні й ті самі мінові величини. Так, том творів Проперца і 8 унцій табаки можуть бути однакової мінової вартости, не зважаючи на неоднакові споживчі вартості табаки й елегії. Як мінова вартість, одна споживча вартість варта того самого що й друга, як що тільки їх узято в вірній пропорції. Мінова вартість палацу може бути висловлена в певнім числі коробок вакси для чобіт. Лондонські фабриканти цієї вакси, навпаки, висловили мінову вартість своїх помножених коробок вакси в палацах. Отже, цілком незалежно від природнього способу існування і без огляду на спеціфічну природу потреби, що для неї вони служать споживчими вартостями, товари покриваються в певних кількостях, заступають один одного в міні, вважаються еквівалентами і, не зважаючи на свій перістий вигляд, являють собою одну й ту саму єдність.
Споживчі вартості — це безпосередні засоби до життя. Але, навпаки, ці життєві засоби самі суть продуктами суспільного /46/ життя, результатом витраченої людської життєвої сили, урічевленою працею. Як матеріялізація суспільної праці, всі товари суть кристалізацією одної й тої самої єдности. Отже, ми мусимо разглянути певний характер цієї праці, що виявляється в міновій вартості.
Хай 1 унція золота, 1 тона заліза, 1 квартер пшениці і 20 ліктів шовку будуть рівновеликими міновими вартостями. Як такі еквіваленти, що в них якісну ріжницю їхніх споживчих вартостей затерто, впни являють собою однакову міру одної й тої самої праці. Праця, котру в них рівномірно урічевлено, мусить сама бути одноманітною, безвідмінною, простою працею, якій однаково, чим вона виявляється — золотом, залізом, пшеницею, шовком, так само як однаково й кисневі перебувати чи в іржі заліза, чи в повітрі, чи в сокові винограду, чи в крові людини. Але копати золото, добувати залізо з копалень, обробляти пшеницю і ткати шовк, — це роди праці якісно відмінні один від одного. Справді, те, що річево виступає як відмінність споживчих вартостей, виявляється в процесі як відмінність діяльности, що утворює ці споживчі вартості. Тим то незалежна від особливої матерії споживчих вартостей праця, що творить мінову вартість, є незалежною й від особливої форми самої праці. Далі, ріжні споживчі вартості — це продукти діяльности ріжних індивідів, отже — результат індивідуально ріжних праць. Але як мінові вартості вони представляють однакову, безвідмінну працю, себ-то працю, в якій затерто індивідуальність працівника. Тим то праця, що творить мінову вартість, є аб¬страктно загальною працею.
Як що 1 унція золота, 1 тона заліза, 1 квартер пшениці і 20 ліктів шовку — рівновеликі мінові вартості або еквіваленти, то 1 унція золота, ½ тони заліза, 3 бутлі пшениці і 5 ліктів шовку суть міновими вартостями надто ріжної величини; і ця кількісна ріжниця — то одинока ріжниця, до якої вони, як мінові вартості, взагалі здатні. Як мінові вартості ріжної величини являють вони більші або менші кількості тої простої, одноманітної, абстрактно загальної праці, що є субстанцією мінової вартости. Повстає питання. як міряти ці кількості? Або інакше, чим є кількісне буття самої тої праці, бо ріжннці в мірі товарів як мінових вартостей — це тільки ріжниці величини урічевленої в них праці. Як кількісним буттям руху є час, так само кількісне буття /47/ праці є робітний час. Відмінність його власного тривання є одинокою ріжницею, до якої він здатний, коли припустити, що якість праці дано. Як робітний час. праця дістає своє мірило в природніх мірах часу, от як година, доба, тиждень і т.д. Робітний час — це живе буття праці, незалежне від її форми, змісту, індивідуальности; він є її живим буттям кількісно, мавши рівночасно свою природжену міру. Урічевлений у споживчих вартостях товарів робітний час є тою субстанцією, яка робить їх міновими вартостями, а через це й товарами, так само як є й мірою для їхніх певних величин вартости. Співвідносні кількості ріжних споживчих вартостей, у яких урічевлено один і той самий робітний час, суть еквіваленти, або: всі споживчі вартості — еквіваленти в тих пропорціях, у яких вони містять у собі один і той самий витрачений і урічевлений робітний час. Як мінові вартості, всі товари — то лише певні кількості загуслого робітного часу.
Щоб зрозуміти означення мінової вартости робітним часом, треба твердо пам’ятати такі істотні точки погляду: зведення праці на просту, так мовити, без’якісну працю; спеціфічний спосіб, яким праця, що творить мінову вартість, отже продукує товари, стає суспільною працею; насамкінець, ріжницю між працею, що наслідком своїм має споживчі вартості, і працею, що творить мінові вартості.
Щоб міряти мінові вартості товарів уміщеним у них робітним часом, ріжні праці самі мають бути зведені на безвідмінну. одноманітну, просту працю, коротко — на працю, що якісно однакова, чому ріжниться лишень кількісно.
Це зведення є абстракцією, але це — абстракція, що відбувається в суспільному процесі продукції шо-дня. Зведення всіх товарів на робітний час — не більша, а одночасно й не менш реальна абстракція, ніж перетворення всіх органічних тіл у повітря. Праця, що її таким способом виміряно часом, є на ділі працею не ріжних суб’єктів, а швидче навпаки: ріжні індивіди, що працюють, суть лишень органами цієї праці. Або праця, що виявляється в мінових вартостях, могла б бути означеною як загальна людська праця. Ця абстракція загальної людської праці існує в тій середній праці, що її може виконувати кожен середній індивід даного суспільства, це — певна продуктивна витрата людських м’язів, нервів, мозку і т.д. Це — проста праця, з якої кожен середній /48/ індивід може навчитися і яку він у тій чи в іншій формі має виконувати. Сам характер цієї середньої праці є ріжним у ріжних країнах і в ріжні культурні епохи, але в якомусь певному суспільстві він є даним. Проста праця творить, здебільшого, найбільшу масу всієї праці буржуазного суспільства, як цього можна переконатися з усякої статистики. Чи А протягом 6 годин продукує залізо і протягом 6 годин полотно, а В також протягом 6 годин виробляє залізо і протягом 6 годин полотно, чи продукують протягом 12 годин А залізо, а В полотно, це являється, очевидячки, лишень ріжним вживаним одного й того самого робітного часу. Але як бути зі складною працею, що стоїть вище середнього рівня, як праця вищої жвавости, більшої спеціфічної ваги? Цей рід праці зводиться на складену просту працю, просту працю вищої сили, так, що, напр., день складної праці стає рівним трьом дням простої праці. Закони, що регулюють це зводжування, сюди ще не належать. А що воно відбувається, то це ясно: бо ж, як мінова вартість, продукт найскладнішої праці в певній пропорції є еквівалентом для продукту простої середньої праці, отже — рівнозначить певній кількості цієї простої праці.
Означення мінової вартости робітним часом встановлюй далі те, що в певнім товарі, напр., в одній тоні заліза, урічевлено однакову кількість праці, байдуже, чи це праця А чи В, абож, що ріжні індивіди витрачають однаково велику кількість праці для продукції одної й тої самої якісно й кількісно означеної споживчої вартости. Іншими словами, встановлюється, що вміщений у якімсь товарі робітний час — не робітний час, потрібний на його продукцію, себ-то — робітний час. потрібний на те. щоб за даних загальних умов продукції виробити новий екземпляр того самого товару.
Умови праці, що творить мінову вартість, як виявляються вони з аналізи мінової вартости, суть суспільними зумовленнями праці, або зумовленнями суспільної праці, суспільної не просто, але особливого роду. Це спеціфічний рід суспільности. Безвідмінна простота праці є, посамперед, рівністю праць ріжних індивідів, взаємним віднесенням їхніх праць одної до одної як рівних, і саме через фактичне зведення всяких праць на однородну працю. Праця кожного індивіда має цей суспільний характер рівности стільки, скільки вона виявляється в мінових вартостях і виявляється лишень у міновій /49/ вартості стільки, скільки вона відноситься до праці всіх інших індивідів, як до рівної.
Далі, робітний час окремого індивіда виявляється в міновій вартості безпосередньо як загальний робітний час, а цей загальний характер індивідуальної праці — як її суспільний характер. Виявлений у міновій вартості робітний час — це робітний час індивіда, але індивіда без ріжниць од інших індивідів, робітний час усіх окремих індивідів, скільки вони виконують однакову працю: і тим то робітний час, потрібний одній людині на продукцію певного товару, є тим необхідним робітним часом, що його витрачала б кожна інша людина на продукцію одного й того-самого товару. Він — робітний час індивіда, його робітний час, але лишень як усім спільний робітний час, чому отже й однаково, чий він. Як загальний робітний час, він виявляється в загальному продукті, в загальному еквіваленті, в певній кількості урічевленого робітного часу, котрий, безвідносно до певної форми споживчої вартости, що в ній він виявляється як продукт одного індивіда, призвільно може бути перенесеним у всяку іншу форму споживчої вартости, де він виявляється як продукт кожного іншого індивіда. Суспільною величиною є він лишень як така загальна величина. Для того, щоб праця індивіда виступила в формі мінової вартости, її повинно виявити в загальному еквіваленті, себ-то означенням робітного часу індивіда загальним робітним часом, або ж означенням загального робітного часу робітним часом індивіда. Це так, немов би ріжні індивіди скидали свій робітний час до купи і ріжні кількості робітного часу, що мали в своїм спільнім порядкуванню, представили в ріжних споживчих вартостях. Робітний час поодинокої людини на ділі є. отже, робітним часом, що його потрібує суспільство на вироблення якоїсь певної споживчої вартости, себ-то — на задовольнення якоїсь певної потреби. Але тут діло йде про спеціфічну форму, що в ній праця набував суспільного характеру. Хай певний робітний час прядуна урічевлюється, напр., у 100 фунтах льняної пряжі. Хай 100 ліктів полотна, продукт ткаля, представляють однакову кількість робітного часу. Скільки ці обидва продукти являють собою однакову кількість загального часу, і через те суть еквівалентами для кожної споживчої вартости, що має в собі стільки ж робітного часу, — стільки вони суть один для одного еквівалентами. Тільки через те, що робітний час прядуна і робітний /50/ час ткаля виявляються як загальний робітний час, чому й їхні продукти — як загальні еквіваленти, тільки через це праця ткаля існує для прядуна, а праця прядуна для ткаля, праця одного — для праці другого, себ-то — встановлюється суспільне буття їхніх праць для обидвох. Навпаки, в сільсько-патріярхальній індустрії, де прядун і ткаль жили під одною стріхою, де жіноча частина родини пряла, а чоловіча ткала, скажім — для потреб своєї родини, там пряжа й полотно були суспільними продуктами, а прядіння й ткання — суспільними працями в межах родини. Але їхній суспільний характер полягав не в тім, що пряжа, як загальний еквівалент, вимінювалася на полотно, як загальний еквівалент, або що обидва вимінювалися одне на друге, як однакового значіння та рівної ціни виявлення одного й того самого робітного часу. Що більше, родинний звязок з його природнім поділом праці відбивав на продукті праці свою властиву суспільну печатку. Або візьмім панщину чи натуральне постачання середніх віків. Певні праці окремих людей у їхній натуральній формі, окремішність, а не загальність праці, творять тут суспільний звязок. Або візьмім, нарешті, суспільну працю в її первісній формі, як ми здибуємо її на порозі історії всіх культурних народів[4]. Тут суспільний характер праці повстав очевидячки не тому, то праця окремої людини приймає абстрактну форму загальности, або що її продукт — форму загального еквіваленту. Тут як раз характер громади, як передумови продукції, перешкоджає праці окремої людини бути приватною працею, а її продуктові бути приватним продуктом; навпаки, громада дозволяє поодинокій праці виявлятися безпоередньо лишень у формі функції якогось члена суспільного організму. Праця, що виявляється в міновій вартості, заздалегоди визнається за працю відокремленої поодинокої людний. Суспільною вона стає тому, що приймає форму своєї безпосередньої протилежности, форму абстрактної загальности. /51/
Насамкінець, працю, що творить мінову вартість, характе¬ризує те. що суспільне відношення осіб представляється, так мовити, навиворіт, а саме — як суспільне відношення річей. Лише скільки одна споживча вартість відноситься до другої як мінова вартість, стільки й праця ріжних осіб одних відносно других стає рівною її загальною. Тим то, як що вірним є сказати, що мінова вартість є відношенням між особами[5] то мусить, бути, однак, додано: відношення, приховане під річевою оболонкою. Як один фунт заліза і один фунт золота, не зважаючи на свої відмінні фізичні та хемічні властивості, мають у собі однакову кількість ваги, так і дві споживчі вартості товарів, у котрих уміщено однаковий робітний час, являють собою однакову мінову вартість. Таким чином, мінова вартість являє собою суспільно природне означення споживчих вартостей, означення, яке випадає їм як речам, і наслідком якого в процесі міни вони заміщаються в певних кількісних відношеннях, творять еквіваленти, так само як прості хемічні річовини сполучуються в певних кількісних відношеннях, творячи хемічні еквіваленти. Це — тільки звичка щоденного життя, котрій здається тривіяльним, само собою зрозумілим, що суспільне продукційне відношення приймає форму речи, коли саме відносини осіб у їхній пращ представляються швидче як відносини, в яких перебувають речі, одна до одної та до осіб. В товарі ця містифікація ще дуже проста. Більше або менше всім здається, що відношення товарів, як мінових вартостей, є швидче відношенням осіб до їхньої взаємної продуктивної діяльности. В вищих продукційних відносинах ця подоба простоти зникає. Всі ілюзії монетної системи походять з того, що в грошах не добачають того, що вони являють собою суспільне продукційне відношення, але в формі природньої речи з певними властивостями. У сучасних економістів, котрі глузують з ілюзії монетної системи, виявляється та сама ілюзія, ледви тільки беруться вони до вищих економічних категорій, як напр., капітал. Вона виявляється в їхньому наївному здивованню, коли щойно те, що вони як раз з великими трудами визнали за річ. обертається в суспільне відношення і потім те. то вони ледви зафіксували як суспільне відношення, знову глузує з них як річ. /52/
Тому що мінова вартість товарів у дійсності є не чимсь іншим, як відношенням праць поодиноких людей одної до одної як рівних і загальних, не чимсь іншим, як урічевленим висловом спеціфічно суспільної форми праці, то сказати, що праця є одиноким джерелом мінової вартости, а через це й багатства, скільки воно складається з мінових вартостей, сказати так — було б тавтологією. Так само було б тавтологією сказати, що природня матерія, як така, не має в собі ніякої вартости[6], бо не містить у собі й ніякої праці, а мінова вартість, як така, не має в собі природньої матерії. Але коли Вільям Петі називає працю батьком, а землю матір’ю багатства, або епіскоп Берклі питає, «чи не чотирі елементи і праця людини вкупі з тим суть справжнє джерело багацтва»[7], або коли американець Т. Купер популярно пояснює: «Відбери від короваю витрачену на нього працю, працю пекаря, мірошника, орендатора і т.д. — і що залишиться від нього? Пара зерен, що дико ростуть та непридатні для людського вжитку»[8], то в усіх цих поглядах іде мова не про абстрактну працю — джерело мінової вартости, а про конкретну працю — джерело матеріяльпого багатства, коротко — про пращо, скільки вона виробляє споживчі вартості. Через те, що споживча вартість є передумовою товару, то заздалегоди визнається й особлива корисність, певна доцільність витраченої на нього праці, але цим, з погляду товару, вичерпано одночасно й усяке відношення до праці, як до корисної праці. У хлібі, як споживчій вартості, нас цікавлять його властивості, як харчового засобу, і ніяк не праця орендатора, мірошника, пекаря і т.д. Коли б через якийсь винахід 19/20 цієї праці відпали, то коровай ніс би ту саму службу, що й раніше. Коли б він падав готовий з неба, то й тоді не втратив би ані атома своєї споживчої вартости. В той час, як праця, що творить мінову вартість, здійснюється в рівності товарів як загальних еквівалентів, праця, як доцільна продуктивна діяльність /53/ здійснюється в безкраїй ріжноманітності їхніх споживчих вартостей. В той час як праця, що творить мінову вартість, є абстрактно загальною й однаковою працею, праця, що творить споживчу вартість, є конкретного й осібною працею, що залежно від форми й матерії колеться на без краю ріжні способи праці.
Говорити про працю, скільки вона виробляє споживчу вартість. що вона — одиноке джерело нею виробленого. і саме матеріяльного багатства, це помилка. Через те. що праця є діяльністю, що пристосовує матерію для тої чи іншої мети, вона потрібує матерії як передумови. В ріжних споживчих вартостях пропорція між працею і природньою матерією дуже відмінна, але споживча вартість завжди має в собі природній субстрат. Як доцільна діяльність для пристосовування природнього до тої чи іншої форми, праця є природньою умовою людського існування, незалежною ні від яких соціяльних форм умовою міни матерії між людиною та природою. Праця, що творить мінову вартість, навпаки, є спеціфічно суспільною формою праці. Кравецька праця, наприклад, у своїй матеріяльній означеності, як осібна продуктивна діяльність, продукує сурдут, а не мінову вартість сурдута. Останню продукує вона не як кравецька праця, але як абстрактно загальна праця, а ця праця належить до певного суспільного звязку, упорядкованого не кравцем. Так жінки в античній хатній промисловості продукували вбрання, не продукуючи його мінової вартости. Праця, як джерело матеріяльного багатства, була так само добре відома законодавцеві Мойсеєві, як і митному урядовцеві Адамові Смітові[9].
Розгляньмо тепер де-які ближчі означення, що повстають зі зведення мінової вартости на робітний час.
Як споживча вартість, товар має значіння сам собою. Пшениця, напр., має значіння харчового засобу. Машина в певних відносинах замінює працю. Це значіння товару, через яке лишень він і є споживчого вартістю, предметом споживання, можна назвати його службою, тою службою, що він її несе як споживча вартість. Як мінова ж вартість, товар завжди /54/ розглядується з точки погляду результата. Тут мова йде не про ту службу, що він її виконує, а про ту[10], що її для нього самого зроблено під час продукції його. Таким чином, отже, мінову вартість якоїсь машини, напр., означується не тою кількістю робітного часу, що її нею замінено, а тою кількістю робітного часу, що працею в ній самій уміщено, кількістю, потрібною на те, щоб зробити нову машину того самого роду.
Отже, коли б кількість праці, потрібної на продукцію товарів, лишалася постійною, то їхня мінова вартість була б незмінною. Але ж леткість та трудність продукції раз-у-раз змінюються. Як що продуктивна сила праці зростає, то праця виробляє ту саму споживчу вартість за коротший час. Падає ж продуктивна сила праці, — і на продукцію тої самої споживчої вартости стає потрібним більше часу. Тим то величина вміщеного в якомусь товарі робітного часу, отже й його мінова вартість, є мінливою, зростає чи підупадає в оберненім відношенні до зросту чи підупаду продуктивної сили праці. Продуктивна сила праці в мануфактурній індустрії витрачається в заздалегоди означеній мірі, в хліборобстві ж та добутковій промисловості разом з тим залежить від природніх умов, що до контролі не надаються. Одна й та сама праця приноситиме більший або менший здобуток ріжних металів залежно від того, відносно рідше чи частіше траплятимуться ці метали в землі. Одна її та сама праця може врічевлюватися в двох бушлях пшениці за доброї години і, може бути, тільки в одному бушлі за негоди. Тут, здається, мінову вартість товарів, як природні умови, зумовлюють рідкість та достаток, бо вони зумовлюють звязану з природніми відносинами продуктивну силу окремої реальної праці.
Ріжні споживчі вартості містять у собі один і той самий робітний час або одну й ту саму мінову вартість у нерівних обмірах. В чим меншому обмірі своєї споживчої вартости — рівняючи до інших споживчих вартостей — вміщує якийсь товар певну кількість робітного часу, тим більшою є його специфічна мінова вартість. Як що ми знаходимо, що в ріжні одна від одної дуже віддалені культурні епохи певні споживчі вартості творять із себе низку спеціфічних мінових /55/ вартостей, котрі зберігають одна відносно одної, коли й не точно те саме числове, але ж загальне відношення підпорядкований, от як золото, срібло, мідь, залізо або пшениця, жито, ячмінь, овес, напр., — то це свідчить тільки про те, що поступовий розвиток суспільних продуктивних сил рівномірно або приблизно рівномірно впливає на робітний час. потрібний на продукцію тих ріжних товарів.
Мінова вартість якогось товару виявляється не в його власній споживчій вартості. Однак, споживчу вартість товару, як урічевлення загального суспільного робітного часу, поставлено в певне відношення до споживчих вартостей інших товарів. Мінова вартість одного товару виявляється, таким чином, у споживчих вартостях інших товарів. В дійсності еквівалентом є мінова вартість одного товару, висловлена в споживчій вартості іншого товару. Коли я, напр., кажу, що один лікоть полотна вартий двох фунтів кави, то мінову вартість полотна я висловлюю в споживчій вартості кави, а саме — в певній кількості цієї споживчої вартости. Коли цю пропорцію дано, то я можу вартість усякої кількости полотна висловити в каві. Ясно, що мінову вартість якогось товару, напр., полотна, не вичерпано в пропорції, в якій один інший окремий товар, напр., кава, творить її еквівалент. Кількість загального-робітного часу, що його втіленням в лікоть полотна, реалізовано одночасно в безлічі ріжних обмірів споживчих вартостей усіх інших товарів. В тій пропорції, в якій споживча вартість кожного іншого товару являє собою однаково великий робітний час. творить вона еквівалент для ліктя полотна. Тим то мінова вартість цього поодинокого товару виловлюється вичерпливо лишень у без кінця багатьох зрівнаннях, у яких споживчі вартості всіх інших товарів творять її еквівалент. Тільки в сумі цих зрівнань або в сукупності ріжних пропорцій, що в них якийсь товар вимінюється на всяклій інший товар, тільки в них висловлюється він вичерпливо, як загальний еквівалент. Напр., ряд зрівнань:
1 лікоть полотна = ½ фунтові чаю,
1 лікоть полотна = 2 фунтам кави,
1 лікоть полотна = 8 фунтам хліба,
1 лікоть полотна = 6 ліктям ситцю
можна представити як:
1 лікоть полотна = ⅛ фунтам чаю + ½ фунта кави + 2 фунти хліба +1½ лікті ситцю. /56/
Тим то, коли б ми мали перед собою цілу суму зрівнань, що в. них вичерпливо висловлюється вартість одного ліктя полотна, ми могли б його мінову вартість висловити в формі певного ряду. В дійсності цей ряд є безкраїй, бо коло товарів ніколи остаточно не замикається, а завжди поширюється. Але, коли, таким чином, один товар міряє свою мінову вартість споживчими вартостями всіх інших товарів, то мінові вартості всіх інших товарів, навпаки, міряються споживчою вартістю цього одного товару[11], що його в них виміряють. Як що мінова вартість 1 ліктя полотна висловлюється в ½ фунта чаю, або двох фунтах кави, або 6 ліктях ситцю, або 8 фунтах хліба і т.д., то з цього виходить, що кава, чай, ситець, хліб і т.д. в тій пропорції, в якій вони рівні чомусь третьому, полотну, рівні між собою, отже, що полотно служить спільною мірою їхніх мінових вартостей. Кожен товар, як урічевлений загальний робітний час. себ-то певна кількість загального робітного часу, почережно висловлює свою мінову вартість у певних кількостях споживчих вартостей усіх інших товарів, і навпаки — мінові вартості всіх інших товарів міряються в споживчій вартості цього одного вилученого товару. Але таким вилученим товаром, що, як мінова вартість, служить спільною мірою мінових вартостей усіх інших товарів, є кожен товар; так само, з другого боку, він є лишень одним з багатьох товарів, що в їхньому цілому колі всякий інший товар безпосередньо висловлює свою мінову вартість.
Величина вартости якогось товару не залежить од того, мало, чи багато товарів іншого роду існує окрім нього. Але чи ряд зрівнань, у яких реалізується їхня мінова вартість, є більшим або меншим, — це залежить від більшої чи меншої ріжноманітности інших товарів. Ряд зрівнань. що в них представляється вартість, напр., кави, висловлює сферу її здатности до міни, межі, що в них вона функціонує як мінова вартість. Міновій вартості якогось товару, як урічевленню загального суспільного робітного часу, відповідає вислів його еквівалентности в безлічі ріжних споживчих вартостей.
Ми бачили, що мінова вартість товару змінюється разом з кількістю безпосередньо в ній самій уміщеного робітного часу /57/ Його реалізована, себ-то висловлена в споживчих вартостях інших товарів, мінова вартість мусить так само залежати від відношення, в якому змінюється робітний час, витрачуваний на продукцію всіх інших товарів. Коли б, напр., робітний час, потрібний на продукцію одного шефля пшениці, лишився без зміни, а робітний час, потрібний на вироблення всіх інших товарів, подвоївся, то мінова вартість шефля пшениці. висловлена в його еквівалентах, упала б на половину. На практиці результат був би той самий як і тоді, коли б робітний час, потрібний на вироблення шефля пшениці, упав на половину, а потрібний на виготовлення всіх інших товарів робітний час лишився без зміни. Вартість товарів означується пропорцією, в якій вони протягом однакового часу можуть бути вироблені. Щоб побачити, які можливі тут зміни цієї пропорції, візьмім два товари A і B. По-перше: хай потрібний на продукцію B робітний час лишається незмінним. В цьому випадкові мінова вартість A висловлена в B падає чи зростає в простому відношенні до того, як падає чи зростає робітний час. потрібний на продукцію A. По-друге: хай потрібний на виготовлення A робітний час, лишається незмінним. Мінова вартість A, висловена в B, падає чи зростає в оберненім відношенні до того, як зростає чи падає робітний час, потрібний на продукцію B. По-третє: хай потрібний на виготовлення A і B робітний час падає або зростає в однаковій-пропорції. Вислів еквівалентности A і B лишається тут незмінним. Коли б через якусь умову продуктивна сила всіх праць зменшилася в однаковій мірі, так що всі товари потребували б на своє виготовлення більше часу в однаковій пропорції, то вартість усіх товарів зросла б. реальний вислів їхньої мінової вартости лишився б незмінним, а дійсне багатство суспільства зменшилося б. бо суспільство потрібувало б більше робітного часу на те, щоб виробити ту саму масу споживчих вартостей. По-четверте: потрібний на продукцію A і B робітний час може зростати чи надати для обох, але не в однаковій мірі, — або для A зростати/тим часом коли для B падати, або навпаки. Всі ці випадки можуть бути зведені просто на те. що потрібний на продукцію одного якогось товару робітний час лишається незмінним, тим часом коли для продукції інших товарів вій зростає або падає.
Мінова вартість усякого товару висловлюється в споживчій вартості кожного іншого товару, чи то в цілих величинах, чи в дробах цієї споживчої вартости. Як мінова вартість, кожен /58/ товар може ділитися так само, як і врічевлений у ньому робітний час. Еквівалентність товарів так само незалежна від їхньої фізичної подільности як споживчих вартостей, як і складання мінових вартостей товарів є цілком байдужим що до тою, яку реальну зміну форми перебігають споживчі вартості цих товарів під час їхнього перетворення в один новий товар.
Досі товар було розглядувано з подвійної точки погляду, як споживчу вартість і як мінову вартість, кожного разу однобічно. Однак, як товар, він є безпосередньою єдністю споживчої й мінової вартостей; одночасно він є товаром лишень у відношенні до інших товарів. Фактичне відношення товарів між собою — це їхній міновий процес. Це — суспільний процес, куди вступають незалежні один від одного індивіди, але вони вступають у нього як посідачі товарів; їхнє взаємне існування один для одного — це існування їхніх товарів; таким чином, у дійсності вони являються лише свідомими носіями мінового процесу.
Товар є споживною вартістю — пшеницею, полотном, діямантом, машиною і т.д. але, як товар, він разом з тим не є споживчою вартістю. Коли б він був споживчою вартістю для свого посідача, себ-то безпосередньо засобом до задовольнення його особистих потреб, то не був би він товаром. Для посідача він швидче — не-споживча вартість, а саме — лише матеріяльний носій мінової вартости або лише засіб міни; як активний носій мінової вартости, споживча вартість стає засобом міни. Для свого посідача він є споживчою варстістю ще тільки як мінова вартість[12]. Тим то він мусить ще стати споживчою вартістю, саме для інших. Через те, що він не є споживчою вартістю для свого власного посідача, то він є споживчою вартістю для посідача інших товарів. В противному разі праця посідача була некорисною працею, отже результат її — не товар. З другого боку, товар мусить стати споживчою вартістю для нього самого, бо поза ним, у споживчих вартостях чужих товарів, існують його життєві засоби. Щоб же стати споживчою вартістю, товар мусить зустрінути осібну потребу в собі, для якої він є предметом до задовольнення. Отже, споживчі вартості товарів стають споживчими вартостями, як що вони всебічно переміняють місця: з рук тих. для кого вони /59/ суть засобом міни, переходять до рук тих, для кого вони суть речами спожитку. Тільки через це всебічне вивласнювання товарів вміщена в них праця стає корисною В процесі цих відношень товарів одних до одних, як споживчих вартостей, вони не набувають ніякої нової означеної економічної форми. Швидче зникає й та означеність форми, що характеризувала їх як товари. Напр., хліб при переході з рук пекаря до рук споживача не змінює свого існування як хліб. Навпаки, тепер споживач ставиться до нього як до споживчої вартости, як до певного харчового засобу, тим часом коли в руках пекаря він був носієм економічного відношення, фізично-метафізичною річчю. Отже, одним одна зміна форми, якої зазнають товари, стаючи споживчими вартостями, — це знищення їхнього формального існування, в якому були вони не-споживчими вартостями для своїх посідачів і споживчими вартостями — для своїх не-посідачів. Ставання товарів споживчими вартостями вимагає наперед їхнього всебічного вивласнювання, їхнього вступу в міновий процес; їхнє ж існування для міни є їхнім існуванням як мінових вартостей. Тим то, щоб реа¬лізуватися в споживчі вартості, вони мусять зреалізуватися як мінові вартості.
Коли на початку окремий товар з точки погляду споживчої вартости здавався самостійною річчю, то навпаки, як мінову вартість його заздалегоди було розглянуто в відношенні до всіх інших товарів. Це відношення, однак, було тільки теоретичним, мисленням. Реальним стає воно тільки в міновому процесі. З другого боку, товар є мінового вартістю саме в тій мірі, в якій у ньому вміщено працею певну кількість робітного часу, скільки через це є він урічевленим робітним часом. Але безпосередньо є він тільки урічевленим індивідуальним робітним часом осібного змісту, не загальним робітним часом. Тим то є він не міновою вартістю безпосередньо, а лише мусить такою стати. Посамперед може він бути врічевленням загального робітного часу лише в тій мірі, в якій він являє собою робітний час у певному корисному вжиткові, отже — в споживчій вартості. Це було тою матеріяльного умовою, що лишень під нею вміщений у товарах робітний час заздалегоди визнавався за загальний суспільний. Тим то, коли товар може стати споживчою вартістю лише реалізуючись як мінова вартість, то з другого боку, він може реалізуватися як мінова вартість тільки тоді, коли він під час свого вивласнення лишається споживчою вартістю. Товар, як споживча вартість, може вивласнитись /60/ й перейти до рук тільки тої особи, для кого він є споживчою вартістю, себ-то предметом осібної потреби. З другого боку, він вивласнється лише за інший товар, себ-то, коли ми поставимо себе по боці посідача іншого товару, то останній може вивласнити свій товар, чи реалізувати його, також тільки тоді, коли поставить його в контакт з тою осібною потребою, для якої він є предметом. Тим то у всебічнім вивласнюванні товарів як споживчих вартостей вони стають у відношення один до одного на основі своєї відмінности осібних річей, що через свої спеціфічні властивості задовольняють осібні потреби. Але як такі от лишень споживчі вартості вони — одна одній істоти ніякі і швидче безвідносні. Як споживчі вартості, вони можуть вимінюватися тільки в відношенні до осібних потреб. Але здатність до міни вони мають лишень як еквіваленти, еквівалентами ж вони суть тільки як рівні кількості врічевленого робітного часу, через віщо всяке зважання на їхні природні властивості, як споживчих вартостей, а тому й на відношення товарів до осібних потреб, стає непотрібним. Заступаючи, як еквівалент, призвільну певну кількість усякого іншого товару, товар, як мінова вартість, виявляв себе швидче ніяким відносно того, чи є він споживчою вартістю для посідача інших товарів; чи ні. Але для посідача цих, інших товарів стає він товаром лише в тій мірі, в якій в він для нього споживчою вартістю, а для свого власного посідача стає він міновою вартістю лише стільки, скільки є вона товаром для іншого посідача, Отже, одне й те саме відношення повинно бути: відношенням товарів, як істотно однакових, лише кількісно відмінних величин; їхнім прирівнанням, як матеріялізацій загального робітного часу; і одночасно — їхнім відношенням, як якісно ріжних річей, як осібних споживчих вартостей для осібних потреб: коротко, воно повинне бути відношенням, що відріжняє дійсні споживчі вартості. Але не прирівнання й неприрівнання взаємно виключають себе. Таким чином виявляється не тільки зачароване коло проблем, бо розвязання одної заздалегоди вимагає розвязання другої, а ще й сукупність суперечних вимог, скільки виконання одної умови безпосередньо звязане з виконанням їй протилежної.
Процес міни товарів мусить бути як розвитком так і розвязанням цих суперечностей, котрі, однак, не можуть виявлятися в нім цим простим способом. Ми що-йно придивилися до того, як самі товари взаємно відносяться як споживчі вартості, себ-то. як товари виявляються в міновому процесі як споживчі /61/ вартості. Навпаки, мінова вартість, як ми її досі розглядали, існувала лише в нашій абстракції, або, коли хочете, в абстракції окремого посідача товарів, у кого товар, як споживча вартість, лежить у коморі, а як мінова вартість — на сумлінні. Але самі товари в міновому процесі мусять існувати один для одного не тільки як споживчі, а ще й як мінові вартості. і це їхнє існування повинно здаватися їхнім власним відношенням одного до одного. Труднощі, на котрі ми перш за все наткнулися, полягали в тім, що товар, аби його було представлено як мінову вартість, як урічевлений робітний час, мусить попереду бути вивласненим і постаченим людині як споживча вартість, тим часом коли вивласнення товару як споживчої вартости. навпаки, заздалегоди вимагає існування його як мінової вартости. Але припустім, що ці труднощі розвязано. Хай товар скинув з себе свою осібну споживчу вартість і шляхом вивласнення її задовольнив матеріяльну умову того, щоб бути суспільною корисною працею, замість лишатися осібною працею індивіда для нього самого. Тоді, отже, він мусить у міновому процесі стати для інших товарів міновою вартістю, загальним еквівалентом, урічевленим загальним робітним часом і. таким чином, набути вже не обмеженого впливу осібної споживчої вартости, а безпосередньої здатности висловлюватися в усіх споживчих вартостях. як у своїх еквівалентах. Всякий товар є, однак, таким товаром, який шляхом вивласнення своєї осібної споживчої вартости мусить виявитися безпосередньою матеріялізацією загального робітного часу. З другого ж боку, у міновому процесі перебувають між собою лише осібні товарі, лише праці приватних індивідів, втілені в осібних споживчих вартостях. Сам загальний робітний час — це абстракція, що, як така, для товарів не існує.
Коли розглянемо суму зрівнань, у яких мінова вартість якогось товару знаходить свій реальний вислів, напр.:
1 лікоть полотна = 2 фунтам кави,
1 лікоть полотна = ½ фунтові чаю,
1 лікоть полотна = 8 фунтам хліба і т.д.,
то ці зрівнання кажуть лишень то, що загальний суспільний робітний час рівної величини врічевлюється в 1 ліктеві полотна, 2 фунт. кави, ½ фунтові чаю і т.д. Але на ділі індивідуальні праці, що втілюються в цих осібних споживчих вартостях, тільки тоді стають загальною, а в цій формі й суспільною працею, коли вони фактично вимінюються одна на одну пропорціонально /62/ до тривання вміщеної в них праці. Суспільний робітний час існує в цих товарах, так мовити, приховано (latent) і в-перше виявляється в їхньому міновому процесі. Вихідного точкою є не праця індивідів як спільна, а навпаки — осібні праці приватних індивідів, що виявляються як загальна суспільна праця лише в міновому процесі, шляхом знищення свого початкового характеру. Тим то загальна суспільна праця — це не готова передумова, а результат, який що-йно твориться. Так повстає нова трудність у тім, що, з одного боку, товари, як урічевлений робітний час, мусять вступати в міновий процес, а з другого боку, урічевлення робітного часу індивідів, як загального, само є тільки продуктом мінового процесу.
Кожен товар повинен через вивласнення своєї споживчої вартости, отже — своєї початкової істоти, одержати свою відповідну істоту мінової вартости. Тим то товар у міновому процесі мусить подвоїти свою істоту. З другого боку, його друга істота, істота мінової вартости, сама може бути лишень іншим товаром, бо в міновому процесі перебувають проміж собою лишень товари. Як висловити осібний товар безпосередньо, як урічевлений загальний робітний час, або, що те ж самісіньке, як надати індивідуальному робітному часові, урічевленому в якомусь осібному товарі, безпосередньо характер загальности? Реальний вислів мінової вартости якогось товару, себ-то всякого товару, як загального еквіваленту, представляється в безчесній сумі зрівнань, напр.:
1 лікоть полотна = 2 фунтам кави,
1 лікоть полотна = ½ фунтові чаю,
1 лікоть полотна = 8 фунтам хліба,
1 лікоть полотна = 6 ліктям ситцю,
1 лікоть полотна = і т.д.
Цей вислів був теоретичним, доки ми тільки уявляли собі товар як певну кількість урічевленого загального робітного часу. Але через просте перелицювання поданого вище ряду зрівнань існування якогось осібного товару, як загального еквіваленту з однієї лишень, абстракції перетворюється в суспільний результат самого мінового пронесу. Отже, напр.:
2 фунти кави = 1 ліктеві полотна,
½ фунта чаю = 1 ліктеві полотна,
8 фунтів хліба = 1 ліктеві полотна,
6 ліктів ситцю = 1 ліктеві полотна.
Як що кава, чан, хліб, ситець, коротко — всі товари висловлюють /63/ у полотні вміщений у них самих робітний час, — то, навпаки, мінова вартість полотна розгортається в усіх інших товарах як у своїх еквівалентах, а урічевлений у ній самій робітний час стає безпосередньо загальним робітним часом, що рівномірно висловлюється в ріжних обмірах усіх інших товарів. Полотно, стає тут загальним еквівалентом завдяки всебічному чиненню всіх інших товарів на нього. Кожний товар, як мінова вартість, стає мірою вартости для всіх інших товарів. Через те, що всі товари міряють свою мінову вартість одним осібним товаром, то тут, навпаки, цей вилучений товар стає адекватною істотою мінової вартости, її істотою як загального еквіваленту. По при те, один безмежний ряд, чи безліч зрівнань, у яких висловлювалася мінова вартість кожного товару, зморщується в одним-одне зрівнання лише з двох членів. 2 фунти кави = 1 ліктеві полотна, це зрівнання є тепер вичерпливим висловом мінової вартости кави, бо в цьому вислові лікоть полотна являє собою безпосередньо еквівалент для певної кількости всякого іншого товару. Отже, тепер у міновому процесі товари існують один для одного, або являються один для одного, міновими вартостями в формі полотна. Те, що всі товари, як мінові вартості, відносяться один до одного лише як ріжні кількості врічевленого загального робітного часу, це виявляється тепер так, ніби вони, як мінові вартості, висловлюють лишень ріжні кількості одної й тої самої речи, полотна. Тим то загальний робітний час, зі свого боку, представляється як осібна річ, як товар поряд усіх інших товарів і поза ними. Але разом з тим зрівнання, що в ньому товар являється для товара міновою вартістю, напр., 2 фунти кави = 1 ліктеві полотна, є таким зрівнанням, що мусить іще реалізуватися. Тільки через своє вивласнення, як споживчої вартости, — а це залежить від того, чи виявляється він у міновому процесі, як предмет потреби, — тільки через те товар справді перетворюється зі своєї істоти кави в свою істоту полотна, приймає, таким чином, форму загального еквіваленту і стає дійсно міновою вартістю для всіх інших товарів. Навпаки, тим, що всі товари, через своє вивласнення, як споживчих вартостей, перетворюються в полотно, полотно стає перетвореною істотою всіх інших товарів і тільки як результат цього перетворення всіх інших товарів у нього стає воно безпосередньо врічевленням загального робітного часу, себ-то продуктом всебічного вивласнення. знищення індивідуальности праці. Як що, таким чином, товари подвоюють /64/ свою істоту, щоб ставати один одному міновими вартістями, то вилучений товар, як загальний еквівалент, подвоює свою споживчу вартість. Окрім своєї осібної споживчої вартости, що він має її як осібний товар, набуває він загальної споживчої вартости. Ця його споживча вартість сама є формальним означенням, себ-то виходить з тої спеціфічної ролі, що її цей товар грає в міновому процесі з огляду на всебічний вплив інших товарів на нього. Споживча вартість кожного товару, як предмету осібної потреби, має ріжну вартість у ріжних руках, напр., іншу вартість у руках того, хто її вивласнює, а ніж у руках того, хто її привласнює. Товар, вилучений як загальний еквівалент, стає тепер предметом загальної потреби, що сама виросла з мінового процесу; для кожної людини він має одну й. ту саму споживчу вартість — бути носієм мінової вартости, загальним засобом міни. Таким чином в однім товарі розвязується суперечність, що її має в собі товар як такий, — бути осібною споживчою вартістю і разом з тим загальним еквівалентом, а через це й споживчою вартістю для кожної людини. загальною споживчою вартістю. Отже, тим часом коли всі інші товари виявляють тепер свою мінову вартість посамперед як ідеальне зрівнання з цим вилученим товаром, як зрівнання, що його ще треба релізувати, — споживча вартість цього вилученого товару, дарма що вона існує реально, в самому процесі являє собою тільки формальну істоту, що її можна реалізувати лише шляхом перетворення в дійсні споживчі вартості. На початку товар представлявся як товар взагалі, як загальний робітний час, урічевлений в осібній споживчій вартості. В міновому процесі всі товари відносяться до вилученого товару, як до товару взагалі, як до такого товару, як до втілення загального робітного часу в осібній споживчій вартості. Тим то, як осібні товари, вони протиставляються одному осібному товарові як загальному товарові[13]. Отже те, що власники товарів відносяться взаємно до своїх праць, як до загальної суспільної праці, виявляється так, що вони відносяться до своїх товарів як до мінових вартостей, а взаємне відношення товарів одних до одних, як мінових вартостей, виявляється в міновому процесі як їхнє всебічне відношення до одного осібного товару, як до адекватного вислову їхньої мінової вартости, а це, навпаки, виявляється знову як спеціфічне відношення цього осібного товару до всіх інших товарів і тим то, /65/ як певний немов би природньо суспільний характер якоїсь речи. Таким осібним товаром, що висловлює, таким способом, адекватну істоту мінової вартости всіх товарів, або ж є міновою вартістю товарів як осібний вилучений товар, суть — гроші. Вони — кристалізація мінової вартости товарів, яку останні творять у самому міновому процесі. Тим то. тим часом, коли в міновому процесі товари стають один для одного споживчими вартостями, скидаючи з себе всяку означеність форми та відносячися один до одного в свому безпосередньому матеріяльному образі, то для того, щоб явитися одному для одного міновими вартостями, мусять вони прийняти нову означеність форми, податися до утворення грошей. Гроші — не символ, так само, як не символом є істота споживчої вартости як товару. Те, що суспільні продукційні відношення представляються як зовнішній відносно індивідів предмет, а певні відносини, що в них люде вступають у процесі продукції свого суспільного життя, представляються як спеціфічні властивості якоїсь речи, — цей перекрут і ця не вигадана, а прозаїчно ре¬альна містифікація характеризує всі суспільні форми праці, що творить мінову вартість. Тільки ж у грошах вона виявляється ще гостріше, ніж у товарі.
Необхідні фізичні властивості того осібного товару, що в ньому повинна кристалізуватися грошева істота всіх товарів, скільки ці властивості походять безпосередньо з природи мінової вартости, це — призвільна подільність, одноманітність частин та безвідмінність усіх екземплярів цього товару. Як матеріялізація загального робітного часу, повинен він бути матеріяльно однородним і здатним являти собою лишень кількісні ріжниці. Другою необхідного властивістю є тривалість його споживчої вартости, бо в міновому процесі вона мусять лишатися незмінною. Шляхетні метали посідають ці властивості в найвищій мірі. Тому що гроші — не продукт міркування чи порозуміння, а творяться в міновому процесі інстинктоподібно. тому функцію грошей виконували по черзі дуже ріжні, більш або менш непридатні товари. Необхідність на певному ступні розвитку мінового процесу полярно поділити між товарами означення мінової й споживчої вартости так, щоб один товар, напр., фігурував як міновий засіб, тим часом коли другій вивласнювався б як споживча вартість, — ця необхідність, тягне за собою те, що скрізь товар, а то й кілька товарів найзагальнішої споживчої вартости на початку випадково грають ролю грошей. Коли вони й не суть предметом безпосередньої /66/ потреби, то істота їх, як матеріяльно найвизначнішої складової частини багатства, забезпечує їм більш загальний характер, ніж решті споживчих вартостей.
Безпосередній міновий торг — ця первісна форма мінового процесу — являє собою швидче початок перетворення споживчих вартостей у товари, ніж товарів у гроші. Мінова вартість не набуває ніякої вільної форми, її ще безпосередньо привязано до споживчої вартости. Це виявляється подвійно. Сама продукція в усій своїй конструкції має на оці споживчу, а не мінову вартість, чому споживчі вартості перестають бути споживчими вартостями і робляться засобами до міни, товарами, лише в тій мірі, в якій їх стає більше, ніж потрібно для споживання. З другого боку, вони стають товарами навіть тільки в межах безпосередньої споживчої вартости, хоч полярно й поділеної, так. що товари, вимінювані їхніми власниками, мусять бути споживчими вартостями для обох вимінювачів, але кожен товар — споживчою вартістю для свого не-власника. В дійсності, процес міни товарів виникає спочатку не в лоні первісних громад, а там, де вони перестають існувати, на їхніх межах, в тих небагатьох пунктах, де вони вступають у контакт з іншими громадами. Тут починається міновий торг і звідси проходить він у середину громади, на яку впливає роскладово. Тим то осібні споживчі вартості, які в міновому торзі ріжних громад між собою стають товарами, от як раби, худоба, метали, творять, здебільшого, перші гроші в межах самої громади. Ми бачили, що мінова вартість якогось товару в тим вищій мірі представляється як мінова вартість, чим довшим є ряд її еквівалентів або чим ширшою є сфера міни для товару. Тим то повільне поширення мінового торгу, зріст міни та збільшення ріжноманітности товарів, що йдуть у міновий торг, розвиває товар як мінову вартість, спонукує до творення грошей, і тим самим роскладово впливає на безпосередньо міновий торг. Економісти звичайно виводять гроші з зовнішніх труднощей, що на них натикається поширений міновий торг, але при цьому забувається, що ці труднощі походять із розвитку мінової вартости, а через це й з розвитку /67/ суспільної праці, як загальної праці. Наприклад: товари, як споживчі вартості, не можуть ділитися по вподобі, тим часом, коли як мінові вартості вони такими повинні бути. Або товар особи A може бути споживчою вартістю для особи B, а товар B не є споживчою вартістю для A. Або власники товарів можуть потрібувати своїх неділимих товарів, що взаємно вимінюються, у нерівних пропорціях що до вартости. Іншими словами, під приводом розгляду простого мінового торгу економісти лишень наочно спостерігають певні боки тої суперечности, що нею обгорнуто істоту товару як безпосередньої єдности споживчої й мінової вартостей. З другого боку, вони далі, консеквентно, твердо тримаються мінового торгу, адекватної форми процесу міни товарів, звязаної лишень з певними технічними незручностями, для усунення яких гроші суть хитромудро вигаданим засобом. Тим то, виходячи з цієї цілком плесковатої точки погляду, один дотепний англійський економіст слушно стверджував, що гроші — то тільки матеріяльний струмент, от як корабель чи парова машина, а не вислів якогось суспільного продукційного відношення, отже — і не економічна категорія. Через це розглядати їх у політичній економії, котра, в дійсності, не має нічого спільного з технологією, цілком не до речи[15].
В товаровому світі розвинутий поділ праці є передумовою, або, швидче, він безпосередньо виявляється в ріжноманітності споживчих вартостей, що протистоять одна одній як осібні товари і приховують у собі так само ріжноманітні способи праці. Поділ праці як сукупність усіх осібних родів продуктивної діяльности, — це повний образ суспільної праці з її матеріяльного боку, коли розглядати її як працю, що виробляє споживчі вартості. Але з точки погляду товарів та в сфері мінового процесу, він, як такий, існує лише в свому результаті, в осібності самих товарів. /68/
Міна товарів — це процес, у якому суспільна міна матерії, себ-то міна осібних продуктів приватних індивідів, є одночасно утворенням певних суспільних продукційних відносин, у які індивіди вступають під час цієї міни матерії. Відношення товарів між собою, що складаються в цьому процесі, кристалізуються як відмінні означення цього загального еквіваленту, і таким чином міновий процесі одночасно стає, процесом утво¬рення грошей. Сукупність цього процесу, являючи собою перебіг ріжних процесів, є ціркуляція.
Аналіза товару, а саме зведення його на працю в подвійній формі — зведення споживчої вартости на реальну працю або доцільно-продуктивну діяльність, а мінової вартости на робітний час або ж однакову суспільну працю. — це критичний кінцевий результат більше ніж півторьох сот років дослідів класичної політичної економії, що в Англії починається Вільямом Петі, а у Франції Буаґільбером[16], і в Англії кінчається Рікардом, а в Франції Сісмонді.
Петі зводить споживчу вартість на працю, не помиляючись що до природньої властивости її творчої сили. Дійсну працю він з самого початку розуміє в її цілій суспільній формі як поділ праці[17]. Цей погляд на джерело матеріяльного багатства /69/ не лишається у нього, як от напр., у його сучасника Гобса. більше або менше безплідним, а приводить його до політичної аритметики, до тої першої форми, в якій політична економія зріжничковується як самостійна наука. Однак, мінову вартість приймає він такою, якою вона виявляється в процесі міни товарів, — як гроші, а самі гроші — як товар, що існує, як золото та срібло. Захоплений уявами монетної системи, він проголошує той осібний рід реальної праці, що ним добувається /70/ золото та срібло, працею, що творить мінову вартість. В дійсності він думає, що буржуазна праця мусить продукувати не безпосередні споживчі вартості, а товар, таку споживчу вартість, що в міновому процесі за допомогою свого вивласнення здатна представлятися в формі золота та срібла, себ-то в формі грошей, себ-то в формі мінової вартости, себ-то як урічевлена загальна праця. Однак, його приклад яскраво доводить, що визнання праці джерелом матеріяльного багатства ніяк не виключає помилкового розуміння тої певної суспільної форми, в якій праця є джерелом мінової вартости.
Буаґільбер і собі, коли й не свідомо, то фактично зводить мінову вартість товару на робітний час, означуючи «справжню вартість» (la juste valeur) тою вірною пропорцією, що в ній робітний час індивідів росподіляється проміж окремих галузей промисловости, а вільну конкуренцію представляючи як суспільний процес, що встановлює цю вірну пропорцію. Але одночасно та всупереч Петі він фанатично бореться проти грошей, що своїм втручанням заваджають натуральній рівновазі чи гармонії товарової міни і як фантастичний Молох вимагають собі в жертву всякого природнього багатства. Коли ця полеміка проти грошей стоїть, з одного боку, у звязкові з певними історичними обставинами, — бо Буаґільбер нападав на сліпо руйнацьку жадобу золота при дворі Луї XIV серед орендарів його фінансів та його шляхти[18], тим часом як Петі в жадобі золота гаряче вітав могутній чинник спонуки народа до промислового розвитку та до завоювання світового ринку, — то тут одночасно виявляється й глибша принціпіяльна ріжниця, що як постійний контраст відновлюється й далі між щиро /71/ англійською та щиро французькою[19] політичною економією. Буаґільбер, в дійсності, звертає увагу на матеріяльний зміст багатства, на споживчу вартість, на його споживання[20], та розглядає буржуазну форму праці, продукцію споживчих вартостей як товарів, а разом і процес міни товарів, — як природню суспільну форму, що в ній індивідуальна праця осягає своєї мети, Тим то там. де перед ним виступає спеціфічний характер буржуазного багатства, от як у грошах, він пояснює це втручанням чужих узурпаторських елементів та роспалюється проти буржуазної праці в одній формі і одночасно утопічно вихвалює її в другій формі[21]. Буаґільбер подає нам собою доказ того, що можна вважати робітний час за міру величини вартости товарів і одночасно працю, урічевлену в міновій вартості товарів та міряну часом, переплутувати з безпосередньою природньою діяльністю індивідів.
Перше свідоме, майже тривіяльно ясне зведення мінової вартости на робітний час ми знаходимо в людини нового світу, де буржуазні продукційні відносини, імпортовані одночасно з їхніми носіями, хутко підносилися на ґрунті, що брак у собі історичної традиції замінив надміром гумусу. Людина ця — Беніямін Франклін, що формулував основний закон сучасної політичної економії в своїй першій юнацькій праці, написаній у 1719 і ви друкованій у 1721 р.[22. Він заявляє, що для вартости треба знайти іншу міру, ніж шляхетні метали. Нею має стати праця. «Працею можна вимірювати вартість срібла так само, як і вартість усяких інших річей. Хай. напр., одна людина працює коло продукції збіжжя, а друга копає та чистить /72/ срібло. При кінці року, чи після якогось іншого певного часу, ввесь продукт збіжжя та ввесь срібний продукт являтимуть собою один для одного природні ціни; отже коли один є рівним 20 бушлям, а другий 20 унціям, то одна унція срібла варта буде такої самої праці, яку витрачено й на продукцію одного бушля збіжжя. Але коли через відкриття ближчих, приступніших та багатших копалень одна людина зможе продукувати 40 унцій срібла так само легко як раніш 20, а праця, потрібна на продукцію 20 бушлів збіжжя. лишиться як і раніш тією ж самою, то тоді 2 унції срібла будуть уже варті не більше, ніж така ж сама праця, витрачена на продукцію одного бушля збіжжя, а один бушель збіжжя, що раніш цінувався в 1 унцію, тепер цінуватиметься в дві унції caeteris paribus (за інших рівних умов). Таким чином, багатство якоїсь країни треба цінувати тою кількістю праці, яку її мешканці здатні купити[23]». У Франкліна робітний час одразу представляється економічно однобічним, як міра вартости. Перетворення реальних продуктів у мінові вартості розуміється само собою, і тим то діло лише в тім, щоб знайти ту певну міру величини їхньої вартости. «Тому, каже він, що торг взагалі є не чимсь іншим як міною праці на працю, то вартість усяких річей найвірніше цінується працею[24]». Поставмо на місце слова праця реальну працю і ми побачимо одразу змішування праці в одній формі з працею в другій формі. Коли, напр., торг полягає в міні шевської, копальняної, прядівниичої, малярської праці і т.д., то хиба вартість чобіт найвірніше цінується в малярській праці? Франклін, навпаки, думав, що вартість чобіт, продуктів з копалень, пряжі; образів і т.д. зумовлюється абстрактною працею, що не має ніякої осібної якости, а тим то і міряється тільки кількістю[25]. Але через те, що він не висвітлює вміщеної в міновій вартості праці як абстрактно загальної суспільної праці, що виникає зі всебічного вивласнення індивідуальних праць, то він неминуче не зауважує значіння грошей як безпосередньої форми існування цієї вивласненої праці. Тим то гроші і праця, що творить вартість, не стоять у нього ні в якому внутрішньому звязкові між собою, гроші для /73/ нього — це швидче струмент, принесений для міни зовні, з огляду на технічну зручність[26]. Аналіза Франкліна не вчинила безпосереднього впливу на загальну ходу науки, бо він розглядав лише поодинокі питання політичної економії сприводу певних практичних випадків.
Протилежність між реальною корисною працею і тою працею, що творить мінову вартість, хвилювала Європу протягом вісімнадцятого віку в формі питання: який саме осібний рід реальної праці являє собою джерело буржуазного багатства? Таким чином заздалегоди встановлювалося, що не кожна праця, що здійснюється в споживчих вартостях або постачає продукти, вже через одне це безпосередньо утворює багатства. Однак, для фізіократів, як і для їхніх супротивників, пекучим спірним питанням було не те, яка праця утворює вартість, а те, яка праця утворює додаткову вартість. Отже, вони розглядали проблему в більш складній формі, перше ніж вирішити її в елементарній формі, так само, як історична хода всіх наук веде через масу перехресних та поперечних стежок до їхніх справжніх вихідних точок. У відміну від інших будівничих, наука не лишень малює повітряні замки, а ще й виводить окремі поверхи будинку перше, ніж покласти фундамент його. Не спиняючись тут довше коло фізіократів та поминаючи цілу низку італійських економістів, що в більше чи менше влучних висловах злегка торкаються справжньої аналізи товару[27], звернімося зразу до першого брита, що опрацював загальну систему буржуазної політичної економії, до сера Джемса Стюарта[28]. Як і взагалі у нього абстрактні категорії політичної економії перебувають іще в процесі відокремлення від свого матеріяльного змісту та через це невиразні й хиткі, то так само стоїть у нього справа і з категорією мінової вартостн. В однім місці він означує реальну вартість робітним часом (what a workman can perform in a day — те, що робітник може виробити протягом дня), але поруч цього чудернацьким /74/ способом фігурують заробітна плата та сировина[29]. В другому місці ця боротьба з матеріяльним змістом виявляється ще яскравіше. Він зве вміщений у якомусь товарі природній матеріял, напр., срібло в якійсь срібній плетеній речі, його внутрішньою вартістю (intrinsic worth), тим часом як уміщений у ньому робітний час — його споживчою вартістю (useful value). «Перша, каже він, це — щось реальне само собою… навпаки, споживча вартість мусить бути цінована тою працею. якої коштувала її продукція. Праця, витрачена на модифікацію матерії, представляє собою певну частину часу якоїсь людини» і т.д.[30] Що відзначає Стюарта від його попередників та наступників, так це те, що він гостро відріжняє спеціфічно суспільну працю, що виявляється в міновій вартості, від тої реальної праці, котра продукує споживчі вартості. Працю, каже він. котра шляхом свого вивласнювання (alienation) утворює загальний еквівалент (universal equivalent) я зову промисловістю. Працю як промисловість він відріжняє не тільки від реальної праці, а й від інших суспільних форм праці. Вона для нього — буржуазна форма праці, в одміну від її античних та середньовічних форм. Особливо цікавить його протилежність між буржуазною працею та працею феодальною, що її в часи її занепаду він спостерігав у самій Шотландії, а на континенті — за часів своїх численних мандрівок. Певна річ, Стюарт знав дуже добре, що навіть і в передбуржуазні епохи продукт приймав форму товару, а товар — форму грошей, але він докладно доводить, що товар, як елементарна основна форма багатства, а вивласнювання, як звичайна форма привласнювання, властиві лишень буржуазному періодові продукції, отже, що характер праці, що творить мінову вартість, — спеціфічно буржуазний[31].
Після того, як справжніми джерелами багатства визнано було по черзі окремі форми реальної праці, от як хліборобство, мануфактуру, пароплавство, торг і т.д., Адам Сміт одиноким джерелом матеріяльного багатства або споживчих вартостей /75/ проголосив працю взагалі, а саме — в формі її суспільної сукупности, в формі поділу праці. В той час. коли він цілком не доглядів тут елемента природи, цей останній переслідує його в сфері саме суспільного багатства, у сфері мінової вартости. Правда, Адам означує вартість товару вміщеним у ньому робітним часом, але далі він відносить реальність цього означення вартости до передадамових часів. Інакше кажучи, те, що здається йому правдивим відносно простого товару, стає для нього неясним, ледви тільки на місце цього простого товару стають вищі й складніші форми — капітал, наймана праця, земельна рента і т.д. Він висловлює це так, що вартість товарів вимірялася вміщеним у них робітним часом у paradise lost (загубленім раї) буржуазного суспільства, де люде вступили між собою в зносини ще не як капіталісти, наймані робітники, земельні власники, фармери, лихварі і т.д., а лишень як прості продуценти та товаровимінювачі. Він раз-у-раз плутає означення вартости товарів вміщеним у них робітним часом з означенням їхньої вартости вартістю праці, хитається скрізь у деталях та не добачає об’єктивного зрівнювання, що суспільний процес силоміць переводить між неоднаковими працями для суб’єктивного зрівноправнення індивідуальних праць[32]. Перехід реальної праці у працю, що творить мінову вартість, себ-то в буржуазну працю в її основній формі, цей перехід, як він силкується довести, здійснюється через поділ праці. Наскільки вірно те. що передумовою приватної міни є поділ праці, настільки ж невірно те, що передумовою поділу праці є приватна міна. Серед перуанців, напр., працю було надзвичайно поділено, хоч не було ніякої приватної міни, ніякої міни продуктів як товарів.
В протилежність Адамові Смітові, Давід Рікордо збудував означення вартости товару виключно на робітному часові і довів, що цей закон опановує навіть найбільш суперечні йому на око буржуазні продукційні відносини. Досліди Рікарда /76/ обмежуются виключно величиною вартости і відносно неї він принаймні здогадується, що здійснення цього закону залежить від певних історичних передумов. А саме, він каже, що означення величини вартости робітним часом має силу лише для тих товарів, «котрі індустрією можуть по вподобі бути збільшені та продукція котрих опановується необмеженою конкуренцією[33]. На ділі ж це значить тільки, що закон вартости для свого повного розвитку заздалегоди встановлює, як передумову, суспільство великої промислової продукції, себто сучасне буржуазне суспільство. Зрештою Рікардо уважає буржуазну форму праці за вічну природню форму суспільної праці. У нього прарибалка або прамислівець, як справжні товаровласники, одразу вимінюють рибу та дичину в пропорції, що відповідає робітному часові, урічевленому в цих мінових вартостях. При цій нагоді він потрапляє в той анахронізм, що прарибалка і прамислівець для обрахунку своїх знарядь праці вдаються до рахункових таблиць, що вживалися на лондонській біржі в 1817 р. «Паралелограми пана Оуена» то, здається, одним одна суспільна форма, яку він знав крім буржуазної. Хоч і оточений цим буржуазним горизонтом. Рікардо аналізує буржуазну політичну економію, що в своїй глибині має цілком інший вигляд, ніж це здається згори, з такою теоретичною гостротою, що лорд Бруем (Brougham) міг сказати про нього: „Mr Ricardo seemed as if he had dropped from an other planet”. (Містер Рікардо неначе впав з іншої планети). В безпосередній полеміці з Рікардо Сісмонді підкреслив як спеціфічно суспільний характер праці, що творить мінову вартість[34], так і те — це він означує як «характерну рису нашого економічного поступу», — що величини вартости зводяться на необхідний робітний час, на «відношення між потребою всього суспільства та кількістю праці, якої вистачає на задовольнений цієї потреби»[35]. Сісмонді вже не стоїть під впливом тої уяви Буаґільбера, що працю, яка творить мінову вартість, пофальшовано грішми, але він обвинувачує великий промисловий капітал у тім, у чім Буатільбер обвинувачував гроші. Коли в особі Рікарда політична економія безоглядно витягає /77/ свої останні висновки та тим способом досягає свого завершення, то Сісмонді доповнює це завершення, подаючи в своїй особі її сумніви.
Тому що Рікардо, удосконаливши класичну політичну економію, найбільш точно формулує та розвиває означення мінової вартости робітним часом, то, природньо, всяка полеміка з боку економістів концентрується на ньому. Як що скинути з цієї полеміки здебільшого безглузду[36] форму, то її можна звести до таких ось точок:
По-перше: Сама праця має мінову вартість і ріжні праці мають ріжні мінові вартості. Робити мінову вартість мірою мінової вартости, це — зачароване коло, бо та мінова вартість, якою міряють, сама знову потрібує певної міри. Цей закид зводиться на таку проблему: визнавши робітний час за іманентну міру вартости, на цій основі дослідити заробітну плату. Наука про найману працю дає на це відповідь.
По-друге: Як що мінова вартість якогось продукту є рівною вміщеному в нім робітному часові, то мінова вартість робітного дня мусить бути рівною його продуктові[37]. Або: заробітна плата мусить бути рівною продуктові праці. На ділі ж буває як раз навпаки. Ergo. Цей закид зводиться на таку проблему: яким чином продукція, збудована на міновій вартості, що означується лишень робітним часом, приводить до того результату, що мінова вартість праці, стає меншою за мінову вартість її продукту? Цю проблему ми розвязуємо при розгляді капіталу.
По-третє: Ринкова ціна товарів падає нижче їхньої мінової вартости або підноситься понад неї разом зі зміною відношення /78/ між попитом та постачанням. Тим то мінова вартість товарів означується цим відношенням між попитом та постачанням, а не вміщеним у них робітним часом. В дійсності ж у цьому дивному висновкові підноситься лише питання, як на основі мінової вартости розвивається відмінна від неї ринкова ціна, або вірніше, як закон мінової вартости здійснюється в своїм власнім противенстві. Ця проблема розвязується в науці про конкуренцію.
По-четверте: Остання і мабуть найгостріша суперечність, коли б її не подавалося, як звичайно, у формі дивовижних прикладів, така: як що мінова вартість — не що інше, як уміщений у товарі робітний час, то як можуть товари, що не містять у собі ніякої праці, мати мінову вартість, або, інакша кажучи, звідки береться мінова вартість простих сил природи? Ця проблема розвязується в науці про земельну ренту.
В парламентській дебаті над банковим агатом сера Роберта Шля (1844-1845 р.) Ґледстон зауважив, що навіть кохання не зробило більшого числа людей дурнями, ніж оте метикування над суттю грошей. Він говорив бритам про бритів. Зате голандці, люде, що всупереч сумнівам Петі віддавна мали «небесний дотеп» до грошевої спекуляції, ніколи не тратили свого дотепу в міркуванні про гроші.
Головну трудність в аналізі грошей перемагається з тої хвилі, ледви тільки стає зрозумілим їхнє похождення з самого товару. Коли це вже має місце, то мова йде далі лишень про те, щоб ясно зрозуміти особливі форми грошей, що до де-якої міри тяжко, бо всі буржуазні відносини, позолочені та посріблені, мають вигляд грошевих відносин, а через це й здається, що грошева форма має без краю ріжноманітний. їй самій чужий зміст.
В дальшому досліді треба твердо памятати, що мова йде лишень про ті форми грошей, що виростають безпосередньо з міни товарів, я не про ті форми їх, що належать до певного вищого ступня продукції, як напр., — кредитові гроші. Для того, щоб зробити справу простішою, ми скрізь приймаємо за грошевий товар золото. /79/
Перший процес ціркуляції — це, так би сказати, теоретичний підготовчий процес до дійсної ціркуляції. Товари, що існують як споживчі вартості, прибирають собі спочатку форму, в якій вони ідеально виявляються одні відносно одних як мінова вартість, як певні кількості врічевленого загального робітного часу. Перший неодмінний акт цього процесу, як ми бачили, полягає в тім, що товари вилучають споміж себе певний спеціфічний товар, скажім — золото як безпосередню матеріялізацію загального робітного часу, або як загальний еквівалент. Вернімось на одну хвилину до тої форми, в якій товари перетворюють золото в гроші.
1 тона заліза = 2 унціям золота
1 квартер пшениці = 1 унції золота
1 центнер мока кави = ¼ унції золота
1 центнер поташу = ½ унції золота
1 тона бразил. дерева = 1½ унціям золота
У товару = X унціям золота.
В цьому ряді зрівнань залізо, пшениця, кава, поташ і т.д. являють собою одне для одного матеріялізацію одноманітної праці, а саме — матеріялізованої в золоті, праці, що в ній стерто всяку осібність реальних праць, представлених у їхніх відмінних споживчих вартостях. Ідентичні як вартість, вони — матеріялізація одної й тої самої праці або одна її та сама матеріялізація праці, — золото. Як одноманітна матеріялізація одної й тої самої праці, вони ріжняться між собою лишень одним способом — кількісно; іншими словами, вони суть ріжними величинами вартости, бо в їхніх споживчих вартостях містяться нерівні кількості робітного часу. Як ці поодинокі товари, вони відносяться одночасно і один до одного, як урічевлення загального робітного часу, бо вони відносяться й до самого загального робітного часу як до певного вилученого товару, до золота. Це відношення, що перебуває в стані розвитку, відношення, в якому вони стають один для одного міновими вартостями, представляє вміщений у золоті робітний час як загальний робітний час, що його дана кількість висловлюється в ріжних кількостях заліза, пшениці, кави і т.д., коротко — у споживчих вартостях усіх товарів, або ж — безпосередньо розгортається в безмежнім ряді товарових еквівалентів. Тому що всі товари висловлюють свої мінові вартості в золоті, золото висловлює свою мінову вартість безпосередньо в усіх товарах. /80/ Через те, що товари надають самі собі один для одного форму мінової вартости, то золоту вони надають форму загального еквіваленту або грошей.
Тому що всі товари міряють свої мінові вартості в золоті в тім відношенню, в якім певна кількість золота та певна кількість товарів містять у собі однаковий робітний час, тому золото стає мірою вартостей, а як раз через це своє означення міри вартостей, що свою власну вартість міряє безпосередньо цілим колом товарових еквівалентів, — стає воно загальним еквівалентом, або грішми. Але, з другого боку, мінова вартість усіх товарів висловлюється в золоті. В цьому вислові треба одріжняти якісний момент від кількісного моменту. Мінова вартість товару існує як матеріялізація одного й того самого одноманітного робітного часу; величина вартости товару представлена вичерпливо, бо в тому самому відношенні, в якому товари ставляться нарівні з золотом, ставляться вони нарівні й один з одним. З одного боку, виявляється загальний характер уміщеного в них робітного часу, з другого боку — кількість його в золотому еквіваленті. Мінова вартість товарів, висловлена таким способом як загальна еквівалентність та одночасно як ступінь цієї еквівалентности в певному спеціфічному товарі, або в один-одному зрівнанню з певним спеціфічним товаром, така мінова вартість є ціною. Ціна — то перетворена форма, в якій мінова вартість товарів виявляється в процесі ціркуляції.
Отже, шляхом того самого процесу, за допомогою якого товари висловлюють свої вартості як золоті ціни, вони представляють золото як міру вартостей, а через це й як гроші. Коли б усі товари виміряли свої вартості в сріблі або пшениці чи міді і через це представляли б ці вартості як срібні, пшеничні чи мідні ціни, тоді мірами вартости, отже й загальними еквівалентами, стали б срібло, пшениця та мідь. Щоб у ціркуляції виявлятися як ціни, товари ще перед ціркуляцією мусять бути міновими вартостями. Золото стає мірою вартостей лише тому, що всі товари цінують свою мінову вартість у ньому. Але всебічність цього відношення, що перебуває у стані розвитку, відношення, з якого лише й виникає характер золота як міри, має своєю передумовою те, що кожен окремий товар міряється в золоті в тім відношенні, у якім в обох міститься робітний час, що, отже, дійсною мірою товару й золота є сама праця, або, що товар і золото шляхом безпосереднього мінового торгу ставляться, як мінові вартості, одне з одним нарівні. /81/ Як це прирівнювання відбувається на практиці, це пи¬тання не може бути розглянутим у сфері простої ціркуляції. Проте ясно, що в країнах, що продукують золото й срібло, певна кількість робітного часу втілюється безпосередньо в певній кількості золота й срібла, а в країнах, що не продукують золота й срібла, той самий результат осягається кружним шляхом, шляхом безпосередньої чи посередньої міни товарів цієї країни, себ-то певної частини середньої національної праці, на певну кількість матеріялізованого в золоті та сріблі робітного часу тих країн, що мають золоті та сріблі поклади. Щоб мати змогу служити мірою вартости, золото мусить бути по змозі мінливою вартістю, бо воно може стати еквівалентом інших товарів лише як матеріялізація робітного часу, а один і той самий робітний час зі зміною продуктивних сил реальної праці реалізується в нерівних обмірах одних і тих самих споживчих вартостей. Як при вислові мінової вартости кожного товару в споживчій вартості якогось іншого товару, так само й при цінуванню всіх товарів у золоті передумовою є лише те, що золото в даний момент представляє певну кількість робітного часу. Відносно зміни вартости золота має силу вияснений вище закон мінових вартостей. Як що мінова вартість товарів лишається незмінною, то загальне піднесення їхніх золотих цін стає можливим лише в тім випадкові, коли мінова вартість золота падає. Як що мінова вартість золота лишається незмінною, то загальне піднесення золотих цін стає можливим лише в тім випадкові, коли мінові вартості всіх товарів зростають. Навпаки буває тоді, коли трапляється загальне зниження товарових цін. Коли вартість одної унції золота падає або підноситься наслідком зміни робітного часу, потрібного на її продукцію, тоді ця вартість падає або підноситься рівномірно для всіх інших товарів, отже, вона являє собою, по тому, як і перед тим. відносно всіх товарів робітний час даної величини. Одні й ті самі мінові вартості цінуються тепер у більших чи менших кількостях золота, ніж раніше, але вони цінуються в відношенні до величин їхніх вартостей, отже — зберігають однакове відношення вартости одних до одних. Відношення 2:4:3 лишається тим самим, що й 1:2:4 або 4:3:10. Змінені кількості золота, в яких зі зміною вартости золота цінуються мінові вартості, не заваджають золоту функціонувати як мірі вартости, так само, як у 15 разів менша відносно золота вартість срібла не заваджає сріблу витискувати золото з цієї його функції. Тому що мірою золота /82/ й товарів є робітний час, а золото стає мірою вартостей лише в тій мірі, в. якій усі товари виміряються в ньому, то те, ніби гроші роблять товари спів мірними[38], є лишень фікцією процесу ціркуляції. Навпаки, лише співмірність товарів, як уречевленого робітного часу, робить золото грішми.
Та реальна форма, в якій товари вступають у процес міни. це форма їхніх споживчих вартостей. Дійсним загальним еквівалентном вони стають лише через своє вивласнення. Встановлення їхніх цін є їхнім лише ідеальним перетворенням у загальний еквівалент, — є тим зрівнанням з золотом, що його ще треба реалізувати. Але тому, що товари в своїх цінах перетворюються в золото лишень ідеально, тому, що їхнє грошеве буття в дійсності ще не відокремлене від їхнього реального буття, — тому й золото перетворюється ще тільки в ідеальні гроші, тому воно є ще тільки мірою вартости, а певні кількості золота, в дійсності, функціонують іще тільки як назви певних кількостей робітного часу. Від певного способу, яким товари являють собою один для одного свою власну мінову вартість, залежить кожного разу й та означеність форми, в якій золото кристалізується як гроші.
Тепер і товари протиставляться один одному як двоїсті істоти: реально — як споживчі вартості, ідеально — як мінові вартості. Вони являють собою тепер один для одного двоїсту /83/ Форму праці, що міститься в них. бо дійсно існує реальна осібна праця в формі споживчої вартости, а загальний абстрактний робітний час набуває собі уявного існування в ціні товарів, що в ній воші суть рівномірною і лише кількісно відмінною матеріялізацією одної й тої самої субстанції вартости.
Ріжниця між міновою вартістю та ціною являється, з однсго боку, лише номінальною: як каже Адам Сміт. напр., праця — реальна ціна, а гроші — номінальна ціна товарів. Замісць того, щоб цінувати 1 квартер пшениці в 30 робітних днів, його цінують тепер в одну унцію золота, як що одна унція золота є продуктом 30 робітних днів. З другого боку, ця ріжниця тим менша є лише номінальною, що в ній концентруються всі небезпеки, що загрожують товарові в дійсному процесі ціркуляції. 30 робітних днів міститься в квартері пшениці, і через це нема чого висловлювати його знову в робітному часі. Але золото — товар відмінний від пшениці, і лише в ціркуляції може виявитися, чи стане ще квартер пшениці в дійсності унцією золота, як це передхоплюсться в його ціні. Це залежить від того, чи буде він споживчою вартістю чи ні, чи буде вміщена в ньому кількість робітного часу тою кількістю робітного часу, що суспільство неодмінно гіотрібуватиме її на продукцію одного квартера пшениці, чи ні. Товар, як такий, є міновою вартістю, він має ціну. В цій ріжниці між міновою вартістю і ціною виявляється те, що вміщена в товарі осібна індивідуальна праця мусить бути представлена лише за допомогою процесу вивласнення як своя протилежність, як позбавлена індивідуальности абстрактно загальна і як лише в цій формі суспільна праця, себ-то— як гроші. Чи здатна вона бути так представленою чи ні — це річ випадкова. Тим то, хоч мінова вартість товару набуває в ціні лише ідеально відмінного від нього існування і двоїста форма вміщеної в нім праці існує ще лишень як відмінний спосіб вислову, хоч, з другого боку, через це матеріялізація загального робітного часу, золото, протиставиться реальному товарові ще лишень як уявна міра вартоети, — не зважаючи на це, в істоті мінової вартости як ціни або золота, як міри вартости, міститься в прихованій формі необхідність вивласнювання товару за дзвінке золото, та міститься й можливість її не-вивласнювання, коротко — ціла суперечність, витворена тим. що продукт є товаром, або тим, що осібна праця приватного індивіда, щоб мати суспільне значіння, мусить бути представлена як своя безпосередня протилежність, як абстрактно загальна праця. Тим то утопісти, що /84/ бажають товарів, а не грошей, продукції, що спирається на приватну міну, без неодмінних умов цієї продукції, ці утопісти вірні самім собі, коли «знищують» гроші як міру вартости не тільки в їхній тілесній, а ще й газоподібній, мозком витканій формі. В незримій мірі вартости вартують на них у засідці тверді гроші.
Як що визнати наперед той процес, що через нього золото стало мірою вартостей, а мінова вартість — ціною, то всі товари в своїх цінах стають лишень уявними ріжної величини кількостями золота. Як такі ріжні кількості одної й тої самої речи, золота, вони рівняються, порівнюються та виміряються між собою, таким чином повстає технічна потреба ставити їх у відношення до певної кількости золота, як до одиниці міри, до тої одиниці міри, що розвивається далі в мірило тому, що вони розділяються на рівні частини, а ці останні знову можуть і далі ділитися на такі ж частини[39]. Але кількості золота, як такі, міряються вагою. Отже, мірило є вже готовим у тих загальних вагових мірах металів, що за всякої металічної ціркуляції через це саме з самого початку служать мірилом цін. Тому що товари стають один до одного в відношення вже не як мінові вартості, що їх треба вимірювати робітним часом, а як одноіменні величини, міряні в золоті, — тому золото перетворюється з міри вартостей у мірило цін. Таким чином порівнання товарових цін між собою, як ріжних кількостей золота, викристалізовується в значках, що відповідають певній гаданій кількості золота і представляють золото як мірило з рівноподільними частинами. Золото як міра вартостей і як мірило цін має цілком відмінну означеність форм, і переплутування одного з другим витворювало найбезглуздіші теорії. Мірою вартостей є золото як урічевлений робітний час. мірилом цін стає воно як певна вага металу. Мірою вартостей став золото тоді, коли воно, як мінова вартість, відноситься /85/ носиться до товарів, як до мінових вартостей; в мірилі ж цін певна кількість золота служить одиницею для других кількостей золота. Золото є мірою вартости, бо його вартість мінлива, мірилом цін — бо воно фіксується як незмінна одиниця ваги. Тут, як і завжди при визначеннях міри одноіменних величин, все рішає тривкість та означеність мірила. Необхідність встановити певну кількість золота як одиницю міри, а частини його і як підрозділи цієї одиниці, породила уяву, ніби певна кількість золота, що має природньо мінливу вартість, встановлена була як вартість у певнім відношенні до мінових вартостей товарів, при чім недобачено було того, що мінові вартості товарів почали перетворюватися в ціни, в кількості золота, перше ніж золото розвинулося в мірило цін. Хоч і як змінюється вартість золота, проте ж ріжні кількості золота представляють одна відносно одної завжди одне й те саме відношення вартости. Коли б вартість золота впала на 1000 процентів, то 12 унцій його мали б. як і попереду, у 12 разів більшу вартість, ніж одна унція золота, а в цінах мова йде лишень про відношення ріжних кількостей золота одної до одної. З другого боку, тому що одна унція золота ані скільки не змінює своєї ваги разом з підупадом чи піднесенням її вартости, то так само не змінюється й кожна з її частин, і, таким чином, золото, як певне мірило цін, відбуває завжди одну й ту саму службу, хоч би й як змінювалася його вартість[40]. /86/ Історичний процес, що його ми пояснимо далі з природи металічної ціркуляції, приніс із собою те, що одна й та сама вагова назва зберігається для ваги шляхетних металів у їхній функції як мірила цін, для ваги, що раз-у-раз змінюється й зменшується. Так англійський фунт означає менше ніж одну третину своєї первісної ваги, шотландский фунт перед сполученням — лише 1/30, французький лівр — 1/14, еспанський мараведі — менше ніж 1/1000, португальський «ре» — ще далеко меншу частину. Так в історичному процесі грошеві назви металічної ваги відокремлюються від їхніх загальних вагових назв[41]. Через те, що означення одиниці міри, її певних частин і їхніх назв є, з одного боку, чисто умовним, з другого ж боку воно повинно мати в ціркуляції характер загальности й обов’язковости, то воно мусить бути встановленим за допомогою закону. Отже, ця суто формальна операція припадає урядам[42]. Певний метал, що служив матеріялом для грошей, було /87/ дано суспільними обставинами. Зрозуміла річ, законне мірило цін у ріжних країнах ріжне. В Англії, напр., унція, як металічна вага, ділиться на Pennyweights, Grains і Carats. Troy унція ж золота, як одиниця міри, ділиться на 3⅞ соверена, соверен на 20 шілінгів, шілінг на 12 пенсів, так що 100 фунтів 22 каратного золота (1200 унцій) = 4027 соверенам і 10 шілінгам. Однак, на світовому ринкові, де зникають межі країн, зникають і ці національні риси грошевих мір. відступаючи своє місце загальним мірам ваги металів.
Так от ціна якогось товару або кількість золота, в яку він ідеально перетворився, висловлюється тепер у грошевих назвах золотого мірила. Отже, замісць казати: квартер пшениці рівний одній унції золота, в Англії кажуть: він рівний 3 фун. 17 шіл. 10½ пенс. Всі ціни висловлюються, таким чином, в однакових назвах. Своєрідна форма, що її товари надають своїй міновій вартості, перетворилася в грошеві назви, якими вони промовляють один до одного, чого вони варті. З другого боку, гроші стають рахунковими грішмі[43].
Перетворення товарів у рахункові гроші, в голові, на папері, в мові, відбувається кожного разу, ледви тільки певний рід багатства фіксується з точки погляду мінової вартости[44]. До цього перетворення потрібен матеріял золота, але лише як уявне золото. Щоб поцінити вартість 1000 пак бавовни певною кількістю унцій золота, а саму цю кількість унцій висловити знову в рахункових назвах унції, в фунтах, шілінгах, пенсах, не є потрібним ані один атом реального золота. Так, у Шотландії перед банковим актом сера Роберта Піля з 1845 р. в обігові не було ні одної унції золота, дарма що унція золота, саме висловлена в англійському рахунковому масштабі, в З фун. 17 шіл. 10½ пенс., служила законною мірою цін. Так само срібло служить мірою цін у товаровій міні між Сибіром та Хіною, хоч у дійсності цей торг є виключно міновим торгом. /88/ Тим то для грошей, як рахункових грошей, навіть байдуже, чи вони — сама одиниця їхньої міри або її частини — дійсно викарбовані, чи ні. В Англії, за часів Вільгельма Завойовника, існували лише 1 фунт, в ті часи 1 фунт чистого срібла, та шіллінг, 1/20 фунта, обоє лише як рахункові гроші, а пені, 1/240 фунта срібла, був найбільшою реального срібною монетою. Навпаки, в сучасній Англії не існують ні шілінги. ні пенси, дарма що вони — законні рахункові назви певних частин унції золота. Гроші, як рахункові гроші, можуть взагалі існувати лише ідеально, тим часом коли гроші, що існують у дійсності, викарбувано за цілком іншим мірилом. Так у багатьох англійських кольоніях Північної Америки гроші, що ціркулювали там аж до вісімнадцятого віку, складалися з еспанських та португальських монет, а рахункові гроші були скрізь ті самі, що й в Англії[45].
Тому що золото як мірило цін виявляється в тих самих рахункових назвах, що й товарові ціни, себ-то, напр., одна унція золота, як і одна тона заліза, висловлюється в 3 фун. 17 шіл. 10½ пенс. — тому ці рахункові назви його названо монетною ціною. Тим то й повстала дивна уява, немов би золото цінується в свому власному матеріялі та ніби в відміну від усіх інших товарів дістає від держави фіксовану ціну. Встановлення рахункових назв для певної ваги золота переплутали з фіксованням вартости цієї ваги[46]. Там, де золото служить елементом означення цін. а через це й рахунковими грішми, воно па має не то що фіксованої, а і взагалі ніякої піни. Щоб мати ціну, себ-то висловитися в якомусь спеціфічному товарі, як у загальному еквіваленті, цей другий товар /89/ мусив би грати ту саму виключну ролю в процесі ціркуляції, що й золото. Але два товари, що виключають усі інші товари, взаємно виключають самі себе. Тим то там, де золото й срібло на підставі закону служать одне поруч одного за гроші, себ-то існують як міра вартости, раз-по-раз силкуються розглядати їх як одну й ту саму матерію. Як то прийняти, що один і той самий робітний час урічевлюється незмінно в одній і тій самій пропорції срібла та золота, то тим самим ми фактично припускаєм, що срібло й золото — одна й та сама матерія та що срібло, менше вартісний метал, творить незмінну частину золота. Починаючи від урядування Едуарда III і аж до часів Ґеорга II. історія англійської грошевої справи раз-у-раз перебігає низку перешкод, що повстають з колізії між законодатно фіксованим відношенням вартости золота до срібла та хитаннями їхньої дійсної вартости. Раз цінувалося надто високо золото, — раз срібло. Метал, то цінувався надто низько, витягали з ціркуляції, перетоплювали та вивозили за кордон. Потім відношення вартости обох металів знову зміняли законодатним шляхом, але ця нова номінальна вартість скоро вступала в той самий конфлікт з дійсним відношенням вартости, як і стара. За наших часів дуже незначне й минуще зниження вартости золота відносно срібла, через індохінський попит на срібло, викликало у Франції те саме явище в великому масштабі, а саме — вивіз срібла та випихання його з ціркуляції золотом. Протягом 1855, 1856. 1857 р.р. надмір довозу золота по-над його вивіз складав у Франції 41.580.000 фунтів, а надмір вивозу срібла понад його довіз — 14.704.000 фунтів. Дійсно по країнах, де, от як у Франції, обидва метали суть законними мірами вартости та де обидва повинно приймати при виплатах, але кожна людина може по вподобі платити одним чи другим, по таких країнах метал, що його вартість підноситься, приймає ажіо та, як і кожний інший товар, міряє свою ціну в металі, який ціновано надто високо, чому мірою вартости служить лише останній. Весь історичний досвід на цьому полі зводиться просто на те. що скрізь, де законом надано двом товарам функцію міри вартости. фактично завжди зберігає цю функцію лишень один[47]. /90/
В. ТЕОРІЇ ПРО ОДИНИЦЮ МІРИ ГРОШЕЙ.
Те, що товари лишень ідеально перетворюються в формі цін у золото, а золото, через, це. лише ідеально в гроші, це викликало науку про ідеальну одиницю міру грошей. Через те, що при створенні цін функціонують лише уявне золото або срібло, а золото й срібло функціонують лише як рахункові гроші, — через це виставлялося твердження, що назви — фунт, шілінг, пенс, таляр, франк і т.д. замісць означати вагові частини золота чи срібла або якось урічевлену працю, що ці назви означали швидче ідеальні атоми вартости. Отже, коли б, напр., вартість одної унції срібла зростала, то ця унція містила б у собі більше таких атомів і через це мусила б бути порахована й викарбована в більшому числі щілінгів. Ця доктрина, що знову набула ваги під час останньої торговельної кризи в Англії та була навіть представлена в парламенті в двох осібних звідомленнях. долучених до звідомлення про засідання банкового комітету в 1858 р., — ця доктрина має свій початок в кінці сімнадцятого віку.
Під час початку урядування Вільгельма III ціна одної унції срібла в англійській монеті складала 5 шілінгів 2 пенси, або 1/62 унції звалася пені, а 12 цих пенсів — шілінгом. В згоді з цим мірілом, срібло вагою, напр., у 6 унцій було карбовано у 31 монеті з назвою шілінг. Ринкова ціна унції срібла піднеслася понад її монетну ціну з 5 шіл. 2 пенс, на 6 шілінг. 4 пенс, себ-то, щоб купити одну унцію срібла-сировини, треба було заплатити 6 шіл. З пенси. Як же могла ринкова ціна одної унції срібла піднестися понад його монету ціну, коли монетна ціна — це лише рахункові назви певних частин одної унції срібла? Загадка розвязувалася дуже просто. З 5.600.000 фунт. стерл. срібних грошей, що в ті часи були в ціркуляції, чотири мілліони було стертих, обрізаних, недоважених. При одній пробі виявилося, що 57.000 ф. срібних стерлінгів, що повинні були важити 220.000 унцій, важили тільки 141.000 унцій. Монету карбували завжди за однаковим мірилом, але ті легкі шілінги, що були в ціркуляції в дійсності, являли собою менші частини унції, ніж це подавала їхня назва. Отже. на ринкові мусили платити за унцію срібла-сировини якусь більшу кількість цих шілінгів, що стали меншими. Коли наслідком цього неладу, що таким способом повстав, було вирішено загальне перекарбований монети, то Лавндс (Secretary to the Treasury) запевняв, що вартість унції срібла піднеслася і що через це унція надалі мусить карбуватися в 6 шілінгів /91/ 3 пенс, замісць 5 шілінгів 2 пенсів, як це було досі. Отже, в дійсності, він стверджував, що вартість певних частин унції впала, бо вартість унції зросла. Але його хибна теорія була прикрашуванням вірної практичної мети. Державні борги було пороблено в легких шілінгах; невже ж сплачувати їх повинно в важких? Замісць сказати: платіть 4 унції там. де ви номінально дістали 5 унцій, а в дійсності лише 4, він казав навпаки: платіть номінально 5 унцій, але зведіть їх що до змісту металу на 4 унції та назвіть шілінгом те, що досі ви називали 4/5 шілінга. Отже, фактично Лавндс тримався змісту металу, а в теорії — рахункових назв. Його противники, що трималися лише рахункових назв і через це проголошували шілінг, на 25-30 процентів легший, ідентичним з шілінгом повної ваги, запевняли навпаки, що вони тримаються лише змісту металу.
Джон Лок, що заступав нову буржуазію в усіх формах, — промисловців проти робітничих клас і павперів, комерсантів проти старомодних лихварів, фінансових аристократів проти державних винуватців, і в окремому творі вважав навіть буржуазний розум за нормальний людський розум. — підняв рукавицю і проти Лавндса. Джон Лок переміг, і гроші, позичені в гінеях по 10 чи 14 шілінгів, було виплачено в гінеях по 20 шілінгів за кожну[48]. Сер Джемс Стюарт іронічно /92/ резюмує всю цю трансакцію в таких словах: «Уряд значно зискав на податках, кредитори — на капіталі та процентах, а нація, одинока обдурена, лишилася превеселою, бо її standard (мірило її власної вартости) не понизився»[49]. Стюарт думав, що з дальшим комерційним розвитком нація стане розумнішою. Він помилився. Приближно через 120 років пізніше повторилося те саме quid pro quo.
Єпіскоп Берклі. представник містичного ідеалізму в англійській філософії, цілком до-ладу надав теорії про ідеальну одиницю грошевої міри теоретичного характеру, що його не .добачив практичний secretary to the treasure. Він запитує: «Хиба назви: лівр, фунт стерлінгів, крона і т.д. не слід розглядати лише як назви відношень (а саме, — відношень абстрактної вартости. як такої)? Хиба золото, срібло, папір не прості білети або знаки для рахунку, для його протоколювання та контролі (відношень вартости)? Хиба влада, що порядкує промисловістю інших (суспільною працею), не багатство? А хиба гроші, в дійсності, — щось інше, а не марка або знак для перенесення або реєстрації такої влади, і, нарешті, хиба то вже так багато важить те, з якого матеріялу ті знаки зроблено[50]?»- Тут ми знаходимо переплутування, з одного боку, міри вартостей і мірила цін, а з другого боку — золота й срібла, як міри вартостей і як засоба ціркуляції. З того, що шляхетні метали в акті ціркуляції можуть заступатися знаками, Берклі робить висновок, що знаки ці, зі свого боку, представляють ніщо — лишень абстрактне поняття вартости.
Теорія ідеальної одиниці міри грошей так повно розвинута у Джемса Стюарта, що його наступники — несвідомі наступники, бо вони з ним навіть не обізналися — не спромоглися вигадати ні нового способу вислову, ні навіть нового /93/ прикладу. «Рахункові гроші, каже він, суть не чимсь іншим, як призвільним мірилом з рівними частинами, мірилом, вигаданим для вимірювана релятивної вартости річей, що продаються. Рахункові гроші, цілком відмінні від монетних грошей (money coin) що суть ціною[51], і вони могли б існувати, хоч би на світі й не було ніякої субстанції, що була б пропорціональним еквівалентом для всіх товарів. Рахункові гроші грають таку саму ролю для вартости річей, як градуси, мінути, секунди і т.д. для кута, або як масштаби для географічних мап і т.д. В усіх цих речах ми приймаємо завжди одне й те саме означення за одиницю. Корисність усіх таких умовних одиниць обмежується просто тим. що вони — покажчики пропорції; в цьому ж і корисність грошевої одиниці. Тим то вона не може мати ніякого незмінно означеного відношення до якоїсь частини вартости, себ-то не може бути зафіксованою в якійсь певній кількості золота, срібла чи якогось іншого товару. Як що вже раз дано одиницю, то множенням можна доходити до найбільшої вартости. Через то, що вартість товарів залежить від загального збігу обставин, що на неї впливають, та від людських примх, то її повинно було б розглядати в її відношенні до цієї одиниці лише як мінливу. Все те, що завжди заваджає означенню пропорціональної зміни за допомогою якогось загального певного та незмінного мірила, чи заплутує це означення. — все це шкідливо мусить впливати і на торг. Гроші — тількі ідеальне мірило з рівними поділами. Коли спитають, що повинно бути одиницею міри вартости в однім з оцих поділів, то на це я відповім другим питанням: чим є нормальна величина градуса, мінути, секунди? Вони її не мають, але ледви тільки встановлено один поділ, то в згоді з природою певного мірила, вся решта мусить бути принатуреною до цього першого поділу. Прикладами цих ідеальних грошей можуть бути амстердамські банкові гроші та гроші, що є в Анголі на африканському побережжю[52]».
Стюарт тримається просто форми виявлення грошей у ціркуляції, де вони суть мірилом цін і рахунковими грішми. Як що ціни ріжних товарів зазначено в прайскуранті в 15, 20 та 36 шілінгів, так мене, в дійсності, для порівнання величини їхньої вартости, не цікавлять ні дрібний зміст, ні назва шілінга. Числові відношення 15, 20, 36 говорять тут усе. і число /94/ 1 стало одним-одною одиницею міри. Чисто абстрактний вислів пропорції є взагалі лише сама абстрактна числова пропорція. Тим то, щоб бути послідовним, Стюарт мусив зігнорувати не тільки золото й срібло, але й їхні легальні хрещені ймення. Не розуміючи перетворення міри вартостей у міряло цін, він, природньо, думає, що певна кількість золота, що служить одиницею міри, відноситься, як міра, не до інших кількостей золота, а до вартостей як таких. Через те, що товари, через перетворення їхніх мінових вартостей у ціни, стають величинами одноіменними, то він заперечує якість тої міри, що робить їх одноіменними, а як при цьому порівнанні ріжних кількостей золота та величина кількости золота, що служить одиницею міри, є умовною, то він не визнає, щоб її взагалі слід було встановлювати. Замісць називати градусом 1/365 частину кола, він міг назвати ним 1/180; прямий кут вимірявся б тоді 450 замісць 900, і відповідно до цього вимірялись би й гострі чи тупі кути. Проте міра кутів лишилася б і тоді, як і раніш, по-перше, зумовленою якісно математичною фігурою, колом, по-друге, кількісно означеною частиною кола. Що до економічних прикладів Стюарта, то одним з їх він побиває сам себе, а другим нічого не доводить. Амстердамські банкові гроші на ділі були лише рахунковими назвами для еспанських дублонів, що цілком зберегли своє вагове сало, непорушно лежучи в банкових льохах, тим часом коли обігова курсова монета схудла, тиняючись по світу. Що ж до африканських ідеалістів, то мусимо передати їх їхній власній волі, доки критичні мандрівники в своїх писаннях не подадуть нам про них докладніших відомостей[53]. Майже ідеальними грішми в розумінню Стюарта можна було б назвати французькі асигнати: «Національна власність. Асигнат на 100 франків». Тут справді було спеціфіковано споживчу вартість, що її повинен був представляти асигнат, а саме — конфісковану земельну власність, але кількісно означення одиниці міри було забуто, чому «франк» став позбавленим змісту словом. Чи багато чи мало землі представляв собою франк, це залежало саме від результата публічних торгів. На практиці, однак, /95/ франк в асигнатах ціркулював як знак вартости, замісць срібла, і цим срібним мірилом мірялося його знецінення.
Епоха, коли англійський банок припинив виплати готівкою, ледви чи була багатша на бойові бюлетені, ніж на теорії грошей. Знецінення банкових білетів та зріст ринкової ціни золота понад його монетну ціну викликали знову серед оборонців банку появу доктрини про ідеальну грошеву міру. Класично заплутаний вислів для плутаної теорії вигадав лорд Кестлері, означивши одиницю міри грошей як a sense of value in reference to currency as compared with commodities (свідомість вартости в відношенню до грошевого обігу, при порівнянні з корисностями). Коли через кілька років після паризького миру обставини дозволили відновити виплати готівкою, виникло майже в незміненій формі те саме питання що його підняв був Лавндс за часів Вільгельма III. Величезний державний борг та насумована маса приватних боргів, що назбиралися більше як за 20 років, зобов’язання на певні суми і т.д. — все це було пороблено у знецінених банкових білетах. Чи сплачувати все це в банкових білетах, що в 4672 фун. 10 шіл. не тільки номінально, а й фактично представляли 10 фун. 22 каратного золота? Томас Етвуд (Thomas Attwood), банкір з Бірмінгама виступив як воскреслий Лавндс (Lowndes redivivsu). Кредитори номінально повинні були одержати назад стільки шилінгів, скільки було від них номінально взято в позику, але. як що приближно 1/78 унції золота, в згоді з попередньою монетною одиницею, називались шілінгом, то тепер доводилось охристити шілінгом, сказати б, 1/90 частину унції. Прихильники Етвуда. відомі під назвою бірмінгамської школи „little shillingmen”. Суперечки про ідеальну грошеву міру, що почалися в 1819 р., тривали все ще далі в 1845 р. між сером Робертом Пілем та Етвудом, премудрість якого, скільки вона відноситься до функції грошей як міри, вичерпливо може бути висловлена такою цітатою: «Сер Роберт Піль у своїй полеміці з бірмінгамською Торговельною Палатою запитує: Що буде репрезентувати ваш банковий білет на 1 фунт? Що слід, навпаки, розуміти під сучасною одиницею міри вартости?… Чи означають з фун. стерл. 17½ міл. 10½ пенсів одну унцію золота чи її вартість? Як що саму унцію, то чому не називати річей власними іменами і, замісць ф. стерл., не казати швидче: унція, ваговий пенні та гран? Тоді ми знову вернемося до системи безпосереднього мінового торгу… Або ці назви означають вартість? /96/ Як що одна унція = 3 ф. ст. 17 шіл. і 10½ пенс., то чому вона була варта в ріжні часі то 5 ф. ст. 4 шіл., то 3 ф. 17 шіл. 9 пенсів?.. Слово «фунт» має відношення до вартости, але не до вартости, що зафіксована в якійсь незмінній ваговій частині золота. Фунт — це ідеальна одиниця . . . Праця — от субстанція, на яку роскладаються кошти продукції, і вона надає золоту, як і залізу, його релятивну вартість. Тим то, яка б осібна рахункова назва не вживалася для того, щоб означити денну чи тижневу працю людини, ця назва висловлює вартість випродукованого товару[54].
В останніх словах розвівається туманна уява про ідеальну грошеву міру та пробивається її справдешній ідейний зміст. Рахункові назви золота, фунт стерлінгів, шілінг і т.д., повинні бути назвами певних кількостей робітного часу. Тому що робітний час є субстанція та іманентна міра вартости, то ці назви самі мають у дійсності представляти відношення вартостей. Інакше кажучи, робітний час виставлено як справжню одиницю грошевої міри. На цьому ми залишимо бірмінгамську школу, зауваживши ще однак, що наука про ідеальну грошеву міру набував нової ваги в спірному питанні про розмінність чи нерозмінність банкових білетів. Як що папір дістає своє означення від золота чи срібла, то розмінність білета, себ-то його придатність до міньби на золото або срібло, лишається економічним законом, який би не був у цій справі закон юридичний. Напр. пруський паперовий таляр, дарма що по закону його не можна міняти, одразу став би знеціненим, коли б у звичайному обігові він був варт менше срібного таляра, себ-то, коли б на практиці він був нерозмінний. Тим то послідовні оборонні нерозмінних паперових грошей в Англії удавалися до ідеальної грошевої міри. Коли рахункові назви грошей, фунт стерл., шіл. і т.д., суть назви певної суми атомів вартости, що їх один товар то більше то менше всмоктує чи віддає в міні на другий товар, то, напр., англійський пятифунтовий білет так само ж незалежний від свого відношення до золота, як і від свого відношення до заліза чи до бавовни. Коли б його назва перестала теоретично прирівнювати його до певної кількости золота чи якогось иншого товару, то його претензія на розмінність, себ-то практичне зрівнання його з певною кількістю якоїсь спеціфічної речи, виключалася б самим поняттям цього білета. /97/
Науку про робітний час, як про безпосередню одиницю міри грошей, вперше систематично розвинуто було Джоном Ґреєм[55].
Центральний національний банок через свої філії мав би, на думку Ґрея, посвідчувати, скільки робітного часу фактично витрачається на продукцію ріжних товарів. За свій товар продуцент діставав би офіціяльну посвідку вартости, себ-то, квит про одержання такої кількости праці, яка міститься в його товарі[56]. Такі банкноти на 1 робітний тиджень, 1 робітний день, 1 робітну годину, були б разом з тим чеками на одержання відповідного еквіваленту в усіх інших товарах, складених у коморах банків[57]. Таким є істотний принціп теорії Ґрея, старанно розроблений ним у всіх подробицях і скрізь пристосований до тодішніх умов англійського життя. «За цієї системи», каже Рей, «продавати за гроші завжди було б так само легко, як тепер купувати за них. Продукція стала б для попиту рівномірним джерелом, що ніколи б не висихало»[58]. Шляхетні метали втратили б свій «привілей» проти інших товарів і зайняли б на ринкові належне їм місце поруч масла, яєць, сукна, перкалю, а їхня вартість цікавила б /98/ нас не більше, ніж вартість діямантів»[59]. «Чи маємо ми й надалі додержуватися вигаданої нами міри вартости, золота і тим сковувати продуктивні сили краю, чи ми повинні звернутися до природньої міри вартости — праці, і таким чином ці продуктивні сили роскувати?»[60].
Як що робітний час є іманентною, внутрішньою мірою вартости, то чому побіч цього існує ще якась інша, зовнішня міра? Чому мінова вартість стає ціною? Чому вартість того чи іншого товару означується в якомусь вилученому товарі, що обертається тим самим в адекватну істоту мінової вартости, в гроші? Такою от була проблема, що її мав розвязати Ґрей. Замісць її розвязувати, однак, він уявив собі, ніби товари можуть безпосередньо відноситися один до одного як продукти суспільної праці. А тим часом вони можуть відноситися один до одного тільки як те, чим вони суть. Товари — це безпосередньо продукти розрізненої, незалежної, приватної праці, яка, вивласнюючись у процесі приватної міни, мусить ставати загально-суспільною працею; іншими словами: праця на основі товарової продукції стає суспільною лишень через всебічне вивласнення індивідуальних праць. Тим часом Ґрей, приймаючи вмішений у товарах робітний час за безпосередньо суспільний, приймає його тим самим за загальний робітний час, себ-то, за робітний час безпосередньо засоційованих індивідів. Як би так було в дійсності, то такий спеціфічний товар, як золото та срібло, справді не міг би протистояти іншим товарам як утілення загальної праці, мінова вартість не оберталася б у ціну, але й споживча вартість не ставала б міновою, продукт не ставав би товаром і, таким чином, самі основи буржуазної продукції було б знищено. Цього, однак, Ґрей ніколи й на думці не мав. Продукти повинні продукуватися як товари, але вимінюватися — не як товари. Виконання цього побожного бажання Ґрей доручав Національному Банкові. З одного боку суспільство, в особі банку, робить індивідів незалежними від умов приватної міни, а з другого — не противиться тому, щоб вони й далі продукували на основі приватної міни. Тим часом, внутрішня послідовність змушує Ґрея відкидати одну по одній умови буржуазної продукції, хоч він і хоче лишень «зреформувати» гроші, що повстали з товароміни. Так, капітал він обертає в /99/ національний капітал[61], земельну власність у національну власність[62], а коли до його банку придивимося ближче, то побачимо, що він не тільки одною рукою товари приймає, а другою посвідки за постачену працю видає, але що він і саму продукцію регулює. В свому останньому творі «Lectures on Money», де Ґрей запобігливо намагається представити свої трудові гроші як чисто буржуазну реформу, він заплутується в іще гірших абсурдах.
Кожний товар є безпосередньо грішми, — такою була теорія Ґрея, виведена з його неповної і, тому, хибної аналізи товару. «Органічна» конструкція «трудових грошей», «Національного Банку» і «товарової комори» є лише вимріяним образом, де догмі надається бажаних рис закону, що править світом. Догма, що каже, ніби товар є безпосередньо грішми, ніби вміщена в ньому осібна праця приватного індивіда є безпосередньо суспільною працею, звичайно, ще не стане слушною через те, що в неї повірить якийсь-там банок і в згоді з нею почне оперувати. Банкротство дуже скоро відограло б у такому разі ролю практичної критики. Те, що в Ґрея залишається неясним, і то неясним йому самому, а саме те, що трудові гроші є лише прибраною в економічну форму фразою, за якого криється побожне бажання позбутися грошей, а з грішми її мінової вартости, а з міновою вартостю й товару, а з товаром і буржуазного способу продукції, — це ясно й недвозначно висловлювалося де-якими англійськими соціялістами, що писали почасті перед Ґреєм, почасті після нього[63]. Це не перешкодило, однак панові Прудонові та його школі проповідувати деградацію грошей і вознесіння товару, як зерно соціялізму, обертаючи тим соціялізм в елементарне нерозуміння необхідного звязку між товаром і грошима[64]. /100/
Після того, як товар у процесі встановлення ціни надбав придатної до ціркуляції форми, а золото — характеру грошей. ціркуляція представляє та одночасно й розвязує ті суперечності, що їх містить у собі процес міни товарів. Дійсна міна товарів, себ-то суспільна міна матерії, відбувається в зміні форми, що в ній розгортається двоїста природа товару як споживчої вартости і як мінової вартости, і що в ній. однак, разом з тим зміна форми самого товару кристалізується в певних формах грошей. Представити цю зміну форми — це значить представити ціркуляцію. Як ми бачили, товар є розвинутою міновою вартістю тільки тоді, коли заздалегоди маємо світ товарів і фактично разом з ним розвинутий поділ праці: так само й ціркуляція має передумовою акти всебічної міни та невпинну течію їхнього відновлення. Другого передумовою є те, що товари вступають у міновий процес поцінованими, або що в межах цього процесу вони являються одні для одних двоїстими істотами, реально як споживчі вартості і ідеально — в цінах — як мінові вартості.
На найбільш залюднених вулицях Лондону накопичено крамницю коло крамниці: в їхніх вітринах виблискують усі багатства світу, індійські шалі, американські револьвери, хінський фарфор, паризькі корсети, російські хутра та тропічні ласощі, але всі ці речі світових роскошів мають на собі фатальні білуваті паперові значки, на яких вирізано арабські цифри з ляконічними L, s, d. (фунти стерлінгів, шілінги. пенси). Це образ товарів, що з’являються в ціркуляції.
а. Метаморфоза товарів.
При ближчому розгляді процес ціркуляції виказує дві ріжні форми колообігів. Коли назвемо товар Т, гроші Г, то можемо ці дві форми висловити так:
Т—Г—Т
Г—Т—Г
В цій частині ми розглядаємо виключно першу або без¬посередню форму товарової ціркуляції.
Колообіг Т-Г-Т роскладається на рух Т-Г, міну товару на гроші, або продаж: на протилежний рух Г-Т, міну грошей на товар, або купівлю та не єдність обох рухів Т-Г-Т, міну товару на гроші і грошей на товар, або продаж для купівлі. Але як результат, що в ньому сам цей процес /101/ умирає, виходить Т-Т, міна товару на товар, дійсна зміна матерії.
Т-Г-Т, як що виходити з полюса першого товару, являє собою перетворення його в золото та перетворення його назад із золота в товар, себ-то рух. що в ньому товар існує посамперед як осібна споживча вартість, потім скидає з себе цю істоту, набуваючи нової, цілком вільної від усякого звязку з його природньою істотою, істоти в формі мінової вартости або загального еквіваленту; цю останню він знову скидає з себе та. кінець-кінцем. лишається знову в формі реальної споживчої вартости для задовольнений поодиноких потреб. В цій останній формі він випадає зі сфери ціркуляції, переходячи в сферу споживання. Тіш то сукупність ціркуляції Т-Г-Т є посамперед повним рядом метаморфоз, що їх переходить кожний поодинокий товар, аби стати безпосереднього споживчого вартістю для свого посідача. Перша метаморфоза відбувається в першій половині ціркуляції, Т-Г, друга — в другій половині. Г-Т. а цілий процес творить curriculum vitae товару. Але ціркуляція Т-Г-Т, це тільки повна метаморфоза поодинокого товару, проте вона одночасно є й сумою певних однобічних метаморфоз інших товарів, бо кожна метаморфоза першого товару — не перетворення його в якийсь другий товар, отже й перетворення другого товару в перший, себ-то двобічне перетворення, що відбувається в одній і тій самій стадії ціркуляції. Тепер ми маємо посамперед розглянути нарізно кожен з цих двох мінових процесів, на які розпадається ціркуляція Т-Г-Т.
Т-Г або продаж: Т. товар, вступає в процес ціркуляції не тільки як осібна споживча вартість, напр., як тона заліза, але й як споживча вартість певної ціни, скажім — 3 ф. ст. 17 шіл. і 10½ пенс, або ціни одної унції золота. Ця ціна, стаючи, з одного боку, покажчиком кількости робітного часу, вміщеного в товарі, себ-то величини його вартости, висловлює рівночасно й побожне бажання заліза перетворитися в золото, себ-то надати тому робітному часові, що в ньому міститься, форми загального й суспільного робітного часу. Як що ця переміна субстанції не відбудеться, то тоді тона заліза перестає бути не тільки товаром, а навіть і продуктом, бо вона є товаром лише як не-споживча вартість для свого посідача, або його праця є реальною працею лише стільки, скільки вона є корисною для когось іншого, а для нього самого вона є корисною працею лише стільки, скільки вона є загально абстрактною /102/ працею. Тим то завдання заліза або його посідача полягає в тім, щоб знайти в товаровому світі той пункт, де залізо притягує золото. Але ця трудність, це salto mortale товару, стає переможеною, коли продаж дійсно відбувається, як це ми й приймаємо в аналізі простої ціркуляції. Ця тона заліза, реалізуючись за допомогою свого вивласнення, себ-то свого переходу з рук, де вона є не-споживчою вартістю, до рук, де вона є споживчою вартістю, ця тона заліза одночасно реалізує й свою ціну: з лише уявного золота вона стає дійсним золотом. Замісць назви унції золота — 3 ф. ст. 17 шіл. 10½ пенс., виступає тепер одна унція справжнього золота, але тона заліза звільнила місце. За допомогою продажу Т-Г не тільки товар, що в своїй ціні ідеально перетворився в золото, реально перетворюється в нього, але в тому ж самому процесові й золото, що, як міра вартостей, було тільки уявними грішми і, на ділі, фігурувало лише як грошеві назви самих товарів, і це золото перетворюється в справжні гроші[65]. Коли перше воно ставало загальним еквівалентом лише ідеально, бо всі товари міряли ним свою вартість, то тепер стає воно, як продукт всебічного вивласнення товарів за нього — а продаж, Т-Г, є процесом цього всебічного вивласнювання — товаром, що вивласнюється абсолютно, реальними грішми. Але золото стає в продажеві реальними грішми лише тому, що мінові вартості товарів у своїх цінах були вже золотом ідеально.
В продажеві, Т-Г, так само як і в купівлі, Г-Т, стоять один супроти одного два товари, єдності мінової і споживчої вартостей, але в товарі його мінова вартість існує лишень ідеально, як ціна, тим часом коли в золоті, дарма що воно само є дійсною споживчою вартістю, остання існує лише як носій мінової вартости, а через це й тільки як формальна споживча вартість, що її не віднесено ні до якої реальної індивідуальної потреби. Отже, протилежність між споживчого й міновою вартостями полярно розділяється на двох /103/ полюсах вислову Т-Г, так що товар відносно золота в споживчою вартістю, що мусить реалізувати лише в золоті свою ідеальну мінову вартість, ціну, тіш часом як золото відносно товара є міновою вартістю що матеріялізує свою формальну споживчу вартість лише в товарах. Тільки шляхом такого роздвоєння товару на товар і золото та шляхом подвійного й протилежного відношення, що в ньому кожний ідеально є тим, чим його протилежність є реально, а реально — тим, чим його протилежність є ідеально, отже тільки за допомогою представлення товарів як двобічно полярних протилежностей — розвязуються ті суперечності, що містяться в процесі міни товарів.
Досі ми розглядали Т-Г як продаж, як перетворення товару в гроші. Але коли ми станемо по боці другого полюсу, то тоді цей самий процес виявляється, навпаки, як Г-Т, як купівля, як перетворення грошей у товар. Продаж неминуче є одночасно і своєю власною протилежністю, купівлею: першим, коли розглядати процес з одного боку, другим, коли розглядати його з другого боку. Або ж у дійсності, процес у цих двох випадках одзначується лишень тим. що в Т-Г ініціятива виходить од товарового полюсу, себ-то від продавця, а в Г-Т, — від грошевого полюсу, себ-то від покупця. Отже, представляючи першу метаморфозу товару, перетворення його в гроші, як результат перебігу першої стадії ціркулиції. ми одночасно приймаймо, що другий товар уже перетворився в гроші, себ-то. що він перебуває вже в другій стадії ціркуляції Г-Т. Таким чином ми опиняємося в зачарованому колі припущень. Сама ціркуляція є таким зачарованим колом. Як що ми в Т-Г не будемо розглядати Г як уже закінчену метаморфозу другого товару, то ми цим викидаймо акт міни з процесу ціркуляції. Але поза межами останнього зникає, форма Т-Г, і один супроти одного стоїть лише два ріжних Т, скажім — залізо й золото, міна яких не є певним актом ціркуляції, а являє собою лишень акт безпосереднього мінового торгу. Золото коло джерела його продукції — це такий самий товар як і кожний інший. Релятивна вартість його і заліза, чи то кожного іншого товару, виявляються в кількостях, що в них вони взаємно вимінюються. Але в процесі ціркуляції ця операція є передумовою: в товарових цінах вже дано власну вартість золота. Тим то не може бути нічого більш помилкового, як уява, немов би золото й товар у процесі ціркуляції стають між собою в відношення безпосереднього мінового торгу /104/ і ніби через це їхня релятивна вартість утворюється з міни їх, як простих товарів. Коли й здається, наче золото в процесі ціркуляції вимінюється на товари як простий товар, то це походить просто з того, що певну кількість товару вже прирівняно в цінах до певної кількости золота, себ-то віднесено вже до золота як до грошей, як до загального еквіваленту і через це зроблено придатною до міни на нього. Скільки ціна якогось товару реалізується в золоті, товар вимінюється на нього як на товар, як на осібну матеріялізацію робітного часу; але скільки золото є ціною товару, яка реалізується в золоті, товар вимінюється на нього як на гроші, а не як на товар, себ-то вимінюється на нього як на загальну матеріялізацію робітного часу. Але в обох відношеннях кількість золота, на яку вимінюється товар у процесі ціркуляції. означується не цією виміною, а. навпаки, виміна означується ціною товару, себ-то його міновою вартістю, цінованою в золоті[66].
В процесі ціркуляції золото, в чиїх би руках воно не було, з’являється як результат продажу, Т-Г. Але через те, що Т-Г, продаж, одночасно є й Г-Т, купівлею, то виходить, що тим часом, коли Т, товар, з якого починається процес, відбуває свою першу метаморфозу, другий товар, що стоїть супроти першого як полюс Г, виконує свою другу метаморфозу і тому проходить другу половину ціркуляції, а перший товар перебуває ще в першій половині свого руху.
Як результат першого процесу ціркуляції, продажу, маємо вихідну точку другого, гроші. На місце товару в його першій формі став його золотий еквівалент. Цей результат може посамперед творити пункт спинення руху, бо товар у цій другій формі має власне тривке існування. Товар, що в руках свого посідача не був споживчою вартістю, перебуває тепер у формі, завжди придатній до вжитку, бо вона повсякчас придатна до виміни і тільки від обставин залежить, коли та в якому пункті на поверхні товарового світу він вступить у ціркуляцію знову. Його перетворення в золоту лялечку творить певну самостійну добу його життя, в якій він може перебувати довший чи коротший час. Тим часом, коли в міновому торгові виміну окремої споживчої вартости безпосередньо /105/ сполучено з виміною другої окремої споживчої вартости, в відокремленню одного від одного та в байдужному роспаді акту продажу її купівлі виявляється загальний характер праці, що творить мінову вартість.
Г-Т, купівля, то рух. протилежний Т-Г, і разом з тим друга чи кінцева метаморфоза товару. В формі золота, чи то існуючи як загальний еквівалент, товар висловлюється безпосередньо в споживчих вартостях усіх інших товарів, що в своїх цінах одночасно всі линуть до золота, ніби до того світу, але разом з тим показують ту кількість, у якій золото мусить задзвеніти для того, щоб їхні тіла, споживчі вартості, раптом опинилися по боці грошей, а їхня душа, мінова вартість, обернулася в саме золото. Загальний продукт вивласнення товарів — це товар, що абсолютно придатний вивласнюватися. Для перетворення золота в товар нема ніякої якісної, а є лише кількісна межа, межа його власної кількости або величина його вартости. «Все можна мати за готівку». Тим часом, коли товар у русі Т-Г, шляхом вивласнення його як споживчої вартости, реалізує свою власну ціну і споживчу вартість чужих грошей. — в русі Г-Т він, шляхом вивласнення його як мінової вартости, реалізує свою власну споживчу вартість та ціну іншого товару. Перетворюючи, шляхом реалізації своєї ціни, разом з тим і золото в дійсні гроші, товар, шляхом своєї оберненої переміни (Rückverwandlung) перетворює золото в свою власну, лише минущу форму існування, в грошеву форму. Через те, що товарова ціркуляція своєю передумовою має розвинутий поділ праці, отже й ріжно-бічність потреб поодинокого індивіда в оберненому відношенні до однобічности його продукту, через це купівля Г-Т то стає перед нами як зріїшапня з якимсь товаровим еквівалентом. то роспадається на ряд товарових еквівалентів, означених колом потреб покупця та розмірами грошевої суми в нього. Як продаж є одночасно купівлею, так само її купівля є одночасно продажем; Г-Т одночасно є Т-Г, але шіціятива належить тут золоту або покупцеві.
Як що ми тепер вернемося назад, до цілого процесу ціркуляції Т-Г-Т, то виявиться, що товар перебігає в ньому цілий ряд своїх метаморфоз. Але одночасно, коли він починає першу половину ціркуляції і проходить свою першу метаморфозу, другий товар вступає в другу половину ціркуляції, проходячи свою другу метаморфозу та випадаючи зі сфери ціркуляції; і навпаки — перший токар вступає в другу половину /106/ ціркуляції, проходячії свою другу метаморфозу і випадаючи зі сфери ціркуляції, а третій товар вступає в ціркуляцію, проходячи першу половину свого шляху та виконуючи свою першу метаморфозу. Отже, ціла ціркуляція Т-Г-Т, як ціла метаморфоза одного товару, завжди є одночасно кінцем цілої метаморфози другого товару і початком цілої метаморфози третього товару, себ-то маємо ряд без початку і без кінця. Для наочности, для того, щоб розріжняти товари один від одного, означимо Т на обох полюсах відмінно, напр., Т’-Г-Т”. В дійсності перший член Т-Г приймає Г як результат другого члена Т-Г, отже сам є лише останнім членом Т-Г-Т‘, а другий член Г-Т” в свому результаті є Т”-Г; отже, сам представляється, як перший член Т”-Г-Т”‘ і т.д. Далі виявляється, що останій член Г-Т, дарма що Г є результатом тільки одного продажу, може бути представлено як Г-Т’ + Г-Т” + Г-Т'” + і т.д., отже, може роспадатися на масу купівель, себ-то на масу продажів, себ-то на масу перших членів нових цілих метаморфоз товарів. Отже, коли ціла метаморфоза окремого товару представляється не тільки як член ланцюга метаморфоз без початку й кінця, але й багатьох таких ланцюгів, то процес ціркуляції товарового світу, де кожен поодинокий товар перебігає ціркуляцію Т-Г-Т, представляється як без кінця поплутана низка ланцюгів цього руху, що в безлічі ріжшіх точок раз-у-раз кінчається і раз-у-раз знову починається. Але кожний окремий продаж або купівля являють собою разом з тим байдужний і ізольований акт, при чім той акт, що його доповнює, може бути від нього відокремленим що до часу і простору, і тим то не потрібує безпосереднього з ним сполучення, як продовження ііого. Кожний поодинокий процес ціркуляції, Т-Г або Г-Т, як перетворення одного товару в споживчу вартість, а другого в гроші, як перша її друга стадія ціркуляції, творить з двох боків самостійний пункт спинення; але. з другого боку, всі товари починають свою другу метаморфозу в спільній їм формі загального еквівалента, золота, та стають коло вихідного пункту другої половини ціркуляції: через це в дійсній ціркуляції всяке Т-Г прилучається до всякого Г-Т, другий розділ біографії одного товару долучається до першого розділу біографії другого товару. Напр., А продає своє залізо за 2 ф. ст., отже, виконує Т-Г, або першу метаморфозу товару заліза, але він відсовує купівлю на пізніший час. Одночасно В, що два тижні раніш продав 2 квартери пшениці за 6 ф. ст., купує /107/ за ті самі 6 ф. ст. сурдут та штани від «Мойсея та Сина», отже виконує Г-Т, або другу метаморфозу товару пшениці. Обидва ці акти Г-Т та Т-Г з’являються тут лише як члени одного ланцюга, бо в Г у золоті, один товар має той самий вигляд, що й другий, і з золота не можна пізнати, чим воно є, перетвореним залізом чи перетвореною пшеницею. Отже, в процесі дійсної ціркуляції Т-Г-Т представляється як без кінця випадкове опівіецуваиня та послідовність перісто роскиданих членів ріжшіх цілих метамормніл. Отже, дійсний процес ціркуляції виявляється не як ціла метаморфоза товару, не як рух його через протилежні фази, а як простий агрегат багатьох купівель й продажів, що випадково відбуваються одне поруч одного та наступають одне по одному. Таким чином, означеність форми цього процесу тратиться, і тратиться тим повніше, що кожний поодинокий акт ціркулцції, напр. — продаж, є одночасно й своєю протилежністю, купівлею, і навпаки, з другого боку, процес ціркуляції є рухом метаморфоз товарового світу і тим то цей рух мусить відсвічуватися в цілому рухові цього світу. Як це відбувається, ми розглянемо в наступніїй частині. Тут же можна хиба лишень зауважити, що в Т-Г-Т обидва, полюси Т стоять не в однаковому формальному відношенні до Г. Перший Т відноситься до грошей, як осібний товар до загального, а гроші відносяться до другого товару, як загальний товар до поодинокого. Тим то Т-Г-Т аботрактно-логічно зводиться на О-З-П, причому осібність (О) творить перший полюс, загальність (З) — середину-звязок, а поодинокість (П) — останній полюс.
Посідачі товарів вступили в процес ціркуляції просто як охоронці товарів. В ньому процесові вони обертаються один відносно одного в протилежні постаті покупця та продавця, один — в персоніфіковану голову цукру, другий — у персоніфіковане золото. Отож, коли голова цукру стає золотом, продавець стан покупцем. Отже, ці певні соціяльні ролі походять ніяким чином не з людської індпвідуальности взагалі, а з мінових відношень людей, що продукують свої вироби в певній формі товару. Відносини між покупцем і продавцем настільки не чисто індивідуальні, що обидва вони вступають у ці відносини лише в тій мірі, в якій відкидається їхня індивідуальна праця, а саме — в якій мірі вона, як не індивідуальна праця, стає грішми. Тим то в тій же мірі було б безглуздям вважати ці економічно буржуазні постаті покупця й продавця за вічні суспільні форми людської інднвідуальности, /108/ як і навпаки — тужити, що вони — знищення індивідуальнооти[67]. Вони необхідне втілення індпвідуальности на основі певного ступня суспільного процесу продукції. Крім того в протилежності покупця і продавця антагоністична природа буржуазної продукції висловлюється ще так поверхово й формально, що ця протилежність властива й передбуржуазним суспільним формам, бо вона лишень вимагає, щоб індивіди відносилися один до одного як власники товарів.
Як що ми будемо тепер розглядати результат Т-Г-Т, то він зводиться на міну матерії Т-Т. Товар вимінюється на товар, споживча вартість на споживчу вартість, і перетворення товару в гроші, або товар як гроші, глуягмть тільки засобом цієї міни матерії. Таким чином гроші являють собою простий засіб міни товарів, але не міновий засіб взагалі, а міновий засіб, схарактеризований процесом ціркуляції, оеб-то — засіб ціркуляції[67]. /109/
Робити висновок з того, що процес ціркуляції товарів умирає в Т-Т і тому здається ліше міновим торгом, що відбувається за посередництвом грошей, або з того, що взагалі Т-Г-Т не тільки роспадається на два ізольованих процеси, але разом з тим і являє собою їхню рухливу єдність, — робити з цього той висновок, що існує лише єдність, а не відокремлення купівлі й продажу, — це такий спосіб думання, що його критика належить до логіки, а не до політичної економії. Відокремлення купівлі від продажу в процесі міни ламав місцево-первісні, побожно утворені, патріархально безглузді межі суспільної міни матерії; разом з тим воно є загальною формою розриву збитих докупи моментів міни та поставленням їх у звязок між собою, — словом, є загальною можливістю торговельних криз, проте лише тому, що протилежність товару й грошей є абстрактною й загальною формою всіх протилежностей, вміщених у буржуазній праці. Тим то грошева ціркуляція може існувати без криз, але кризи не можуть бути без грошевої ціркуляції. Це, однак, означає тільки те, що там, де праця, яка спирається на приватну міну, ще не дійшла до утворення грошей, вона, певна річ, ще не може викликати тих багатьох явищ, що їхньою передумовою є повний розвиток буржуазного процесу продукції. Звідси ми можемо цінувати глибину тої критики, яка шляхом знищення «привілеїв» шляхетних металів та за допомогою так званої «раціональної грошевої системи», хоче усунути «вади» буржуазної продукції. З другого боку, як зразок економічної апологетики, може досить буде подати одну теорію, що її вихвалювано було як надзвичайно дотепну. Джемс Міль, батько відомого англійського економіста Джона Стюарта Міля, каже: «Ніколи не може бракувати покупців на всі товари. Хто продає якийсь товар, той завжди має на оці набути за нього міною інший товар, і тим то він є покупець лишень завдяки тому фактові, що він — продавець. Тим то, коли взяти покупців і продавців разом, то вони, завдяки метафізичній необхідності, мусять бути між собою в рівновазі. Тим то, коли більше продавців, ніж покупців одного товару, мусить бути більше покупців, ніж продавців другого товар»[69]. Міль встановлює що рівновагу /110/ тим, що перетворює процес ціркуляції в безпосередній міновий торг, а в безпосередній міновий торг знову непомітно вводить взяті з процесу ціркуляції фігури покупця й продавця. Кажучи його плутаною мовою, в такі хвилини, коли всі товари не знаходять собі покупців, як це було, напр., у Лондоні та Гамбурзі за часів відомої торговельної кризи 1857-1858 рр., існує в дійсності більше покупців, ніж продавців одного товару, грошей, та більше продавців, ніж покупців усіх інших грошей, товарів. Метафізична рівновага купівель та продажів обмежується на тім, що кожна купівля є продажем і кожен продаж — купівлею, що, однак, є невеликою розрадою для тих товаровласників, що не в стані продати, отже — не мають змоги й купити[70].
Відокремлення продажу від купівлі уможливлює, перед остаточною виміною між товаропродуцентами і споживачами товарів, безліч фіктивних трансакцій поруч властивого торгу. Це дає змогу силі паразитів вдиратися до процесу продукції /111/ та визискувати це відокремлення. А це знову означає тільки те. що разом з грішми, як загальною формою буржуазної праці, лапо можливість і розвитку її суперечностей.
b. Обіг грошей.
Дійсна ціркуляція представляється на перший погляд :п; безліч купівель та продажів, що випадково відбуваються сдні поруч одних. І в купівлі і в продажу товар і гроші стоять одне супроти одного завжди в одному й тому самому відношенні: продавець по боні товару, покупець по боці грошей. Тим то гроші завжди являють собою засіб купівлі, при чому ріжппці в їхніх означеннях у протилежних фазах товарової метаморфози пізнати не можна.
Гроші переходять до рук продавця в тім самім акті, в якім товар переходить до рук покупця. Отже, товар і гроші рухаються в протилежних напрямках, і ця переміна місць, у якій товар переходить на один, а гроші на другий бік, відбувається одночасно на неозначено численних пунктах по всій поверхні буржуазного суспільства. Але перший крок, який робить товар у ціркуляції, є одночасно й його останнім кроком[71]. Чи рухається він з місця тому, що притягує до себе золото (Т-Г), чи тому, що золото притягує його (Г-Т), одним таким рухом, одною такого переміною місця товар випадає зі сфери ціркуляції і переходить у сферу споживання. Ціркуляція — невпинний рух толарів, але товарів раз-у-раз інших. при чому кожний товар рухається тільки один раз. Кожний товар поминає другу половину своєї ціркуляції не як течі самий товар, а ят; інший товар, як золото. Отже, рух перетвореного товару — то рух золота. Та самісіпька золота монета, або той самий золотий індивід, який: в акті Т-Г раз поміняв¬ся місцем з одшім товаром, з’являється знову, але як вихідна тичка для Г-Т, і, таким чином, міняється місцем вдруге і з другим товаром. Перейшовши з рук покупця В до рук продавця А, тепер так само переходить вона, з рук А, що став покупцем, до рук С. Отже, формальний рух товару, його перетворення в гроші і перетворення його з грошей назад у товар, або рух повної метаморфози товару, представляється як зовнішній рух одної й тої самої монети, що двічі міняється місцем /112/ з двома ріжними товарами. Хоч і як роспорошено та випадково відбуваються купівлі та продажі одні поруч одних, однак завжди, в дійсній ціркуляції, супроти покупця стоїть продавець, і гроші, що рухаються на місце спроданого товару, мусять перше, ніж вони дійшли до рук покупця, вже раз помінятися місцем з якимсь іншим товаром. З другого боку, раніше чи пізніше переходять вони з рук продавця, що став покупцем, до рук нового продавця, і в цьому частому повторюванню переміни місць висловлюють вони ланцюг товарових метаморфоз. Отже, одні й ті самі монети рухаються завжди в напрямку, протилежному до руху товарів, одні — частіше, другі — рідше, з одного місця ціркуляції — до другого і, через це, проходять довшу чи коротшу криву ціркуляції. Ці ріжні рухи одної й тої самої монети можуть іти один по одному тільки відносно часу; навпаки, численні та роспорошені купівлі та продажі виявляються в одночасних, одноразових перемінах місць між товарами й грішми, перемінах, що відносно простору відбуваються одна поруч одної.
Ціркуляція товарів Т-Г-Т в своїй простій формі відбувається в переході грошей з рук покупця до рук продавця, а з рук продавця, що став покупцем, до рук якогось нового продавця. На цьому кінчається метаморфоза товару, отже й рух грошей, скільки він є її висловом. Але через те, що раз-у-раз мусять продукуватися нові споживчі вартості і тим то раз-у-раз вступати знову до процесу ціркуляції, — через це рух Т-Г-Т повторюється та відновлюється тими самими посідачами. Гроші, що їх вони віддають як покупці, вертаються до їх рук, коли вони стають знову продавцями товару. Повсякчасне поновлення ціркуляції товарів виявляється таким чином у тім. що гроші не тільки раз-у-раз котяться з рук до рук по всій поверхні буржуазного суспільства, але разом з тим проходять силу ріжних дрібних колообігів, виходячи з безлічи ріжних точок та вертаючись до них, щоб знову повторювати той самий рух.
Коли переміна форми товарів виявляється в переміні місця грошей і невпинність руху в ціркуляції припадає грошам, бо товар завжди робить тільки один крок у напрямку, протилежному до грошей, гроші як завжди ступають другий крок замісць товару та кажуть В там, де товар сказав А, — то здається, ніби весь рух виходить від грошей, дарма що товар при продажу притягує гроші з їхнього місця, отже, так само пускає їх у циркуляцію, як гроші — його при купівлі. Тому /113/ далі, що грот! супроти товару завжди виступають в одному й тому самому відношенні, а саме — як засіб купівлі, і, як такий, рухають товари лише шляхом реалізувався їхніх цін, тому цілий рух ціркуляції виявляється так, що гроші міняються місцем з товарами, реалізуючи їхні ціни, чи то в осібних актах ціркуляції, що відбуваються одночасно один поруч другого, чи почережно, реалізуючи за допомогою одної їі тої самої монети ціни ріжних товарів за чергою. Як що ми розглядатимем, наир., Т-Г-Т’-Г-Т”-Г-Т'” і т.д., не зважаючи на якісні моменти, що в дійсному процесі ціркуляції стають непомітними, — то перед нами виявиться лише та сама одноманітна операція. Г, зреалізувавши ціну Т, реалізують за чергою ціни Т’-Т” і т.д.,і товари Т’-Т’-Т'” і т.д. стають раз-у-раз на те місце, яке покидають гроші. Отже здається, що гроші пускають товари в ціркуляцію, реалізуючи їхні ціни. В цій функції реалізування цін вони самі постійно ціркулюють то переміняючи лише якесь місце, то перебігаючи якусь криву ціркуляції або проходячи невелике коло, де вихідна точка і точка поворотну збігаються. Як засіб ціркуляції, гроші мають свою власну ціркуляцію. Тим то рух форм товарів, що перебувають у процесі ціркуляції, здається власним рухом грошей, що служать засобом для виміни самих про себе нерухомих товарів. Отже, рух процесу ціркуляції.товарів висловлюється в русі золота як засоба ціркуляції — в обігові грошей.
Коли посідачі товарів, перетворивши одну річ, золото, к безпосередню істоту загального робітного часу, себ-то в гроші, представляють продукти своїх приватних праць як продукти суспільної праці, то так само й їх власний всебічний рух, у якому вони здійснюють матеріяльну міну своїх праць, здається їм власне рухом цієї речи, обігом золота. Сам суспільний рух для посідачів товарів є, з одного боку, зовнішнього необхідністю, з другого боку, — лише формальним посередниць¬ким процесом, що кожного індивіда робить здатним витягати з процесу ціркуляції замісць тої споживчої вартости, яку він кинув у цей процес, інші споживчі вартості однакового розміру вартости. Споживча вартість товару починає свій рух. виходячи з процесу ціркуляції, тим часом як споживча вартість золота як засоба ціркуляції — це сама ціркуляція. Рух товару в ціркуляції — це тільки минущий момент, а невпинний рух в обігові стає функцією грошей. Ця особлива Функпія грошей у процесі ціркуляції надає їм, як засобові ціркуляції, нової форми, що її маємо тепер висвітлити докладніше. /114/
На перший погляд ясно, що обіг грошей — без краю роспорошений рух, бо в ньому відбивається безкрайня роспорошеність процеса ціркуляції на купівлі і продажі та призвільне роспадання тих фаз товарової метаморфози, що одна одну доповнюють. В невеликих колообігах грошей, де вихідна точка і точка повороту збігаються, виявляється, правда, рух, що завертає назад, дійсний коловий рух, але через те, що існує стільки ж вихідних точок, скільки й товарів, то ці колообіги вже завдяки неозначеному числу їх, не даються ніякій контролі, мірі і розрахункові. Так само неозначеним є іі час між відходом грошей з вихідної точки і поворотом їх до неї. Також однаково, чи було такий колообіг пройдено, чи ні. Немає більш загального факту за той, що можна одною рукою видавати гроші, не одержуючи їх назад другою. Гроші виходять із безлічі! ріжних точок і вертаються назад до безлічи ріжних точок; але вихідні точки і точки повороту збігаються лише випадково, бо в рухові Т-Г-Т перетворення покупця назад у продавця необхідною умовою не є. Але ще менше обіг грошей являє собою такий рух, що виходить проміннями з одного центру до всіх точок периферії та вертається з усіх точок периферії назад до того самого цритру. Так званий колообіг грошей, яким він є в уяві, обмежується на тім, що на всіх пунктах видно появу та зникання, невпинну переміну місця грошей. При вищій складній формі ціркуляції грошей, напр., при ціркуляції банкових білетів, умови видачі грошей, як побачимо, містять у собі й умови їхнього припливу. Для простої ж грошевої ціркуляції те, що один і той гамни погупеть стає знову продавцем, є випадковим. Там, де колові рухи виявляються в ціркуляції як постійні, вони суть лишень відсвітом більш глибоких продукційних процесів. Напр., фабрикант бере гроші в свого банкіра в п’ятницю, щоб виплатити їх робітникам у суботу, робітники більшу частину грошей зараз же виплачують крамарям, а останні несуть їх у понеділок назад до банкіра.
Гроші, як ми бачили, реалізують одночасно певну суму цін у купівлях і продажах, що відбуваються ріжним способом одні коло одних відносно простору та лише один раз міняються місцем з товаром. Але, з другого боку, скільки в русі грошей виявляється рух цілих метаморфоз товарів та сполучення цих метаморфоз, одна й та сама монета реалізує ціни ріжних товарів та проходить, таким чином, більше чи менше число обігів. Отже, як що ми візьмемо процес ціркуляції в /115/ якійсь країні за даний протяг часу, напр., за один день, те кількість золото, потрібного для реалізації цін, а через це й для ціркуляції товарів, зумовлюватиметься двома моментами: з одного боку — загальною сумою цих цін, з другого — середнім числом обігів одних і тих самих монет. Це число обігів. або хуткість обігу грошей, своєю чергою знову зумовлюється лишень тою середньою хуткістю або висловлює лишень ту середню хуткість, з якого товари проходять ріжні фази своїх метаморфоз, тою хуткістю, з якою ці метаморфози як ланцюг ідуть одна по одній та з якою товари, що вже пройшли свої метаморфози, заміпяються в процесі ціркуляції новими товарами. Коли, отже, в означенні цін мінова вартість всіх товарів ідеально перетворилася в кількість золота однакової величини вартости та в обох ізольованих актах ціркуляції Г-Т і Т-Годна й та сама сума вартости існувала подвійно, з одного боку — в тогарі, а з другого — в золоті, то й істота золота як засобу ціркуляції зумовлюється пе ізольованим його відношенням до поодиноких толарів, що перебувають у стані покою, а його жвавим життям у рухливому світі товарів, зумовлюється його функцією — висловлювати в своїй переміні місць зміну форм товарів, отже хуткістю цієї переміни місць висловлювати хуткість тієї зміни форм. Отже, його дійсна кількість у процесі ціркуляції, себ-то лійспа маса золота, що є в ціркуляції. зумовлюється його функціональною істотою в самому процесі загалом.
Передумовою грошевої ціркуляції є ціркуляція товарів, а саме — гроші пускають у ціркуляцію товари, що мають ціни, себ-то такі, що ідеально їх уже прирівнено до певних кількостей золота. При визначенні цін самих товарів величина вартости тої кількости золота, що служить одиницею міри, або вартість золота, приймається за дану. Отже, при цій передумові кількість золота, потрібна для ціркуляції, зумовлюється на перший погляд загальною сумою цін товарів, що їх треба реалізувати. Сама ж ця сума зумовлюється 1) рівнем цін, релятивною висотою цінованих у золоті мінових вартостей товарів та 2) масою товарів у ціркуляції з певними цінами, отже — кількістю купівель та продажів за дані ціни[72]. Як що квартер пшениці коштує 60 шіл., то для /116/ того, щоб пустити його в ціркуляцію або зреалізувати його ціну, потрібно в два рази більше золота, ніяг тоді, коли б він коштував тільки 30 шіл. Для ціркуляції 500 квартерів пшениці потрібно в два рази більше золота, ніж для ціркуляції 250 квартерів по тій же ціні. Нарешті, для ціркуляції 10 квартерів по 100 шіл. потрібна лишень половина того золота, що для ціркуляції 40 квартерів по 50 шіл. Звідси виходить, що потрібна для ціркуляції кількість золота може падати, не зважаючи на піднесення цін, тоді, коли кількість товарів у ціркуляції меншає в більшій пропорції, ніяг зростає загальна сума їхніх цін; і навпаки, звідси виходить, що кількість засобів ціркуляції може зростати, коли кількість товарів у ціркуляції меншає, а сума їхніх цін зростає в більшій пропорції. Прегарні детальні досліди англійців довели, напр., що в Англії, на перших стадіях дорожнечі хліба, маса грошей у ціркуляції зросла, бо сума цін зменшеної маси хліба стала більшою, ніж була сума цін більшої маси хліба, при чому, однак, ціркуляція інших товарів лишалася на де-який час без зміни при їхніх старих цінах. Зате в дальшій стадії хлібної дорожнечі маса грошей у ціркуляції впала, або тому, що поруч з хлібом стало менше товарів зі старими цінами, або ж тому, що ці товари продавалися за нижчі ціни.
Але кількість золота в ціркуляції зумовлюється, як ми бачили, не тільки загальною сумою цін товарів, які треба реалізувати, але також і хуткістю обігу грошей, чи то хуткістю, з якою вони довершують діло цієї реалізації за даний час. Коли один і той самий соверен протягом одного дня виконує 10 купівель, кожного разу при ціні товару один соверен, отже, зміняючи 10 рук, то він виконує як раз таке саме діло як і 10 соверенів, споміж яких кожний обертається за день липнл один раз[73]. Отже, хуткість обігу золота може заміняти його кількість, або ж існування його в процесі ціркуляції зумовлюється не тільки його існуванням як еквівалента поруч товару, але також і його існуванням у русі метаморфоз товарів. /117/ Хуткість обігу замінює, однак, кількість золота лише до певного ступня, бо безліч роздрібнених купівель і продажів у кожну дану хвилину відбуваються в просторі одні поруч одних. Як що загальна ціна товарів, що перебувають у ціркуляції, підноситься, але в меншій мірі, ніж зростає хуткість обігу грошей, то маса засобів ціркуляції буде падати. Коли, навпаки, хуткість ціркуляції меншає в більшій пропорції, ніж падає загальна ціна товарів у ціркуляції, то маса засобів ціркуляції зростає. Зростання кількости цих засобів при загальному підупаді цін, зменшення цієї кількости при загальному зрості цін, — це одне з найбільше сконстатованих явищ в історії товарових цін. Але причини, що викликають піднесення рівня цін і одночасно ще вище піднесення норми хуткости обігу грошей, так само як і обернений рух, ці причини не входять у дослід простої ціркуляції. Як приклад можна зазначити, між іншим, що в епохи, коли панує кредит, хуткість грошевого обігу зростає дужче, ніж ціни товарів, зі зменшенням же кредиту ціни товарів падають повільніше, ніж хуткість ціркуляції. Поверховий і формальний характер простої грошевої ціркуляції виявляється лише в тім, що всі ті моменти, які зумовлюють кількість засобів ціркуляції, от як маса товарів у ціркуляції, ціни, піднесення чи підупад цін, кількість одночасних купівель та продажів, хуткість обігу грошей — всі ці моменти залежать од процесу метаморфоз товарового світу, а цей процес знову залежить од загального характера способу продукції, од кількости населення, од відношення між містом і селом, од розвитку засобів транспорту, од більшого чи меншого поділу праці, од кредиту і т.д., коротко — від умов, що всі лежать поза сферою простої грошевої ціркуляції і в ній тільки відбиваються.
Прийнявши дану хуткість ціркуляції як передумову, ми побачимо, що кількість засобів ціркуляції зумовлюється безпосередньо цінами товарів. Отже, ціни бувають високі чи низькі не тому, що більше або менше грошей є в обігові, а грошей в обігові буває більше або менше тому, що ціни — високі або низькі. Це — один із найважт’пгах економічних законів, доведення якого в деталях па історії товарових цін являє собою, може бути, одним-одну заслугу англійської економії після Рікарда. Отож, коли досвід свідчить, що рівень металічної ціркуляції. або маса золота чи срібла в ціркуляції в певній країні, хоч і зазнає часових і до того ж іноді дуже великих /118/ припливів та відпливів[74], проте ж на протязі довших періодів лишається однаковим і що відхилення від середнього рівня досягають тільки незначних хитань, то це доведене досвідом явище пояснюється просто протилежною природою тих умов, що зумовлюють масу грошей у ціркуляції. Одночасна зміна цих умов параліжує їхній вплив і лишає все по-старому.
Той закон, що за даної хуткости обігу грошей і за даної суми цін товарів кількість засобів ціркуляції є означеною, можна висловити й так, що за даних мінових вартостей товарів та за даної середньої хуткости їхніх метаморфоз кількість золота в ціркуляції залежить од його власної вартости. Тим то, коли б вартість золота, себ-то потрібний на його продукцію робітний час зменшився чи збільшився, то й ціни товарів зросли б чи впали б в оберненім відношенні, і цьому загальному зростанню чи паданню цін відповідала б. за незмінної хуткости обігу, більша чи менша кількість золота, потрібного для ціркуляції тої самої маси товарів. Така сама зміна трапилася б, коли б старе мірило вартости було виперто більш вартісним чи менш вартісним металом. Так. Голандія потрібувала в 14-15 разів більше срібла, ніж раніш золота, для ціркуляції тої самої маси товарів, коли, з ніжної уваги до державних кредиторів та зі страху перед впливом відкриття золота /119/ лота в Каліфорнії та Австралії, голандський уряд замінив золоті гроші срібними.
З залежности кількости золота в ціркуляції від мінливої суми товарових цін та мінливої хуткости ціркуляції походить, що маса металічних засобів ціркуляції мусить бути здатною скорочуватися та поширюватися, коротко — що відповідно до потреб процеса ціркуляції золото мусить то вступати в цей процес, як засіб ціркуляції, то знову виходити з нього. Яким чином сам процес ціркуляції здійснює ці умови, це ми побачимо пізніше.
c. Монета. Знак вартости.
В своїй функції засобу ціркуляції золото набуває певної форми, стає монетою. Щоб його обіг не було затримувано технічними труднощами, монету карбують звичайно відповідно до мірила рахункових грошей. Шматки золота, що їхній відбиток та фігура показують, що вони мають у собі вагові частини золота, представлені в назвах рахункових грошей: фунт стерлінгів, шілінг і т.д., ці шматки золота — монети. Як встановлення назв монети, так і технічна справа карбування її припадають державі. Гроші, і як рахункові гроші, і як монета, мають місцевий і політичний характер, промовляють ріжними краєвими мовами та носять відмінні національні мундири. Тим то й сфера, в якій гроші як монета перебувають в обігові як внутрішня товарова ціркуляції, оточена межами якоїсь громади, — відокремлюється від загальної ціркуляції товарового світу.
Тим часом золото в зливках відріжняється від золота в формі монети не більше, ніж його монетна назва від його вагової назви. Що в останньому випадкові являє собою ріжницю назв., в першому є лишень ріжницею фігури. Золоту монету можна кинути в перетопний тигель і таким чином перетворити знову в золото sans phrase, і навпаки — треба лишень послати зливок золота на карбівню, щоб він одержав форму монети. Перетворення з одної форми в другу і перетворення назад із другої форми в першу є чисто технічною операцією.
Зі 100 фунтів золота, або 1200 унцій troy у 22 карати, одержують на англійському монетному дворі 4.672½ ф.ст. або золотих соверенів; як що ці соверени покласти на одну шайку терезів, а 100 фунтів золота в зливках на другу, то вони важитимуть однаково, і таким чином ми матимемо доказ, що /120/ соверен є не чимсь іншим, як певною ваговою частиною золота, зазначеною в назві цієї монети, в англійській монетній ціні, з власною формою і особливою печаткою. Цих 4.672½ золотих соверени кинуто в ріжних пунктах у ціркуляцію; захоплені нею, вони проходять певне число обігів за один день: один більше, другий менше. Коли б середнє число щоденних обігів одної унції було рівним 10, то 1.200 ун. золота реалізували б загальну суму цін товарів, що складає 12.000 унцій, або 46.725 соверенів. Вертіть, крутіть цю унцію золота як хочете, а вона ніколи не буде важити 10 унцій золота. Але тут, в процесі ціркуляції, вона дійсно має таку ж вагу, як і 10 унцій. Значіння монети в процесі ціркуляції є рівним уміщеній у ній кількості золота, помноженій на число її обігів. Отже, окрім свого реального значіння, як окремого шматка золота певної ваги, монета набував ще й ідеального значіння, що походить з її функції. Соверен може обернутися раз або десять раз, проте в кожній окремій купівлі чи продажу він має вплив лише поодинокого соверена. Це так, як з тим генералом, що він, вчасно з’являючись у день бою в десятьох ріжних місцях, заміняє 10 генералів, але в кожному пункті — це один і той самий, ідентичний генерал. Ідеалізація засобу ціркуляції, що походить в обігові грошей із заміни кількости швидкістю, торкається лише функціонального існування монети в процесі ціркуляції, але не обхоплює існування поодинокої монети.
Однак, обіг грошей — зовнішній рух, і соверен, дарма що він non olet, обертається серед мішаного товариства. Поштаючись по ріжних руках, капшуках, кишенях, гаманцях, торбинках і торбах, скрипах і шухлядках, монета стирається, лишаючи тут один атом, там другий; шліхтуючись таким чином у світових мандрівках, вона чим раз більше втрачає зі свого внутрішнього змісту. Вживаючи, — зужитковують її. Спинімося на одну хвилину коло соверену в той час. коли його природні властивості, здається, ще майже незаймані. «Пекар, що одержує сьогодні з банку новісінький-гарнісінький соверен, а завтра віддає його мірошникові, віддає не той самий справжній соверен; він уже легший ні ж був тоді, коли пекар його одержав[75]. «Ясно, що монети, з природи самих річей, одна по одній завжди мусять знецінюватися наслідком звичайного й неминучого стирання. Фізично неможливо в якийсь час, хоч на один день, цілком витягти легкі монети з /121/ ціркуляції»[76]. Джекоб рахує, що з 380 міл. ф.ст., що в 1809 існували в Європі, в 1829 р., отжечерез двацять років, 19 міл. ф. ст. геть зникли, бо стерлися[77]. Отже, коли товар, ло першім кроці, що він його робить у ціркуляції, виходить з неї, то монета, після кількох кроків у ціркуляції, представляв більше металу, ніж має. Чим довше перебуває монета в обігові, за однакової хуткости ціркуляції, або чим жвавішою стає її ціркуляція протягом одного й того самого часу, тим більше відокремлюється її монетна істота від її золотої чи дрібної істоти. Що ще лишається, так це тагпі потіпіз итЬга Тіло монети стає тільки тінню. Хоч на початку вона всту¬пила в процес ціркуляції важчою, а тепер через нього стала легшою, проте й далі, в кожній одиничній купівлі чи прода¬жеві, вона вважається за попередню кількість золота. Цей соверен і далі, хоч лишень на око соверен, хоч лишень на око золото, виконує функції законної золотої монети. Тим часом коли інші істоти, вештаючись по світах, збуваються свого ідеалізму, монета ідеалізується на практиці, перетворюється лише в подобу істоти свого золотого або срібного тіла. Ця друга, породжувана самим процесом ціркуляції, ідеалізація металічних грошей, або відокремлення їхнього номінального змісту від реального — визискується почасті урядами, почасті приватними пройдисвітами в найріжнородніших способах фальшування монет. Вся історія монетної справи від початку середньовіччя аж до кінця вісімнадцятого віку зводиться на історію цих двобічних та антагоністичних фальгаовань. і бг-гатотомовий збірник італійських економістів, що його видав Ку столі, крутиться, здебільшого, коло цієї точки.
Ця подоба існування золота в його Функції стає однак у конфлікт з його реальним існуванням. Одна золота монета загубила в обігу більше зі свого металічного змісту, друга менше, і тим то один соверрн тепер фактично більше вартий, ніж другий. Але череп те. що вони в свому функціональному існуванні мають, як монети, однакове значіння, і соверен, у /122/ якому є ¼ унції, а ні скільки не більший за той соверен, у якому тільки на око є ¼ унції, — то соверени повної ваги в руках несовісних власників не раз зазнають хірургічних операцій, і штучно з ними роблять те, що сам обіг зробив природнім способом з їхніми легкими братами. Їх недоважують та обрізують, а їхній зайвий золотий жир мандрує до перетопного тиглю. Коли 4.672½ золотих соверени, покладені на ваги, стали б важити лише 800 унцій замісць 1.200, то на золотому ринкові за них можна було б купити вже тільки 800 унцій золота, або — ринкова ціна золота піднеслася понад його монетну ціну. Кожна монета, хоч би навіть і повної ваги, стала б у своїй монетній формі менше вартою, ніж у формі зливку. Тоді соверени повної ваги було б перетворено назад у зливки золота, в яких більша кількість золота має більшу вартість ніж менша кількість його. Як тільки цей підупад металічного змісту обхопить таку кількість соверенів, якої стане на те, щоб викликати невпинне піднесення ринкової ціни золота понад його монетну ціну, то рахункові назви монети лишаться ті самі, але в майбутньому вони означатимуть меншу кількість золота. Інакше кажучи, грошеве мірило зміниться і золото в майбутньому карбуватиметься вже відповідно до цього нового мірила. За допомогою своєї ідеалізації, як засоба ціркуляції, золото змінить фіксовані законом відношення, у яких воно було мірилом цін. Подібна ж революція через де-який час повториться, і, таким чином, золото в своїй функції і мірила цін, і засобу ціркуляції буде підлягати повсякчасній зміні, так що зміна в одній формі викличе зміну в другій і навпаки. Це вияснює те вже раніш згадане явище, що в історії всіх новітніх народів одна й та сама назва лишається для змісту золота, який раз-у-раз зменшувався. Суперечність між золотом як монетою і золотом як мірилом цін стає разом з тим і суперечністю між золотом як монетою і золотом як загальним еквівалентом, котрий, як такий, ціркулює не тільки в межах країни, але й по всьому світові. Як міра вартостей, золото завжди було повноважним, бо воно служило тільки як ідеальне золото. Як еквівалент в ізольованому акті Т-Г воно зі свого рухливого існування одразу переходить у стан покою, але його природня істота монети входить у повсякчасний конфлікт з його функцією. Цілком уникнути перетворення золотого соверена в фіктивне золото не можна; але законодавство силкується перешкоджати фіксації його як монети, викидаючи його на певному зменшенні субстанції з ціркуляції. /123/ На підставі англійського закону, напр., соверен, що втратив більше ніж 0,747 грана ваги, вже не є законним совереном. Банок Англії, що між 1844-1845 рр. переважив лише 48 мл. золотих соверенів, має для зважування золота машину пана Котона (Cotton), що не тільки виявляє 1/1000 грана ріжниці між двома соверенами, а ще й як розумна істота хутко викидає неповноважішн соверен на дошку, звідки вона потрапляє в другу машину, що шматує його зі східною жорстокістю.
Так от, за таких умов золота монета взагалі не могла б ціркулювати, коли б її обіг не було обмежено певними сферами ціркуляції, де вона не так швидко зужитковується. Як що золота монета в ціркуляції вважається за ¼ унції, а в дійсності важить лише 1/5 унції, то вона стала в дійсності лише знаком або символом для 1/20 унції золота; таким чином усі золоті монети самим процесом ціркуляції більше або менше перетворюються в простий знак або символ своєї субстанції. Але ніяка річ не може бути своїм власним символом. Намальовані грона винограду — не символ реальних грон, але подоба грон. Але ще менше легкий соверен може бути символом соверена повної ваги, так само, як сухоребра шкапа не може бути символом гладкого коня. Отже через те, що золото стає символом самого себе, але не може служити як такий символ, то в тих сферах ціркуляції, де воно иайшвидче зужитковується, себ-то в тих, де купівлі і продажі раз-у-раз поновлюються в дрібних пропорціях, воно дістає символічну срібну чи мідяну істоту, відокремлену від його золотої істоти. Хоч і не ті самі золоті монети, однак певна пропорція зі всієї суми золотих монет, як монет, раз-у-раз буде обертатися в цих сферах. В цій пропорції золото замінюється срібними або мідяними знаками. Отже через те, що лише один спеціфічний товар може функціонувати в певній країні як міра вартостей, а тому й як гроші, то ріжні товари, поруч із грішми, можуть служити як монети. Ці допомічні засоби ціркуляції, напр., срібні чи мідяні знаки, представляють у ціркуляції певні частини золотої монети. Тим то їхній власний срібний чи мідяний зміст зумовлюється по відношенням вартостн срібла чи міди до вартости золота, я призвільно встановлюється законом. їх можна випускати лише в таких кількостях, у яких раз-у-раз ціркулювали б представлені ними дрібні частини золотої монети, чи то для розміну вищих золотих монет, чи то для реалізування відповідно дрібних товарових цін. В сфері дрібної ціркуляції товарів /124/ срібні та мідяні знаки належать знову до осібних сфер. З самої природи річей хуткість їхнього обігу стоїть в оберненому відношенню до ціни, що її вони реалізують у кожній поодинокій купівлі і продажеві, або до величини тої частини золотої монети, яку вони представляють. Як що зважити величезний розмір дрібної щоденної міни в такій країні як Англія, то відносно незначна пропорція загальної кількости допомічних монет у ціркуляції показує нам хуткість та безупинність їхнього обігу. З одного недавно виданого парламентського звідомлення ми бачимо, напр., що англійський монетний двір викарбував у 1857 р. золота на суму 4.859.000 фун.ст. та срібла номінальної вартости на суму 733.000 ф.ст., металічної ж вартости — 363.000 ф.ст. Загальна сума золота, викарбуваного протягом десяти років до 31 грудня 1857 р., була рівною 55.239.000 ф.ст., а срібла — 2.434.000 ф.ст. Мідяна монета досягла в 1857 р. номінальної вартости в 6.720 ф. ст., з вартістю міди в 3.492 ф.ст., з чого 3.316 ф.ст. припадало на пенси, 2.464 на півпенси і 120 на фартінги. Загальна номінальна вартість мідяної монети, викарбуваної протягом останніх десяти років, складала 141.477 ф.ст. з металічною вартістю в 73.503 ф.ст. Так само, як золотій монеті заваджає фіксуватися в її функції монети законодатне встановлення розміру втрати металу, що її вже демонетизує, — так само й навпаки: срібним і мідяним маркам заваджає перейти з їхніх сфер ціркуляції в сферу ціркуляції золотої монети та фіксуватися там як грошам законодатне встановлювання розміру ціни, що її можуть вони реалізувати. Напр., в Англії зобов’язано мідь брати лише до суми 6 пенсів, срібло — лише до 40 шілінгів. Коли б срібні та мідяні марки було видано в більших кількостях, ніж того вимагають їхні сфери ціркуляції, то ціни товарів через те не зросли б, тільки сталося б нагромадження цих марок у дрібних крамарів, які, кінець-кінцем, змушені були б продавати їх як метал. В 1798 р., напр., англійської мідяної монети, витрачепої приватними людьми, назбиралося в крамарів на суму 20.350 ф. ст.; крамарі даремне силкувалися пустити її знову в обіг і, кінець-кінцем, мусили продати її як товар на мідяному рінкові[78].
Срібні та мідяні марки, що представляють золоту монету в певних сферах внутрішньої ціркуляції, мають законом встановлений /125/ зміст срібла й міди, але, захоплені ціркуляцівюг стираються як і золоті монети відповідно до хуткости та невпинности свого обігу, ідеалізуються й іще швидче перетворюються тільки в тіні. Як би повинно було протягти певну нову лінію деметалізації, лінію, на якій срібні та мідні марки втратили б свій характер монети, то треба було б у певних сферах їхньої власної сфери ціркуляції замінити їх знову іншими символічними грішми, скажім — з заліза чи олива, і ця заміна одних символічних грошей другими була б процесом без кінця. Тим то по всіх країнах з розвинутою ціркуляцією потреба самого грошевого обігу змушує до того, щоб монетний характер срібних і золотих марок став незалежним від ступня втрати їхнього металу. Таким способом виявляється те, що лежить у природі речи, а саме, що ці марки — символи золотої монети не тому, що вони — символи, які зроблено з срібла чи міди, не тому, що вони мають вартість, а тому, що вони не мають вартости.
Таким чином релятивно безвартісні речі, от як папір, можуть функціонувати як символи золотих грошей. Існування допомічних монет у формі металічних монет, з срібла, міди і т.д., залежить здебільшого від того, що в більшості країн менш вартісні метали — от як срібло в Англії, мідь у стародавньому Римі, в Швеції, Шотландії і т.д. — почали ціркулювати як гроші, перше ніж процес ціркуляції звів їх на розмінну монету та поставив на їхнє місце більш шляхетні метали. Зрештою, це вже природня річ. іно символ грошей, який виріс безпосередньо з металічної ціркуляції, поки що сам в також металом. Як що частину золота, що мусила б завжди ціркулювати як розмінна монета, замінено металічними марками, то й ту частину золота, що як монета раз-у-раз втягується сферою внутрішньої ціркуляції, що, отже, повсякчас мусить бути в обігові, можна замінити безвартісними мавками. Рівень, нижче якого маса монет у ціркуляції ніколи не падає, знаходиться в кожній країні з досвіду. Отже, непомітна на початкові ріжниця між номінальним і металічним змістом металічної монети може дійти аж до абсолютного відокремлення їх. Монетна назва грошей відокремлюється від своєї субстанції та існує незалежно від неї в безвартісних папірцях. Як мінова вартість товару кристалізується в процесі міни в золоті гроші, так само золоті гроші підносяться в обігові до свого власного символа. перше в формі потертої золотої монети, далі в формі допомічних металічних монет, а насамкінець /126/ — у формі безвартісних марок, паперу, простого знака вартости.
Однак, золота монета породила своїх заступників — спочатку металічних, а згодом паперових — лише через те, що вона, не зважаючи на втрату свого металічного змісту, і далі функціонувала як монета. Вона ціркулювала не тому, що вона стерлася в символ, а навпаки, стершися, вона перетворилася в символ тому, що ціркулювала й далі. Лише стільки, скільки в цьому процесі ціркуляції самі золоті гроші стають простим знаком своєї власної вартости, лише стільки прості знаки вартости можуть їх заміняти.
Скільки рух Т-Г-Т є єдністю руху двох моментів, Т-Г і Г-Т, моментів, що безпосередньо переходять один в одного, або скільки товар проходить процес своєї цілої метаморфози, стільки цей товар розвиває свою мінову вартість у ціні і в грошах для того, щоб і цю форму одразу скинути з себе, стати знову товаром, або, швидче, споживчою вартістю. Отже, він досягає лише фіктивної самостійности, своєї мінової вартости. З другого боку, ми бачили, що золото, скільки воно функціонує лишень як монета, або скільки воно раз-у-раз перебуває в обігові, в дійсності представляє лишень звязаність метаморфоз товарів та їхнє лишень минуще грошеве буття, що воно реалізує ціну одного товару лише на те, щоб реалізувати ціну другого, н:іе, однак, не з’являючися при цьому ні як форма мінової вар’ лети в стані супокою, ні навіть як товар у стані супокою. Реальність, що її набуває мінова вартість у цьому процесі і яку представляє золото в свому обігові. — це лише реальність електричної іскри. Дарма, що воно дійсне золото. воно функціонує лишень як фіктивне золото і через це може в цій функції замінятися знаком самого себе.
Знак вартости, напр., папір, що функціонує як монета, не — знак тої кількости золота, що її висловлено в його монетній назві, це — знак золота. Як певна кількість золота не висловлює собою відношення вартости, так само не висловлюй цього відношення й той знак, що стає на місце золота. Скільки певна кількість золота, як урічевлений робітний час, має певну величину вартости. стільки й знак золота представляє вартість. Але величина представлюваної ним вартости кожного разу залежить від вартости представлюваної ним кількости золота. Відносно товарів знак вартости представляє реальність їхньої ціни, є signum pretti і знаком їхньої вартости лише тому. що їхню вартість висловлено в їхній ціні. В процесі Т-Г-Т, /127/ скільки він представляється лише як єдність у рухові або як безпосереднє перетворення обох метаморфоз одної в одну — а власне так представляється він у сфері ціркуляції, де функціонує знак вартости — в цьому процесі мінова вартість набуває в ціні лише ідеального, а в грошах лише уявного, символічного існування. Таким чином, мінова вартість являється лише гаданою або річево представленого, реальности ж вона не має ніякої, окрім тої, що є в товарах, скільки в них урічевлено певну кількість робітного часу. Тим то здається, немов би знак вартости безпосередньо представляє вартість товарів, виступаючи не як знак золота, а як знак мінової вартости, що лише висловлена в ціпі, а існує тільки в товарах. Але ця уява — хибна. Знак вартости — це безпосередньо лише знак ріяи, отже знак золота, і тільки посередньо знак вартости товару. Золото не продало своєї тіни, як Петер Шлеміль, навпаки, воно купує за свою тінь. Тим то знак вартости функціонує лише в тій мірі, в якій у процесі ціркуляції він представляє ціну одного товару відносно другого, або скільки він представляє золото відносно кожного посідача товарів. Певна, порівнюючи бозвартісна річ, шматок шкіри, папірець і т.д., стає, здебільшого за звичкою, знаком грошевого матеріялу, однак вона тпердо лишається такою лише тоді, коли її символічне існування забезпечується загальним визнанням посідачів товарів, себ-то тоді, коли вона законодатним шляхом набуває умовного існування і примусового через це курсу. Державні паперові гроші з примусовим курсом — це закінчена форма знака вартости і одним-одна форма паперових грошей, форма, що виростає безпосередньо з металічної ціркуляції або з самої простої товарової ціркуляції. Кредитові гроші належать до вищої сфери суспільного процесу продукції і регулюються цілком іншими законами. Символічні паперові гроші в дійсності нічим не відріжняються від допомічної металічної монет, лише тим, що функціонують у ширшій сфері ціркуляції. Коли вже технічний розвиток мірила цін або монетної ціни та дальше зовнішнє перетворення золота в золоту монету викликали втручання держави, а разом з тим і внутрішня ціркуляція яскраво відокремилася від загальної товарової ціркуляції, то це відокремлення довершуються розвитком монети в знак вартости. Як простий засіб ціркуляції, гроші можуть взагалі стати самостійними лише в сфері внутрішньої ціркуляції. /128/
Наш розгляд показав, що монетне існування грошей як знака вартости, незалежного від самої субстанції золота, виникає з самого процесу ціркуляції, а не з якоїсь угоди чи з втручання держави. Росія дає яскравий приклад самобутного походження знака вартости. За тих часів, коли шкіри й хутра служили там за гроші, суперечність між цим нездатним для руху мятеріялом та його функцією як засоба ціркуляції утворила звичку замінювати його дрібними шматками штемпльованої шкіри, які, таким чином, ставали переказами на виплати шкірами та хутрами. Пізніше, під назвою копійок, стали вони простими знаками для частин срібного рубля та в такому вжиткові збереглися подекуди аж до 1700 р., коли Петро Великий наказав зміняти їх на випущені державою дрібні мідяні монети[79]. Античні письменники, що мали змогу спостерігати лише явища металічної ціркуляції, вже розуміли золоту монету як символ або знак вартости. Такими письменниками були, напр., Платон[80] та Аристотель[81]. В країнах, де /129/ кредит зовсім не розвинувся, от як Хіна, ми находимо вже за дуже ранніх часів паперові гроші з примусовим курсом[82]. Давніші дослідники паперових грошей також виразно вказували на перетворення металічної монети в знак вартости, що виникає з самого процесу діркуляції. Так на це вказують Беньямін Франклін[83] та епіскоп Берклі[84]. /130/
Скільки стіп паперу, порізаного на банкові білети, може ціркулювати як гроші? Питання, так поставлене, було б безглузде. Безвартісні марки — то знаки вартости лише в тій мірі, в якій вони в процесі ціркуляції представляють золото. і представляють його стільки, скільки воно само входило б у ціркуляцію як монета, при чім кількість його зумовлюється його власною вартістю, як що дано мінові вартості товарів та хуткість їхніх метаморфоз. Білети з назвою 5 ф.ст. могли б ціркулювати лишень у п’ять раз меншому числі, ніж білети з назвою 1 ф.ст., і коли б усі виплати роблено було одношілінговими білетами, то в ціркуляції мало б бути одношілінгових білетів у двадцятеро раз більше, ніж однофунтовпх. Коли б золота монета була представлена білетами ріжної деномінації. напр., 5-фунтовими. 1-фунтовими та 10-шілінговими білетами, то кількість цих ріжних сортів знаків вартости зумовлювалась би не тільки кількістю золота, потрібного для цілої ціркуляції, а й кількістю золота, потрібного для сфери ціркуляції кожного окремого сорту. Як би 14 міл. фунт.стерл. (це — цифра, прийнята англійським банковим законодавством тільки не для монети, а для кредитових грошей) були б тим рівнем, нижче якого ціркуляція країни ніколи не падає. то могли б ціркулювати 14 міліонів білетів, з них кожен — знак вартости 1 ф.ст. Коли б вартість золота впала або зросла через те, що потрібний на його продукцію робітний час впав чи зріс, то за незмінної мінової вартости тої самої кількости товарів число однофунтових білетів у ціркуляції зросло б чи впало в оберненім відпошенню до зміни вартости золота. Як би золото як мірило вартостей замінили сріблом, як би відношення вартости срібла до золота було 1:15, а кожен білет на далі представляв би ту саму кількість срібла, як раніше золота, то в ціркуляції мусило б бути, замісць 14 міліонів, 210 міліонів однофунтових білетів. Отже, кількість банкових білетів зумовлюється кількістю золотих грошей, яку вони представляють у ціркуляції, а як вони суть знаками вартости лише стільки, скільки представляють ті золотоі гроші, то й вартість банкових білетів зумовлюється просто їхньою кількістю. Отже, /131/ тим часом, коли кількість золота в ціркуляції залежить від товарових цін, вартість паперових грошей у ціркуляції, навпаки, залежить виключно від їхньої власної кількости.
Втручання держави, що видає паперові гроші з примусовим курсом — а ми розглядаємо лише цього роду паперові гроші — очевидячки, ламає економічний закон. Держава, що в ціні монети давала певній вазі золота лише хрещене ймення та при карбуванні лише одбивала свій штемпель на золоті, тепер, очевидячки, перетворює, за допомогою магії свого штемпля, папір у золото. Тому що банкові білети мають примусовий курс, ніхто не може заваджати державі впхати в ціркуляцію призвільно велике число цих білетів та одбити на них призвільні монеті назви, от як 1 ф., 5 ф., 20 ф.ст. Білетів, що вже опинилися в ціркуляції, не можна викинути з неї, бо покордонні стовпи країни гальмують їхній рух так само, як поза колом ціркуляції вони втрачають усяку вартість — і споживчу, і мінову. Відокремлені від свого функціонального існування, вони перетворюються в нічого не варті клапті паперу. Однак, ця влада держави — це лише ілюзія. Держава може кинути в ціркуляцію призвільну кількість паперових грошей з призвільпими назвами, але одночасно з цим механічним актом припиняється її контроля. Захоплений ціркуляцією знак вартости або паперові гроші підпадають під закони, властиві ціркуляції.
Як би 14 міл. ф.ст. були потрібною для ціркуляції товарів сумою золота, а держава викинула б у ціркуляцію 210 міліонів білетів, кожний з назвою 1 ф.ст., то ці 210 міліонів перетворилися б у представників золота на суму 14 мїл. Ф.ст. Це було б те саме, як коли б держава однофунтові білети зробила представниками в 15 разів менш вартісного металу або в 15 разів меншої ваги золота, ніж перед тим. Ніщо не змінилося б, хиба тільки назва мірила цін, яка, природно, є річ умовна, однаково, чи зміна тої назви відбувається безпосередньо, шляхом зміни масштаба монети, чи посередньо, шляхом збільшення кількости банкових білетів до тих розмірів, що потрібні для нового, нижчого мірила. Через те, що назва 1 ф.ст. показувала б тепер у 15 разів меншу кількість золота, то всі товарові ціни зросли б у 15 разів, і тепер, дійсно, 210 міліонів однофунтових білетів стали так само необхідні, як раніш 14 міліонів. В тій самій пропорції, в якій збільши¬лася б загальна сума знаків вартости, зменшилася б та кількість золота, що її кожен з них представляє. Зростання цін /132/ було б лише реакцією процеса ціркуляції, що силоміць ставить знаки вартости нарівні з тою кількістю золота, замісць якої вони ціркулюють.
З історії фальшування монет англійським і французьким урядами бачимо, що подеколи ціни зростали не в тій пропорції, в якій було пофальшоьано срібну монету. Це бувало просто тому, що відношення, в якому було збільшено кількість монети, не відповідало тому відношенню, в якому її було пофальшовано, себ-то тому, що не випускалося відповідної кількости монети з нижчим металічним складом, чому мінові вартости товарів повинні були в майбутньому цінуватися в ній, як у мірі вартости та реалізуватися за допомогою монет, що відповідали цій нижчій одиниці міри. Це розвязує ту трудність, що її не було розвязано в дуелі між Локом і Лавндсом. Те відношення, в якому знак вартости — чи то папір, чи то пофальшоване золото та срібло — заміняє вагові кількості золота та срібла, розраховані за ціною монети, — це відношення залежить не від власного матеріялу цього знака, а від кількости цих знаків у ціркуляції. Тим то труднощі зрозуміння цього відношення походять з того, що гроші в обох своїх функціях, міри вартости і засобу ціркуляції, підлягають законам, що не тільки протилежні один одному, а ще й, здається, суперечать цій протилежності обох функцій. Що до їхньої функції як міри вартостей, коли гроші служать лише рахунковими грішми, а золото — лише уявним золотом, то тут усе зводиться на природній матеріял. Ціновані в сріблі, себ-то в формі срібних цін, мінові вартості представляються цілком інакше, ніж ціновані в золоті, або в формі золотих цін. Навпаки, для їхньої функції як засобу ціркуляції, коли гроші перебувають не в самій лишень уяві, а мусять існувати як реальна річ поруч інших товарів, до їхнього матеріялу нам байдуже, все залежить від їхньої кількости. Для одиниці міри все рішає те, чи є вона один фунт золота, срібла або міди; тим часом сама кількість монети робить її відповідним здійсненням: кожної з цих одиниць міри, однаково, з якого б матеріялу цю монету не було зроблено. Але здоровому розумові перечить те, що в грошах, які існують лише в гадці, все залежить від їхньої матеріяльної субстанції, а в монеті, яка існує фізично, все залежить від ідеального числового відношення.
Отже, зріст чи підупад товарових цін разом зі збільшенням чи зменшенням маси паперових грошей — останнє буває там, де паперові гроші творять виключний засіб ціркуляції /133/ — є лише здійсненням, насильяиче переведеним за допомогою процесу ціркуляції, здійсненням того механічно порушеного зовні закону, що кількість золота в ціркуляції зумовлюється цінами товарів, а кількість знаків вартости в ціркуляції — тою кількістю золотих монет, що її вони заступають у ціркуляції. Тим то, з другого боку, всяка призвільна маса паперових грошей може бути поглинута і однаково перетравлена процесом ціркуляції, бо знак вартости. з яким би золотим титулом він не виступав у ціркуляції, в межах останньої зводиться на знак тієї кількостп золота, що.могла б ціркулювати замісць його.
В ціркуляції знаків вартости всі закони дійсної грошевої ціркуляції здаються перевернутими, поставленими на голову. Тим часом, коли золото ціркулює тому, що воно мав вартість, паперові гроші мають вартість через те, що вони ціркулюють. Тим часом, коли за даної мінової вартости кількість золота в цірігуляції залежить від його власної вартости, вартість паперових грошей залежить від їхньої кількости в ціркуляції. Тим часом, коли кількість золота в ціркуляції підноситься або падає разом зі зростом чи підупадом товарових цін, товарові ціни зростають чи падають зі зміною кількості-! паперових грошей у ціркуляції. Тим часом, коли товарова ціркуляція може поглинути лише певну кількість золотих монет — звідси скорочення чи поширення кількосте грошей представляється необхідним законом —. паперові гроші, здається, можуть увіходити в ціркуляцію в усякій призвільній масі. Тим часом, коли держава фальшує золоту та срібну монету і тим перешкоджає її функції як засобу ціркуляції, коли іюна випускам монету принаймні хоч на 1/100 грана нижче її номінального змісту, — держава переводить цілком вірну операцію, випускаючи безвартісні паперові гроші, які мають від металу хиба тільки монетну назву. Тим часом, коли золота монета, очевидячки, представляє вартість товарів лише стільки, скільки цю останню саму ціновано в золоті та представлено як ціну, — знак вартости, здається, представляє безпосередньо вартість товару. Звідси ясно, чому спостерігачі, що досліждували явища ціркуляції однобічно на ціркуляції паперових грошей з примусовим курсом, чому вони мусили не розуміти всіх іманентних законів грошевої ціркуляції. Справді, закони ці виявляються в ціркуляції знаків вартости не тільки перекручено, але ще й заховано, бо паперові гроші, коли їх видано в відповідній кількості, виконують рухи, невластиві /134/ їм, як знакам вартости, а властивий їм рух, замісць походити безпосередньо з метаморфози товарів, виникає з порушення їхнього нормального відношення до золота.
Гроші, цей — у відміну від монети — результат ціркуляції Т-Г-Т, творять вихідну точку процесу ціркуляції в формі Г-Т-Г, себ-то процесу міни грошей на товар з метою міни останнього на гроші. В формі Т-Г-Т вихідну точку руху творить товар, у формі Г-Т-Г вихідну й кінцеву точку руху творять гроші. В першій формі гроші стають посередником у міні товарів, у другій товар стає посередником у перетворенні грошей у гроші. Гроші, що в першій формі являються простим засобом ціркуляції, стають у другій формі кінцевою метою ціркуляції, а товар, що в першій формі є кінцевого метою, стає в другій простим засобом ціркуляції. Через те, що самі гроші вже являються результатом ціркуляції Т-Г-Т, то в формі Г-Т-Г результат ціркуляції стає разом з тим і її вихідною точкою. Тим часом, коли змістом Т-Г-Т є переміна матерії, то форма буття самого товару, що вийшла з цього першого процесу, творить дійсний зміст другого процесу, Г-Т-Г.
У формі Т-Г-Т обидва її полюси — це товари однакової величини вартости, але одночасно й відмінні що до якости споживчі вартості. їхня міна Т-Т — це дійсна переміна матерії. Навпаки, в формі Г-Т-Г обидва полюси — це золото і до того ж золото однакової величини вартости. Виміняти золото на товар для того, щоб товар виміняти на золото, або, коли розглядати результат Г-Г, виміняти золото на золото, — це здається безглуздям. Але коли перекласти Г-Т-Г в формулу: купити на те, щоб продати, що означає не що інше, як виміняти золото на золото за допомогою посередницького руху, то ми одразу пізнаємо істотну форму буржуазної продукції. Однак, на практиці купують не на те, щоб тільки продати, а купують дешево на те, щоб той самий товар знову виміняти на більшу кількість грошей, так що полюси Г-Г відмінні, коли не відносно якости, то що до кількости. Така ріжніщя що до кількости має своєю передумовою виміну не-еквівалентів, тим часом коли товар і гроші, як такі, це тільки протилежні форми існування вартостей однакової величини. Отже, колообіг Г-Т-Г ховає під формами грошей і товару більш розвинуті продукційні відносини і в межах простої ціркуляції є лише відсвітом більш складного руху. Тим то ми маємо пояснити гроші, /135/ у відміну від засобів ціркуляції, з безпосередньої форми товарової ціркуляції Т-Г-Т.
Золото, себ-то той спеціфічний товар, що служить мірою вартостей і засобом ціркуляції, став без дальшої допомоги суспільства грішми. В Англії, де срібло не є ані мірою вартостей, ані першозначним засобом ціркуляції. воно не стає і грішми, цілком так, як у Голапдії золото, коли його було скинуто з трону міри вартостей, перестало бути грішми. Отже, певний товар стає грішми передусім як єдність міри вартости і засобу ціркуляції, або єдність міри вартости і засоба ціркуляції — це гроші. Але ж, як така єдність, золото має знову самостійне існування, відмінне від його існування в обох функціях. Як міра вартостей є воно лишень ідеальними грішми і ідеальним золотом; як простий засіб ціркуляції воно — символічні гроші і символічне золото; але в свій простій металічній тілесності золото — гроші, або гроші — дійсне золото. Погляньмо тепер на одну хвилину на товар-золото у стані покою, на золото, що є грішми, у його відношенню до інших товарів. Всі товари в своїх цінах представляють певну суму золота, отже вони — тільки уявне золото або уявні гроші, представники золота, так само, як у формі знаків вартости гроші являлися, навпаки, простим представником товарових цін[85]. Через те, що всі товари суть, таким чином, лише уявними грошима, то гроші — один-одним дійсний товар. В протилежність до тих товарів, що лишень представляють самостійне існування мінової вартости, загальної суспільної праці, абстрактного багатства, и протилежність до них золото — матеріяльне існування абстрактного багатства. Кожний товар, як що розглядати його з боку споживчої вартосте, висловлює, за допомогою свого підношення до якоїсь осібної потреби, лишень один момент матеріяльного багатства, лишень один окремий бік багатства. Гроші ж задовольняють усяку потребу, скільки їх можна безпосередньо виміняти на предмет кожної потреби. їхня власна споживча вартість реалізується в безмежнім ряді споживчих вартостей, що творять їхній еквівалент. В своїй чистій металічності гроші містять у собі все матеріяльне багатство в замкнені/і формі, багатство, що розгортається /136/ в світі товарів. Отже, як що товари в своїх цінах представляють загальний еквівалент або абстрактне багатство — золото, то золото в своїй споживчій вартості представляє споживчі вартості всіх товарів. Тим то золото — матеріяльний представник матеріяльного багатства. Воно — „précis de toutes les choses” (Boisguillebert), комнендіум суспільного багатства. загальне багатство як індивід[86]. В своїй формі, в формі посередника ціркуляції, зазнавало воно свякого лиха, — його обрізували і навіть обертали в лише символічний клапоть паперу. Як грошам, вернули йому його золоту велич[87]. Зі слуги стає воно паном, зі звичайнісінького чорнороба — богом товарів[88].
а. Створення скарбів.
Золото як гроші відокремлюється від засобів ціркуляції посамперед тому, що товар припинює процес своєї метаморфози і лишається в формі своєї золотої лялечки. Це бував /137/ кожного разу, коли продаж не переходить у купівлю. Отже, усамостійнення золота як грошей є посамперед наочним висловом роспаду процесу ціркуляції або метаморфози товару на два відокремлених акти, що існують індиферентно один побіч другого. Сама монета стає грішми, ледви тільки її рух припиняється. В руках продавця, що дістав її за свій товар, вона — гроші; ледви ж вона залишає його руки, вона стає знову монетою. Кожен є продавцем однобічного товару, що його він продукує, але вкупі з тим і покупцем усіх інших товарів, потрібних йому для суспільного існування. Тим часом, коли виступ його як продавця залежить від робітного часу, потрібного на продукцію його товару, виступи його як покупця залежать від повсякчасного поновлення життєвих потреб. Щоб мати змогу купувати, не продаючи, він мусить продавати, не купуючи. В дійсності, ціркуляція Т-Г-Т є тільки єдність продажу й купівлі, єдність, що перебував в стані розвитку, і одночасно повсякчасний процес їхнього відокремлювання. Щоб гроші як монета невпинно текли, монета мусить раз-у-раз осідати як гроші. Невпинний обіг монети залежить від повсякчасних затримувань її в більших чи менших кількостях у резервових монетних фондах, що виникають скрізь у сфері ціркуляпії та від яких ця ціркуляція залежить; творення цих Фондів, росподіл, знищення та новотворення їх раз-у-раз змінюється, існування їх раз-у-раз зникає, а зникання завжди існує. Адам Сміт висловив це невпинне перетворювання монети в гроші і грошей у монету таким чином, що кожний посідач товару, побіч того осібного товару, який він продає, мусить завжди мати в запасі певну суму того загального товару, за який він купує. Ми бачили, що в ціркуляції Т-Г-Т другий член Г-Т росколюється на ряд купівель, що відбуваються не одночасно, а що до часу послідовно, так що одна частина Г є в обігу як монета, а друга перебуває в стані покою, як гроші. Тут гроші в дійсності є лише припиненою в свому рухові монетою, і поодинокі складові частини монетної маси в обігу «з’являються завжди мінливо то в одній, то в другій формі. Тим то це перше перетворення засобу ціркуляції в гроші представляє лише технічний момент самого обігу грошей[89]. /138/
Перша натуральна форма багатства — це форма роскошів або надміру продуктів — та частина цих продуктів, що безпосередньо як споживча вартість не є потрібною — або ж посідання таких продуктів, споживча вартість яких перебуває поза колом біжучих потреб. Під час розгляду переходу товарів у гроші ми бачили, що саме ці роскоші або надмір продуктів на нерозвинутому ступні продукції і творить сферу міни товарів. Зайві продукти стають продуктами придатними до міни, або товарами. Адекватна форма існування цих роскошів — золото й срібло, ця перша форма, в якій багатство фіксується як абстрактно суспільне багатство. Товари не тільки можна зберігати в формі золота й срібла, себ-то в грошевому матеріялі, але золото й срібло — форма збереженого багатства. Кожна споживча вартість служить тим способом, що її споживають, себ-то знищують. Але споживча вартість золота як грошей полягає в тому, щоб бути носієм мінової вартости, служити — як сировина без форми — матеріялізаціею загального робітного часу. Як безформний метал, мінова вартість має неминущу форму. Золото чи срібло, в нерушному стані, як гроші, — це скарб. У народів з чисто металічною ціркуляцією, от як у стародавніх, творення скарбів іде загальним процесом скрізь, починаючи від поодинокої людини і аж до держави, що береже свій державний скарб. За давніших часів, в Азії та в Єгипті, ці скарби під охороною королів та жерців суть посамперед покажчиками їхньої влади. В Греції й Римі творення державних скарбів, як найбезпечнішої й найеластичнішої форми достатків, стає політикою. Швидке перенесення таких скарбів з одної країни до другої завойовниками і раптовий приплив їх частинами до ціркуляції суть властивим явищем для античної економії.
Як урічевлений робітний час, золото гарантує величину своєї власної вартости, і тому, що воно є матеріялізацією загального робітного часу, то процес ціркуляції гарантує йому постійне значіння мінової вартости. Завдяки тому лишень фактові, що послідач товару може зберегти товар у формі мінової вартости або саму мінову вартість — як товар, міна товарів для того, щоб одержати їх назад у перетвореній у золото /139/ формі, стає властивим мотивом ціркуляції. Метаморфоза товару Г-Г відбувається ради його метаморфози, щоб перетворити його з осібного натурального багатства в загально суспільне багатство. Замісць переміни матерії, самометою стає переміна форми. З простої форми мінова вартість перетворюється в зміст руху. Як багатство, як товар, товар зберігається лише стільки, скільки він утримується в сфері ціркуляції, а в такому стані руху він утримується лише стільки, скількі костеніє в формі золота й срібла. Він лишається в цій течії кришталем процесу ціркуляції. Тим чином золото й срібло самі фіксуються як гроші лише стільки, скільки вони — не засіб ціркуляції. Як не засіб ціркуляції, стають вони грішми Отже витягання товару з ціркуляції в формі золота — це одинокий засіб держати товар повсякчасно в сфері ціркуляції.
Посідач товару може одужати назад із ціркуції в формі грошей лише те, що він дав їй у формі товару. Тим то повсякчасне продавання, невпинне кидання товарів у ціркуляцію, є першою умовою творення скарбів з точки погляду товарової ціркуляції. З другого боку, гроші як засіб ціркуляці раз-у-раз зникають у самім процесі ціркуляції, повсякчас здійснюючись у споживчих вартостях та знищуючись у минущих утіхах. Отже, їх треба вирвати з руйнацького потоку ціркуляції, або ж товар треба затримати на його першій метаморфозі, заваджаючи грошам виконувати їхню функцію засобу купівлі. Посідач товарів, що став тепер збирачем скарбів, мусить можливо більше продавати і по змозі менше купувати — так, як учив уже старий Катон: patrem familias vendacem, non emacem esse. Як працьовитість творить позитивну, так ощадливість складає негативну умову творення скарбів. Чим менше еквівалент товару витягається з ціркуляції в формі осібних товарів або споживчих вартостей, тим більше витягається він з неї в формі грошей або мінової вартости[90]. Отже, збирання багатства в його загальній формі зумовлюється зреченням від багатства в його матеріяльній реальності. Тим то життєвим: стимулом до творення скарбів є скнарство, для якого потребою є не товар як споживча вартість, а мінова вартість як товар. Щоб заволодіти надміром у його загальній формі, треба всі осібні потреби вважати за роскіш і зайве. Так, року 1593 кортеси подали Пилипові II доклад, у якому між іншим говориться: «Кортеси з Валладоліди прохали вашу королівську /140/ величність у 1556 р.. щоб заборонено було довіз у королівство свічок, шкляних річей, ювелірних виробів, ножів і подібних річей, що прибувають зза кордону для міни цих некорисних для людського життя річей на золото, так, немов би еспанці були індійцями». Збирач скарбів нехтує мирські, часові й марні втіхи, женучись за вічним скарбом, якого ані міль, ані іржа не точить, який є цілком небесний і цілком земний. «Загальна віддалена причина недостачі в нас золота, каже Місельден у наведеному вже творі, полягає в дуже надмірнім споживанні чужих товарів у цьому королівстві, товарів, які замісць бути корисними (commodities) для нас виявляються шкідливими (discommodities), відбираючи від нас так багато цінного добра, що його ввозили б до нас замісць ціх дурничок (toys). Ми споживаємо надто багато вина з Еспанії, Франції. Надрайнського краю, Леванту; ізюм з Еспанії, коринку з Леванту, тонкі й грубі полотна з Геннеґау, шовкові вироби з Італії, цукор і тютюн з Вест-Індії, ласощі з Ост-Індії — все це не є необхідною потребою для нас, проте ж ми купуємо ці речі за готівку»[91]. В формі золота й срібла багатство є неминущим, як через те, що мінова вартість існує в неминущому металі, так особливо й через те, що золоту й сріблу, як засобові ціркуляції, заваджають стати лише минущою грошевою формою товару. Минущий зміст жертвується, таким чином, неминущій формі товару. «Як що гроші відбирають у формі податків у одного, що їх проїдає й пропиває, і дають другому, що вживає їх на поліпшення хліборобства, рибальства, гірництва, мануфактур, або навіть на одіж, то з цього буває завжди користь для суспільства, бо навіть вбрання не таке минуще, як страви та напої. Як що гроші витрачають на меблі, то з цього користь більша, на будування будинків — ще більша і т.д.; найбільша ж за все користь буває для країни тоді, коли до неї привозять золото й срібло, бо лише ці речі не знищуються, а скрізь і завжди цінуються як багатство; все інше — багатство лише pro him et nunc»[92]. Виривання грошей з течії ціркуляції і рятування їх від суспільної міни матерії виявляється зовні також у закопуванні, коли суспільне багатство, як підземний неминущий скарб, ставлять у цілком приховане приватне відношення до посідача товару. Доктор Берньє, що перебував де-який час у Делі при дворі Ауеренцеба, оповідає, як купці потай і глибоко закопують свої гроші; особливо ж немогамедане /141/ — погані, що мають у своїх руках майже весь торг і всі гроші — «перейняті тою думкою, наче вірою, що золото й срібло, що їх закопують вони за свого життя, стане їм у пригоді після смерти на тім світі»[93]. Про те збирач скарбів, скільки його аскетизм сполучений з енергійною працьовитістю, є з віри протестант і ще більше пуританин. «Не можна заперечувати того, що купівля і продаж — речі необхідні, що без них не можна обійтися; адже можна й по християнському купувати; особливо такі речі, що служать і в нужді, і для честолюбства, бо ж і патріярхи купували й продавали худобу, вовну, збіжжя, масло, молоко й інші добрі речі. Це — дари Бога, що він дає їх з землі і розділяє між людей. Але закордонного торгу, що привозить товари з Калькути, Індії і т.п., от як той дорогий шовк і золоті вироби та ласощі, що служать лише для роскошів. не даючи ніякої користи та висмоктуючи з країни її людей гроші. — такого торгу не повинно б дозволяти, хоча б ми й цілий полк князів мали. Однак, я не хочу тепер про це писати, бо я міркую собі, то — і це кінець-кінцем станеться — коли ми не матимемо вже більше грошей, то змушені будемо самі собою припинити цей торг, так само як і жагу до оздоб та ненажерство: адже ж нічого не поможе ніяке писання ні навчання, поки вбогість і злидні не присилують нас до того»[94]. /142/
За часів струсів у суспільній міні матерії закопування грошей як скарбів трапляється навіть у розвиненім буржуазнім суспільстві. Суспільний звязок у його компактній формі — а для посідача товарів цей звязок полягає в товарі, адекватне ж існування товару є гроші — рятується від суспільного руху. Суспільний nervus rerum кладуть у домовину рядом з тілом, що його нервом він є.
Скарб був би лише некорисним металом, його грошева душа відлетіла б од нього, він лишився б тільки перегорілим попелом ціркуляції, її caput mortuum, коли б він раз-у-раз не поривався до неї. Гроші або усамостійнена мінова вартість суть, з боку своєї якости, існуванням абстрактного багатства, з другого ж боку кожна дана сума грошей — кількісно обмежена величина вартости. Кількісна межа мінової вартости перечить її якісній загальності і збирач скарбів відчуває цю межу як рямці, які в дійсності перетворюються разом з тим і в якісні рямці, або ж роблять скарб лише обмеженим представником матеріяльного багатства. Гроші як загальний еквівалент безпосередньо представляються, як ми вже бачили, у зрівнанні, в якому самі вони творять один член, а безмежний ряд товарів — другий. Від величини мінової вартости залежить, скільки гроші приблизно реалізуються як такий безмежний ряд, себ-то, скільки відповідають свому поняттю мінової вартости. Рух мінової вартости як мінової вартости, як автомата, може бути лише в тім, щоб вийти поза свою кількісну межу. Але в той час, коли знищується одна кількісна межа скарбу, утворюються нові рямці, які знову мусить бути знищено. Це — не якась певна межа скарбу, яка являється рямцями, а всяка межа його. Творення скарбів, отже, не має ніякої іманентної межі, ніякої міри в собі, а є воно безкраїм процесом, який у свому кожному окремому результаті находить мотив до свого початку. Як що скарб більшає лише зберігаючись, то й зберігається він також лише більшаючи.
Гроші суть не тільки один з об’єктів жаги збагачування, вони суть їіпевним об’єктом. Ця жага по суті — це auri sacra /143/ fames. Ця жага збагачування, у відміну від жаги за певнім природнім багатством або за споживчими вартостями, от як вбрання, оздоби, табуни худоби й т.д., стає можливою лише тоді, коли загальне багатство індивідуалізується як таке в якійсь осібній речі, і тим то може зберігатися як поодинокий товар. Отже гроші суть так само об’єктом, як і джерелом цієї жаги збагачування[95]. Що тут творить основу, так це те, що мінова вартість як така, а разом з цим і її збільшення — стають метою. Скнарство міцно тримає в себе скарб, не дозволяючи грошам стати засобом ціркуляції, але жадоба грошей зберігає грошеву душу скарбу, його повсякчасний потяг до ціркуляції.
Отож діяльність, за допомогою якої твориться скарб, полягає, з одного боку, в витягуванню грошей з ціркуляції шляхом раз-у-раз повторюваних продажів, а з другого боку, — в простому нагромаджуванні, акумуляції. Це останнє, і саме в формі творення скарбів, буває в дійсності лише в сфері простої ціркуляції, тим часом коли інші так звані форми нагромаджування, як ми побачимо нижче, вважаються нагромаджуванням лише помилково, лише завдяки спогадові про просте нагромаджування грошей. Всі інші товари нагромаджуються лише в формі споживчих вартостей, і тоді спосіб їхнього нагромаджування зумовлюється особливістю їхньої споживчої вартости. Нагромаджування збіжжя, напр., вимагав осібних операцій. Вівці роблять мене пастухом, надбання рабів і землі спричинюється до утворення відносин панування й поневолення і т.д. Творення запасу осібного багатства вимагає осібних процесів, відмінних від простого акту самого нагромаджування, і розвиває осібні боки індивідуальности. Коли ж багатство, в формі товарів, нагромаджується як мінова вартість, то нагромадження являється тоді купецькою або спеціяльно-економічною операцією. Суб’єкт її стає торговцем збіжжям, худобою і т.д. Золото й срібло — гроші, не завдяки якійсь діяльності індивіда, який їх нагромаджує, а як кришталі процесу ціркуляції, що відбувається без його участи. Індивід не має нічого іншого робити, як одкладати золото й срібло та нагромаджувати вагу до ваги. — цілком беззмістовна діяльність, /144/ котра, коли б її прикласти до якого іншого товару, знецінила б його[96].
Наш збирач скарбів є мучеником мінової вартости, святим аскетом на вершку металічного стовпа. Йому доводиться дбати лише про багатство в його суспільній формі, і через це він закопує його від суспільства. Він вимагає товару в такій його формі, що повсякчас придатна до ціркуляції, і через це витягає його з ціркуляції. Він мріє про мінову вартість і через те нічого не вимінює. Рухома форма багатства і його скам’янілість, еліксир життя і камінь мудрости, стають один до другого в конфлікт так само безглуздо, як колись в алхемії. Мавши безмежно розвинуту жагу до ріжних утіх, збирач скарбів відмовляє собі у всякому спожиткові. Бажаючи задовольняти всі свої суспільні потреби, він ледви задовольняє природньо-необхідні. В той час, коли він міцно тримає багатство в його металічній тілесності, це багатство зникає в нього як проста мрія. Однак, в дійсності, нагромадження грошей ради грошей — це варварська форма продукції ради продукції, себ-то розвиток продуктивних сил суспільної праці через межі звичайних потреб. Що менш розвинена товарова продукція, тим важнішим є це перше всамостійнення мінової вартости в формі грошей, це творення скарбів, що грає тому чималу ролю в стародавніх народів, в Азії аж до наших часів, і в сучасних /145/ часних селянських народів, де мінова вартість ще не обхопила всіх про дук цінних відносин. Спеціфічно економічну функцію творення скарбів у сфері металічної ціркуляції ми зараз розглянемо, але перше згадаємо ще про іншу форму творення скарбів.
Золоті й срібні товари, цілком полишаючн на боці їхні естетичні властивості, можна перетворити в гроші, бо ж матеріял, з якого вони складаються, є грошевим матеріялом; так само й золоті гроші або золоті зливки можна перетворити в ті товари. Через те, що золото й срібло є матеріялом абстрактного багатства, то найбільша наочність багатства полягає в використовуванні їх як конкретних споживчих вартостей, і, як що посідач товарів на певнім ступні продукції приховує; свій скарб, то це спонукує його виявлятися перед іншими посідачами товарів як rico hombre скрізь, де це може відбуватися безпечно. Він золотить себе і свій дім[97]. В Азії, саме Індії, де творення скарбів не є підпорядкованою функцією механізму цілої продукції, як у буржуазнііі економії, а де багатство в цій формі вважається за останню мету, золоті й срібні товари суть властиво лишень естетичною формою скарбів. В середньовічній Англії золоті та срібні товари закон розглядав як просту форму скарбу, бо вартість їхня дуже мало збільшувалася доданою примітивною працею. їхнє призначення полягало в тім, щоб бути знову кинутими до ціркуляції, і тим то чистота їхнього металічного складу приписувалася так само, як і чистота монети. Зріст споживання золота й срібла як люксусових річей разом зі зростанням багатства є стільки простою річчю, що для стародавніх народів вона була цілком ясною[98], тим часом як нові економісти виставили хибну тезу, немов би споживання золотих і срібних товарів зростає не пропорціо-нально до зростання багатства, а лише пропорціонально до підупаду вартосги шляхетних металів. Тим то їхні взагалі ґрунтовні вказівки на вживання каліфорнійського й австралійського золота виявляють раз-у-раз певну прогалину, бо зріст споживання золота як сировини в їхній уяві не виправдується відповідним підупадом його вартости. Від 1810 до /146/ 1830 р., наслідком боротьби американських колоній з Еспанією та спинення робіт по копальнях революціями, середня річна продукція шляхетних металів зменшилася більше ніж у два рази. Зменшення кількости монет, що ціркулювали в Європі, досягло майже 1/6 в 1829 р. супроти року 1809. Отже, хоч розмір продукції зменшився, а кошти продукції піднеслися, як що взагалі вони й змінилися, проте споживання шляхетних металів як предметів люксусу надзвичайно зросло, в Англії вже за часів війни, на континенті — за часів Паризького миру. Воно піднеслося разом зі зростом загального багатства[99]. Можна виставити як загальний закон, що перетворення золотих і срібних грошей у предмети роскошів стається переважно в часи миру, а перетворення цих останніх у зливки або навіть у монети — в бурхливі часи[100]. Наскільки значне відношення золотих і срібних скарбів, що існують у формі предметів люксусу. до шляхетних металів, що служать грішми, можна побачити з того, що в 1829 р. це відношення, на думку Джекоба, було в Англії 2 до 1, а в цілій Європі й Америці шляхетного металу було в предметах люксусу в 4 рази більше, ніж у грошах.
Ми бачили, що обіг грошей є лише виявленням метаморфози товарів або тої зміни форми, що в ній відбувається процес суспільної міни матерії. Тим то зі зміною суми цін товарів у ціркуляції або зі зміною обсягу їхніх одночасних метаморфоз — з одного боку, за даної кожного разу хуткости зміни їхньої форми — з другого, загальна сума грошей у ціркуляції мусить повсякчас більшати або меншати, що є можливим лише під тією умовою, що загальна кількість грошей у певній країні стоїть у мінливому відношенні до суми грошей у ціркуляції. Ця умова виконується за допомогою збирання скарбів. Як що ціни падають або хуткість ціркуляції уростає, то резервуари скарбів втягають у себе частину грошей, викинуту з ціркуляції: як що ж ціни підносяться, або падає хуткість ціркуляції. то скарби відкриваються і частинами вливаються назад у ціркуляцію. Костеніння грошей, що перебувають /147/ у ціркуляції. в скарби та приплив скарбів у ціркуляцію — це раз-у-раз мінливий рух з хитаннями, в якому перевага одного або другого напрямку зумовлюється хитаннями товарової ціркуляції. Отже, скарби суть каналами припливу та відпливу грошей, що перебувають у ціркуляції: таким чином, завжди ціркулює лише така кількість грошей у формі монет, якої вимагається безпосередніми потребами самої ціркуляції. Як що розмір цілої ціркуляції раптом поширюється і рухлива єдність продажу й купівлі переважає, але так. що загальна сума цін, що їх треба реалізувати, зростає ще хутчій, ніж хуткість обігу грошей, то скарби видимо меншають; як що загальний рух незвичайно слабшає або відокремлення продажу від купівлі міцніє, тоді засіб ціркуляції в значних кількостях костеніє в гроші і резервуари скарбів наповнюються далеко понад свій середній рівень. В країнах чисто металічної ціркуляції або в тих, що перебувають на нерозвинутому ступні продукції, скарби без краю роздрібнені і роспорошені по цілій поверхні країни, а в буржуазно розвинутих країнах концентруються в банкових резервуарах. Скарбу не слід плутати з монетним резервом, який сам творить складову частину загальної суми грошей, що повсякчас перебувають у ціркуляції, тим часом коли активне відношення скарбів і засобу ціркуляції передбачає зниження або піднесення цієї загальної суми. Золоті й срібні товари творять, як ми бачили, певний канал відпливу шляхетних металів і приховане джерело їхнього припливу. За звичайних часів ліше перша їхня функція є важною для економії металічної ціркуляції[101]. /148/
b. Засіб плати.
Обидві форми, в яких гроші досі відріжнялися від засобу ціркуляції, були: форма припиненої в свому рухові монети і форма скарбу. Перша форма в тимчасовому перетворенні монети в гроші відбивала те. що другий член Т-Т-Т, купівля Г-Т, мусить росколотися в межах певної сфери ціркуляції на ряд почережних купівель. Творення ж скарбів спиралося нросто на ізольований акта Т-Г, що не розвивався в Г-Т або був тільки самостійним розвитком першої метаморфози товару: гроші оберталися тут у вивласнене існування всіх товарів у протилежність до засобу ціркуляції, як до існування товару в тій його формі, що раз-у-раз вивласнюється. Монетний запас і скарб були грішми лише тому, що вони не засіб ціркуляції, засобом же ціркуляції вони не були просто тому, що вони не ціркулювали. В тім означенні, в якому ми тепер розглядаємо гроші, вони ціркулюють або вступають у ціркуляцію, але не в функції засобу ціркуляції. Як засіб ціркуляції, гроші завжди були купівельним засобом, тепер же функціонують вони не як засіб купівлі.
Ледви тільки гроші через творення скарбів розвинулися в істоту абстрактного суспільного багатства і в матеріяльного представника матеріяльного багатства, набувають вони, в цій своїй означеності грошей, особливої функції в процесі ціркуляції. Коли гроші ціркулюють як простий засіб ціркуляції і тому як засіб купівлі, то приймається за передумову, що гроші й товар одночасно стоять одні супроти одних, що, отже, одна й та сама величина вартости існує подвійно, на однім полюсі як товар — у руках продавця, на другім як гроші — в руках покупця. Це одночасне іспування обох еквівалентів на протилежних полюсах і одночасна зміна ними своїх місць, або їхнє взаємне внвласнговаиня, своєю чергою має своєю передумовою те, що продавець і покупець стають один до одного в /149/ відношення лишень як посідачі відповідних еквівалентів. Процес метаморфози товарів, породжуючи ріжні певні форми грошей, перетворює разом з тим і посідачів товарів або змігше їхні суспільні ролі, що їх вони грають один відносно одного. В процесі метаморфози товару посідач, що охороняє його, стільки разів змінює свою шкіру, скільки разів переміняв своє, місце товар, або скільки разів гроші кристалізуються в нових формах. Так спочатку посідачі товарів стояли один супроти одного лише як посідачі товарів, потім один став продавцем, другий — покупцем, далі кожний з їх почережно ставав то покупцем, то продавцем, потім стали збирачами скарбів, нарешті стали вони багатими людьми. Таким чином, посідачі товарів виходять із процесу ціркуляції товарів не такими, якими вони вступили до нього. В дійсності ріжні означені форми, яких набувають у процесі ціркуляції гроші, суть лишень кристалізованою зміною форми самих товарів: ця зміна, своєю чергою, є лише річевим висловом мінливих суспільних відношень, що в них посідачі товарів переводять міну матерії. В процесі ціркуляції виникають нові торговельні відносини, і, як носії цих змінених відносин, посідачі товарів дістають нові економічні ролі. Так само як гроші ідеалізуються у внутрішній ціркуляції. а простий папір як представник золота виконує функцію грошей, так само цей самий процес надає покупцеві чи продавцеві, що входить у нього лише як представник грошей або товару, себ-то представляє з себе майбутні гроші або майбутній товар, надає значіння дійсного покупця чи продавця.
Всі означення форми, через які проходить розвиток золота як грошей, — то тільки розгортування означень, що містяться в метаморфозі товарів, котрі, однак, у простому обігові грошей, у появі грошей як монети, або в рухові Т-Г-Т як у рухливій єдності, не відокремилися ще в самостійній формі або навіть, напр. — у спиненню метаморфози товару, являлися як прості можливості. Ми бачили, що в процесі Т-Г, товар, як реальна споживча вартість і як ідеальна мінова вартість, відносився до грошей як до реальної мінової вартости і лише як до ідеальної споживчої вартости. Продавець, вивласнюючи товар як споживчу вартість, реалізував його власну мінову вартість і споживчу вартість грошей. Навпаки, покупець, вивласиюючи гроші як мінову вартість, реалізував їхню споживчу вартість і ціну товару. Відповідно до цього відбувалася зміна місць товару і грошей. Живий процес цієї /150/ двобічно полярної протилежности знову росколюється в свому здійсненню. Продавець дійсно вивласнює товар і реалізує його ціну посамперед знову лишень ідеально. Він продав його за його ціну, яка, однак, реалізується пізніше. Покупець купує як представник майбутніх грошей, а продавець продає як посідач теперішнього товару. З боку продавця товар, як споживча вартість, дійсно вивласнюється, не реалізуючись. однак, як ціна. З боку покупця гроші дійсно реалізуються в споживчій вартості товару, не вивласнюючись у дійсності як мінова вартість. Замісць знака вартости, як колись, покупець сам представляє тут символічно гроші. Але як раніш загальна символіка знака вартости викликала гарантію і примусовий курс з боку держави, так само тепер особиста символіка покупця викликає приватні контракти між посідачами товарів, контракти, до яких змушує закон.
Навпаки, в процесі Г-Т гроші можуть бути вивласпені як дійсний засіб купівлі і. таким чином, ціна товару реалізується перше, ніж реалізується споживча вартість грошей, або перше ніж вивласнюється товар. Це відбувається, напр.. щодня в формі запродажу. Чи в тій формі, в якій англійський уряд купує опій у райотів Індії, чи коли купці чужинці, що сидять у Росії, купують російські хліборобські продукти. Таким способом функціонують гроші, однак, лишень у відомій уже нам формі засобу купівлі і не набувають через це ніякої нової позначеної форми[102]. Тим то ми не будемо спинятися на останньому випадкові, але ж. з огляду на перетворену форму, в якій виступають тут обидва процеси Г-Т і Т-Г, зауважимо. що та ріжниця між продажем і купівлею, яка безпосередньо в ціркуляції являється лише в думці, стає тепер дійсною ріж-ницею, бо в одній формі існує лише товар, у другій — лише троші. бо в обох існують лише ті полюси, з яких виходить іні-ціятива. Окрім того, обидві форми мають між собою те спільне, що в обох один еквівалент існує лише в спільній волі покупця й продавця, волі, котра в’яже і одного, і другого і дістає встановлені законом форми.
Продавець і покупець стають кредитором і винуватцем. Коли посідач товару, як вартовий коло скарбу, раніше грав комічну ролю, то тепер стає він страшним, бо не себе самого, а свого ближнього розглядає як існування певної грошевої /151/ суми і не себе, а його робить мучеником мінової вартосте. З вірующого стає він вірителем, від релігії простую він де юриспруденції:
„I stay here on my bond!”
Отже, в зміненій формі Т-Г, в якій товар існує, а гроші є лише представлені, гроші функціонують посамперед як міра вартости. Мінова вартість цінується в грошах як у своїй мірі; але ціна як мінова вартість, що виміряна в контракті, існує не тільки в голові продавця, але одночасно й як міра зобов’язання покупця. По-друге, гроші функціонують тут як засіб купівлі, дарма що вони кидають поперед себе лише тінь свого .майбутнього існування. Саме вони притягують товар з його місця, з рук продавця до рук покупця. Коли речінець для виконання контракту настає, гроші вступають у циркуляцію, зміняючи своє місце і переходячи з рук колишнього покупця до рук колишнього продавця. Але вони не вступають у ціркуляцію як засіб ціркуляції або як засіб купівлі. Як такі, функціонували вони раніше, ніж існували отут на очах, і з’являються після того, коли перестали функціонувати як такі. Навпаки, вони вступають у ціркуляцію як одним-один адекватний еквівалент товару, як абсолютна істота мінової вартости, як останнє слово мінового процесу, коротко, як гроші: саме як гроші в певній функції — як загальний засіб плати. В цій функції засобу плати гроші з’являються як абсолютний товар, але в межах самої ціркуляції, а не поза нею, як скарб. Ріжниця між засобом купівлі і засобом плати стає дуже неприємно помітною в епохи торговельних криз[103].
На початку перетворення продукту в гроші виявляється в ціркуляції лише як індивідуальна необхідність для посідача товарів, оскільки його продукт є споживчою вартістю не для нього, стаючи такою лише за допомогою свого вивласнення. Але щоб виплатити у визначений речінець, мусить він перед тим продати товар. Тим то цілком незалежно від його індивідуальних потреб, продаж перетворився для нього в суспільну необхідність, завдяки рухові процесу ціркуляції. Як колишній покупець одного товару, примусово стає він продавцем другого товару, щоб одержати гроші не як засіб купівлі, а як засіб плати, як абсолютну форму мінової вартости. Перетворення товару в гроші як кінцевий акт або перша метаморфоза /152/ товару як самомета, перетворення, що в процесі творення скарбів здавалося примхою посідача товарів, стало тепер економічною функцією. Мотиви й зміст продажу для плати перетворюється з форми самого процесу ціркуляції в його зміст, що виникає самостійно.
В цій формі продажу товар міняє своє місце, ціркулює, відсовуючії до іншого часу свою першу метаморфозу, своє пе¬ретворення в гроші. Зате по боці покупця витворюється друга метаморфоза, себ-то гроші перетворюються назад у товар перше, ніж відбулася перша метаморфоза, себ-то перше, ніж товар перетворився в гроші. Отже перша метаморфоза з’являється тут у часі після другої. І разом з тим гроші, ця форма товару в його першій метаморфозі, набувають нової означености форми. Гроші, або самостійний розвиток мінової вартосте. — це вже не посередницька форма товарової ціркуляції, а її кінцевий результат.
Що такі продажі на певний речінець, у яких обидва полюси продажу існують відокремлені один від одного що до часу, виходять природнім шляхом з простої товарової ціркуляції, — це не потрібує докладних доказів. Посамперед розвиток ціркуляції приносить з собою те, що взаємне відношення одних і тих самих посідачів товарів, одного до одного як продавців і покупців, повторюється. Повторюючись, це явище не лишається тільки випадковим, але товар, напр., замовляється на якийсь майбутній речінець, у який його повинно постачити і за нього заплатити. В цьому випадкові продаж відбувається ідеально, себ-то юридично, без того, щоб товар і гроші з’являлися тут тілесно. Обидві форми грошей, і форма засобу ціркуляції і форма засобу плати, ще сходяться тут, бо, по-перше, товар і гроші одночасно переміняють свої місця, бо, по-друге, гроші не купують товар, а реалізують ціпу раніш купленого товару. Далі, природа ряду споживчих вартостей приносить з собою те, що вони дійсно вивласшоються неодночасно з фактичною передачею товара. а лишень шляхом встановлення певного часу для передачі цього товару. Напр., коли користування будинком продане на місяць, то споживча вартість будинку передається тільки після скінчення місячного речінця, дарма що на початку місяця вона перейшла з одних рук до других. Через те, що фактична передача, споживчої вартости і дійсне її вивласнення росходяться тут що до часу, то реалізація її ціни відбувається також пізніше, ніж переміна нею місця. Нарешті, ріжниця що до тривання /153/ і часу (der Zeitdauer and Zeitepoche) продукції ріжних товарів викликає те, що один посідач виступає як покупець, тим часом коли другий ще не може виступити як продавець, а при частішому повторюванні купівлі й продажу між одними й тими самими посідачами товарів обидва моменти продажу, таким чином, росходяться відповідно до умов продукції їхніх товарів. Таї; між посідачами товарів виникає відношення кредитора іі винуватця, яке. хоч і є природнім ґрунтом системи кредиту, але може вповні розвинутися перше, ніж ця система почне існувати. Ясно, що разом зі сформованим системи кредиту, отже, разом зі сформованням буржуазної продукції взагалі, функція грошей як засобу плати поширюється коштом функції їх як засобу купівлі, а ще більше — як елементу творення скарбів. В Англії, напр., гроші як монету випхано майже виключно в сферу торгу в роздріб і дрібного торгу між продуцентами та споживачами, а як засіб плати панують вони у сфері великих торговельних операцій[104].
Як загальний засіб плати гроші стають загальним товаром у контрактах — посамперед лишень у сфері товарової ціркуляції[105]. Однак, з розвитком цієї їхньої функції всі інші форми плати поволі переходять у грошеву плату. Ступінь, до якої розвиваються гроші як виключний засіб плати, вказує на /154/ той ступінь, на якому мінова вартість захопила продукцію в її ширині і глибині[106].
На перший погляд маса грошей, що ціркулюють як засіб плати, зумовлюється сумою плат, себ-то сумою цін вивлаcнюваних товарів, але не тих товарів, що їх треба вивласнити, як то було в простому грошевому обігові. Означена таким чином сума, однак, подвійно змінюється: по-перше, змінюється вона залежно від тої хуткості, з якою одна й та сама монета повторює ту саму функцію або представляє масу плат як ланцюг плат, що є в русі. А платить В, потім В платить С і так далі. Хуткість, з якою одна й та сама монета повторює свою функцію засоба плати, залежить, з одного боку, від звязаности відношень кредитора й винуватця серед посідачів товарів, бо ж один і той самий посідач товарів є кредитором супроти одного і винуватцем супроти другого і т.д., з другого боку — від того протягу часу, що відокремлює ріжні речінці плат. Цей ланцюг плат або перших метаморфоз товарів, що відбуваються пізніше ніж слід, ріжниться з боку кількости від того ланцюга метаморфоз, що представляється в обігові грошей як засобу ціркуляції. Останній не тільки виявляється в послідовності що до часу, але й стає таким ланцюгом лише в цій послідовності. Товар стає грішми, потім знову товаром, і таким чином робить інший товар здатним стати грішми і т.д., або продавець стає покупцем, через що інший посідач товарів стає продавцем. Цей звязок виникає випадково в процесі самої товарової міни. Але в тому, що гроші, якими А виплатив В, потім В виплачує С, а С — D і т.д., — і то за такі протяги часу, що швидко йдуть одні по одних, — в цьому зовнішньому звязкові виступає лишень уже сущий у готовій формі суспільний звязок. Одні й ті самі гроші проходять через ріжні руки не тому, /155/ що вони суть засобом плати, а вони перебувають в обігові ятг засіб плати тому, що ці ріжні руки вже перебили одна одну. Отже, хуткість, з якою ціркулюють гроші як засіб плати, показує далеко глибше втягування індивідів у процес ціркуляції, ніж та хуткість, з якою ціркулюють гроші як монети, або як засіб купівлі.
Сума цін у тих купівлях і продажах, які відбуваються одночасно і тим то в просторі одні побіч одних, творить межу для заміни кількости монет хуткістю їхнього обігу. Ця межа відпадав для грошей, що функціонують як засіб плати. Як що виплати, котрі треба зробити одночасно, концентруються в одному місці. — що, природно, буває лише в великих збірних пунктах товарової ціркуляції — то виплати взаємно вирівнюються як негативні і позитивні величини, бо А, що мусить платити В, одночасно має дістати плату від С і т.д. Тим то сума грошей, потрібних як засіб плати, зумовлюється не сумою цін товарів, що за них виплати треба реалізувати одночасно, а більшою чи меншою концентрацією тих виплат і величиною біланса, що лишається після взаємного знищення їх як негативних і позитивних величин. Відповідні установи для цих вирівнювань повстають при відсутності кредитової системи, от як, напр., у давньому Римі. Але розгляд таких установ так само не належить сюди, як і розгляд загальних речінців виплат, що їх встановлено скрізь у певних суспільних колах. Тут треба лише зауважити, що той спеціфічний вплив, який ці речінці мають на періодичні хитання в кількості грошей, що перебувають в обігові, науково досліджено лише в найновіший час.
Скільки виплати вирівнюються як позитивні і негативні величини, стільки ж зовсім не з’являються дійсні гроші. Вони розвиваються тут лише в своїй формі міри вартости — з одного боку, в ціні товару — з другого, в величині взаємних зобов’язань. Отже, окрім свого ідеального існування, мінова вартість не дістає тут ніякого самостійного існування, навіть існування як знака вартооти, або гроші стають лише ідеальними рахунковими грішми. Отже, функція грошей як засобу плати містить у собі суперечність, що, з одного боку, скільки виплати вирівнюються, вони функціонують лише ідеально як міра, з другого боку, скільки плати треба дійсно перевести, вони вступають у ціркуляцію не як засіб ціркуляції, що зникає, а як таке існування загального еквіваленту, що перебуває в стані покою, як абсолютний товар, словом, вступають у /156/ ціркуляцію як гроші. Тим то там. де розвинувся ланцюг виплат і штучна система вирівнювань їх, там при колотнечах, які силоміць переривають течію виплат і порушують механізм вирівнювання їх, гроші раптом перетворюються зі своєї повітряної, витканої в мозкові форми міри вартостей у готівку, в засіб плати. Отже, за розвинутої буржуазної продукції, коли посідач товарів уже давно зробився капіталістом, знає свого Адама Сміта та пиховито посміхається з тих забобонів, що ніби лише золото й срібло — гроші, або ніби гроші взагалі, у відміну від усіх інших товарів, — абсолютний товар. — за такої продукції гроші раптом з’являються знову не як посередник ціркуляції, а як виключно адекватна форма мінової вартости, як одиноке багатство, цілком так, як це розуміє збирач скарбів. Як таке виключне існування багатства, гроші виявляються не в уявному лише, от як у монетній системі, а в реальному знеціненню й безвартності всього матеріяльного багатства. Це — той осібний момент криз світового ринку.що зветься грошевою кризою. Sumum honum, за яким, як за одиноким багатством, кричать у ті часи всі, — це гроші, готівка, і поруч їх усі інші товари саме тому, що вони споживчі вартості, здаються некорисними, дрібничкою, цяцькою, або, як каже наш доктор Мартин Лютер, служать лише для оздоби та ненажерства. Це раптове перетворення кредитової системи в монетну долучає теоретичний жах до практичної паніки, і агенти ціркуляції тремтять перед незрозумілою таємницею своїх власних відносин[107].
Виплати роблять, зі свого боку, необхідним рєзервовий фонд, нагромадження грошей як засобу плати. Творення такого фонду вже не являється, як при творенню скарбів, діяльністю, зовнішньою для самої ціркуляції, або технічним затримуванням монети, от як прн монетному резерві, але гроші мусять бути потроху зібрані, щоб бути готовими для майбутніх речінців плат. Отже, тим часом коли творення скарбів в абстрактній /157/ формі, в якій його вважають збагаченням, меншає разом з розвитком буржуазної продукції, творення скарбів, якого безпосередньо вимагає міновий процес, зростає, або, скорше, частина скарбів, що взагалі творяться в сфері товарової ціркуляції. втягується як резервовий фонд засобів виплати. Що більше розвинена буржуазна продукція, то більше ці резервові фонди обмежуються на необхідному мінімумі. В свому творі про зниження проценту[108] Лок подає цікаві відомості про величину цього резервового фонду за його часів. З них видно, яку значну частину грошей, що взагалі були в обігові, втягували в Англії резервуари засобів виплати саме в ту епоху, коли банкова справа починала розвиватися.
Закон відносно кількости грошей у ціркуляції, як він виявився з розгляду простого грошевого обігу, істотно змінюється обігом засобу плати. За даної хуткости обігу грошей, чи як засобу ціркуляції чи як засобу плати, загальна сума грошей, що ціркулюють протягом даного часу, зумовлюється загальною сумою товарових цін, які треба реалізувати, плюс загальна сума виплат, що припадають на той же самий час, мінус виплати, що шляхом вирівнання одні одних нищать. Загальний закон, що маса грошей в обігові залежить від товарових цін, цим а ні найменше не порушується, бо сама сума виплат зумовлюються цінами, встановленими в контрактах. Але навіть прийнявши як передумову, що хуткість обігу й економія виплат лишаються незмінними, дуже чітко виявляється, що сума цін мас товарів, що перебувають у ціркуляції в певний період, напр., на протязі одного дня. і маса грошей, що суть у ціркуляції на протязі того самого дня, ніяк не покриваються через те, що в ціркуляції є маса товарів, ціна яких реалізується в грошах лише в майбутньому, і є така маса грошей у ціркуляції, яка відповідає товарам, котрі вже давно вийшли зі сфери ціркуляції. Сама ця остання маса залежатиме від того, якою великою вартістю є сума плат, що припадають на один і той самий день, дарма що контракти про них було зроблено в цілком ріжні часи.
Ми бачили, що зміна вартости золота й срібла не порушує їхньої функції як міри вартости або як рахункових грошей. Однак, ця зміна рішає все для грошей як скарбу, бо разом з піднесенням чи з підупадом вартости золота й срібла підноситься чи падає величина вартости золотого чи срібного /158/ скарбу. Ще важніша вона для грошей як засобу плати. Плата приходить пізніше, ніж продаж товару, або золото діє в два ріжних періоди часу у двох ріжних функціях, спочатку як міра вартостей, а потім як засіб плати, що відповідає цій мірі. Як що за цей проміжний час вартість шляхетних металів, або робітний час, потрібний на їхню продукцію, змінюється, то одна й та сама кількість золота або срібла тоді, коли є вона засобом виплати, матиме більшу або меншу вартість, ніж у той час. коли вона служила мірою вартосте, або коли було зроблено контракт. Функція осібного товару, напр., золота й срібла як грошей, або всамостійнена мінова вартість вступає тут у колізію з його природою, як осібного товару, що його величина вартости залежить від зміни коштів його продукції. Велика, соціяльна революція, що викликала підупад вартосте шляхетних металів у Європі. — це так само відомий факт, як і противна революція, що відбулася за ранньої епохи староримсь-кої республіки завдяки піднесенню вартости міди. в якій зроблено було в контрактах усі борги плебеїв. Не простежуючи далі впливу хитань вартости благородних металів на систему буржуазної економії, ми можемо вже тут зробити той висновок, що підупад вартости шляхетних металів сприяє винуватцям за кошт кредиторів, піднесення ж їхньої вартости, навпаки, сприяє кредиторам за кошт винуватців.
c. Світові гроші.
Золото стає грішми в відміну від монети спочатку через те, що воно виходить з ціркуляції в формі скарбу, потім вступає в неї не як засіб ціркуляції і нарешті пробиває рямці внутрішньої ціркуляції, щоб функціонувати в світі товарів як загальний еквівалент. Таким чином стає золото світовими грішми.
Через те, що загальні вагові міри шляхетних металів служили початковими мірами вартости, то в межах світового ринку рахункові назви грошей перетворюються знову в відповідні вагові назви. Коли безформний сировин метал (aes rude) був первісною формою засобу ціркуляції, а сама монетна форма була спочатку лише офіціяльним знаком ваги, вміщеної в шматках металу, то шляхетний метал як світова монета скидає з себе фігуру й печатку та вертає до індиферентної форми зливків, або, коли національні монети, от як російські імперіяли, мехіканські таляри, англійські соверени ціркулюють за кордоном, то їхня назва стає байдужною річчю, а силу /159/ має лише їхній зміст. Нарешті, як інтернаціональні гроші, шляхетні метали виконують знову свою первісну функцію засобу міни, функцію, шо, як і сама товарова міна, виникла не в середині первісних громад, а в пунктах дотикання ріжних громад одної з одною. Отже, гроші як світові гроші дістають знову свою первісну початкову форму. Покидаючи внутрішню ціркуляцію, вони скидають свої осібні форми, що виросли з розвитку мінового процесу серед тих осібних сфер, скидають свої місцеві форми, як мірило цін, як монета, мінова монета і як знак вартости.
Ми бачили, що у внутрішній ціркуляції якоїсь країни лише один товар служить мірою вартости. Але через те, що в одній країні цю функцію виконує золото, в другій срібло, то на світовому ринкові має силу двоїста міра вартости і гроші подвоюють своє існування і в усіх інших функціях. Переклад товарових вартостей із золотих цін у срібні й навпаки зумовлюються кожного разу релятивною вартістю обох металів, котра раз-у-раз міняється, і фіксування котрої через це виявляється як невпинний процес. Посідачі товарів кожної сфери внутрішньої ціркуляції змушені для закордонної ціркуляції вживати почережно золота й срібла, і, таким чином, мусять вимінювати той метал, що має силу грошей у середині країни, на той, що його вони потрібують як грошей саме за кордоном. Отже, кожна нація вживає як світові гроші обидвох металів, золота й срібла.
В міжнародній товаровій ціркуляції золото й срібло виявляються не як засіб ціркуляції, а як загальний міновий засіб. Але загальний міновий засіб ціркулює лише в двох розвинених формах — купівельного засобу і загабу плати, відношення яких, однак, на світовому ринкові міняється. У сфері внутрішньої ціркуляції гроші, скільки вони були монетою — середнім членом єдпости Т-Г-Т, єдности, що є в русі — або скільки вони являли собою лишень хвилеву форму мінової вартости в невпинній переміні місць товарів. — гроші функціонували виключно як купівельний засіб. На світовому ринкові навпаки. Тут золото й срібло виявляються як засіб купівлі, коли переміна матерії є линю однобічна, себ-то коли купівля і продая; роспадаютьея. Наприклад, прикордонний торг у Кяхті фактично і на підставі угоди є міновим торгом, де срібло — лише міра вартости. Війна 1557-58 рр. cпонукнула хінців продавати, не купуючи. Тоді срібло одразу стало купівельним засобом. З огляду на текст угоди росіяне переробили /160/ французькі п’ятифранкові монети в грубі срібні товари, що служили міновим засобом. Срібло функціонує завжди як купівельний засіб між Європою й Америкою, з одного боку, і Азією — з другого, де воно осідає як скарб. Далі, шляхетні метали функціонують як міжнародній купівельний засіб, ледви тільки раптом порушено звичайну рівновагу міни матерії між націями, напр., неврожаєм, що змушує одну з них надзвичайно багато купувати. Нарешті, шляхетні метали суть міжнароднім купівельним засобом для країн, що продукують золото й срібло, для тих країн, де ці два метали суть безпосереднім продуктом і товаром, а не перетвореною формою товару. Що більше розвивається товарова міна між ріжними національними сферами ціркуляції, то більше розвивається функція світових грошей як засобу плати для вирівнювання міжнародніх білансів.
І внутрішня і міжнародня ціркуляція потрібує раз-у-роз мінливої кількости золота й срібла. Тим то частина нагромаджених скарбів служить у кожного народу резервовим фондом світових грошей, що або порожніє, або знову наповнюється, відповідно до хитань товарової міни[109]. Окрім тих осібних рухів, у яких світові гроші перебігають між. національними сферами ціркуляції від одної до другої, вони мають загальний рух. що його вихідні точки лежать коло джерел продукції, звідки золоті й срібні течії котять свої хвилі в ріжних напрямках по світовому ринкові. Як товари вступають золото й срібло тут у світову ціркуляцію і як еквіваленти пропорціонально до вміщеного в них робітного часу вимінюються вони на товарові еквіваленти перше, ніж потраплять у сфери внутрішньої ціркуляції. Тим то в цих останніх являються вони з даною величиною вартости. Тим то кожний підупад чи піднесення в зміні коштів їхньої продукції рівномірні і впливає на світовому ринкові на їхню релятивну вартість, цілком незалежну від того ступня, в якому ріжні національні сфери ціркуляції втягають золото й срібло. Та частина металічної течії, що втягається кожною окремою сферою товарового світу, частинно вступає безпосередньо в внутрішній грошовий /161/ обіг для заміни потертих монет, частинно осідає в ріжних резервуарах скарбів — монет, засобів плати і світових грошей, частинно перетворюється в предмети люксусу, а решта, кінець кінцем, стає просто скарбом. На розвинутому ступні буржуазної продукції творення скарбів обмежується на мінімумі, якого потрібують ріжні процеси ціркуляції для вільної гри їхнього механізму. Скарб як такий стає тут лише багатством, що лежить без використання, коли він не є хвилевою формою надміру в білансі виплат, стає результатом перерваної міни матерії і тому — закостенінням товару в його першій метаморфозі.
Через те, що золото й срібло як гроші, зі свого поняття, є загальний товар, то в світових грошах дістають вони відповідну форму універсального товару. В тім відношенні, в якім усі продукти вимінюються на них, стають вони перетвореною Формою всіх товарів і тим то всебічно вивласнюваним товаром. Як матеріялізація загального робітного часу, здійснюються вони в тій мірі, в якій міна матерії реальних праць поширюється по земній кулі. Вони стають загальним еквівалентом у тій мірі, в якій розвивається ряд окремих еквівалентів, що творять їхню мінову сферу. Через те, що в світовій ціркуляції товари універсально розливають свою власну мінову вартість, то їхня форма, перетворена в золото й срібло,.являється світовими грішми. Отже, коли нації посідачів товарів за допомогою своєї всебічної промисловости і загальної міни перетворюють золото в адекватні гроші, то промисловість і міна являються лише засобом до того, щоб витягати гроші в формі золота й срібла зі світового рпнку. Тпм то золото й срібло, як світові гроші, суть і продуктом загальної товарової ціркуляції і засобом поширити її коло. Як за спиною алхіміків, що хотіли робити золото, виросла хімія, так само за спиною посідачів товарів, що ганяються за товаром у його чарівній формі, раптом повстають джерела світової промисловости й світового торгу. Золото й срібло допомагають утворенню світового ринку, бо в поняттю їх як грошей передхоплено їхнє існування. Надзвичайний вплив, що його чинить відкриття нових земель з покладами срібла в середині XIX віку на світову міну, доводить, що цей їхній магічний вплив ніяк не обмежується на дитячих роках буржуазного суспільства, але неминуче виростає з покрученого відношення, в якому виявляється перед носіями товарового світу їхня власна суспільна робота. /162/
Як гроші розвиваються в світові гроші, так посідач товару розвивається в космополіта. Космополітичне відношення людей між собою є на початку лише їхнім відношенням як посідачів товарів. Товар сам про себе підноситься понад релігійні, політичні, національні межі і понад межі мови. Його загальна мова — ціна, а його загальна суть — гроші. Але з розвитком світових грошей у протилежність до національної монети розвиваєтеся космополітизм посідачів товарів як віра в практичний розум у протилежність до традиційних, релігійних, національних і інших забобонів, що заваджають міні матерії серед людства. Через те, що те саме золото, приставши до Англії в формі американських eagles стає там совереном, через три дні опинившись у Парижу, ціркулює як наполеондор, а через де-кілька тижнів, опинившись у Венеції, стає дукатом, але завжди зберігає одну й ту саму вартість, — через це посідачеві товарів стає ясним, що національність — це „is but the guineas stampe” (лише печатка гінеї). Вища ідея, в яку для нього перетворюється цілий світ, це ідея ринку, світового ринку[110].
Процес буржуазної продукції в першу чергу опановує металічну ціркуляцію як готовий сущий орган, котрий, хоч поволі й переформовується, однак завжди зберігає свою основну будову. Питання, чому золото й срібло, а не інший товар, служать матеріялом для грошей, виходить поза межі буржуазної системи. Тим то ми змалюємо найістотніші точки погляду лише сумарно.
Через те. що сам загальний робітний час дозволяє лише кількісні ріжниці, то предмет, що має вважатися за його спеціфічне втілення, мусить бути придатним до того, щоб представляти чисто кількісні ріжниці, як що тотожність, одноманітність якости прийняти як передумову. Це — перша умова /163/ функціонування якогось товару, як міри вартости. Коли. напр., я ціную всі товари в волах, шкірах, збіжжі і т.д., то я мушу в дійсності міряти їх в ідеальних середніх волах, серед ніх шкірах, бо віл від вола, збіжжя від збіжжя, шкіра від шкіри ріжняться якісно. Золото ж і срібло, навпаки, як прості тіла, завжди рівні самім собі і однакові їхні кількості завжди представляють однаково великі вартості[111]. Друга умова, що походить безпосередньо з функції представляти чисто кількісні ріжниці. ия умова, дуже важна для товару, що має служити загальним еквівалентом, полягає в можливості призвільно поділяти такий товар на частини і знову складати ці останні так, щоб рахункові гроші можна було представити й наочно. Золото й срібло мають ні властивості в найбільшії! мірі.
Як засіб ціркуляції, золото й срібло мають перед усіма товарами ту перевагу, що їхній великій властивій вазі, яка полягає в тім, щоб відносно великий тягар представити в малому обсязі, відповідає їхня економічна сиеціфічна вага, себто, що вони містять у собі багато робітного часу, або велику мінову вартість, у невеликому обсязі. Звідси — легкість транспорту, переходу з одних рук до других, з одної країни в другу, здібність так само швидко з’являтися, як і зникати, словом, матеріяльна рухливість, це sine qua non того товару, що має служити perpetum mobile процесу ціркуляції.
Висока спеціфічна вартість шляхетних металів, їхня трівкість, велика відпорність руйнуванню, непідлеглість впливові кисню в повітрі, спеціяльно ж для золота те, що воно не розводиться в кислотах окрім царської води, — всі ці природні властивості роблять шляхетні метали природнім матеріялом для творення скарбів. Тим то Петер Мартир. котрий, здається, ласим був до шоколаду, робить таку увагу про мішки какао, що творили один із сортів мехіканських грошей: „O fellicem monetam, quae suavem utilemque praebet humans generi potum et a tartarea peste avaritiae suos immunes servat possesores, quod suffodi aut diu servari nequeat” (О щаслива монета! Вона постачає родові людському приємне й корисне питво і зберегає своїх посідачів вільними від пекельної чуми — скнарства: її не можна ні закопати, ні довго переховувати). (De orbo novo). /164/
Велике значіння металів взагалі в безпосереднім процесі продукції звязано з їхньою функцією як засобів продукції. Поминаючи те, що золото й срібло рідко трапляються, їхня велика м’якість супроти заліза або навіть міди (в загартованому стані, в якому її вживали стародавні), робить їх непридатними до такого корисного вжитку, а через те й у великому розмірі позбавлює їх тої властивости, на яку спирається споживча вартість металів взагалі. Скільки некорисні вони в процесі безпосередньої продукції, стільки ж являються вони непотрібними як засіб до життя, як предмет споживання. Тим то всяка призвільна кількість їх може вступати в суспільний процес ціркуляції, не зашкоджуючи процесові безпосередньої продукції й споживання. Їхня індивідуальна споживча вартість не стає в суперечність до їхньої економічної функції. З другого боку, золото й срібло не тільки негативно зайві, себто непотрібні предмети, але їхні естетичні властивості роблять їх природнім матеріялом для люксусу, оздоби, пишноти, святкових потреб, коротко — позитивного формою люксусу та багатства. Вони являються, до певної міри, самородним світлом. що його викопано з підземного світу, бо срібло відбиває всі світові проміння в їхній первісній сполуці, золото — лише найбільш інтензивну фарбу — червону. Але відчування фарб є найбільш популярна форма естетичного почуття взагалі. Етимологічний звязок назв шляхетних металів з відношенням фарб у ріжних індо-германських мовах доведено Яковом Ґрімом. (Дивись його «Історію німецької мови»).
Нарешті, здатність золота й срібла перетворюватися з форми монети в Форму зливків, зі зливків у предмети люксусу й навпаки, отже та їхня перевага супроти інших товарів, що вони не звязані з даною означеною формою споживання, робить їх природнім матеріялом для грошей, що раз-у-раз мусять перетворюватися з одної означеної форми в другу.
Природа так само не продукує грошей, як і банкірів чи вексльовий курс. Але через те, що буржуазна продукція мусять кристалізувати багатство як фетиш, у формі якоїсь єдиної речи, то золото й срібло стали його відповідним утіленням. Золото й срібло не суть з природи гроші, але гроші — з природи золото її срібло. З одного боку, срібний чи золотий гро¬шевий кришталь не тільки продукт процесу ціркуляції. але фактично й його одинокий закінчений продукт. З другого боку, золото й срібло — готові продукти природи, і обидва вони в ними безпосередньо, невідокремлені ніякою ріжшщею форми. /165/ Загальний продукт суспільного процесу, або сам суспільний процес як продукт, в осібний продукт природи, метал, що ховається в недрах землі та звідти викопується[112].
Ми бачили, що золото й срібло не в стані виконати те домагання, що його ставлять до них як до грошей, а саме — лишатися незмінними величинами вартости. Однак, вони мають, як це вже зауважив Аристотель, більш перманентну величину вартости. ніж середньо інші товари. Окрім загального впливу піднесення або пониження ціни шляхетних металів, хитання відношення вартости золота й срібла мають особливу вагу, бо обидва метали, один поруч одного, служать на світовому ринкові як грошевий матеріял. Чисто економічні підстави цієї зміни вартости — завоювання й інші політичні перевороти, які в стародавньому світі мали великий вплив на вартість металів, впливають лише місцево й тимчасово — мусять бути зведені на зміну робітного часу, потрібного на продукцію цих металів. Сам цей час залежатиме від релятивної їхньої рідкости в природі так само, як і від більшої чи меншої трудности добування їх у формі чистого металу. Золото фактично є перший метал, що його людина знайшла. З одного боку, сама природа дає його в масивній кристалічній формі, індивідуалізованим, хемічно не звязаним з іншими тілами, або, як казали алхеміки, у дівичному стані; з другого боку, сама природа бере на себе технічну справу у великих промивальних золота, у річках. Від людини, таким чином, потрібна лище найпростіша праця, чи то для добування золота з річок, чи для добування золота з нанесеної землі, тим часом як добування срібла має своєю передумовою працю в когтальпях і взагалі високий розвиток техніки. Тим то. не зважаючи на меншу абсолютну рідкість срібла, його первісна вартість була релятивно більшою, ніж вартість золота. Запевнення Страбона, що в однім племені арабів давали 10 фунт золота за 1 фунт заліза, і 2 фунти золота за і фунт срібла, ні трохи не здається неймовірним. Але розмірно до того, як розвиваються продуктивні сили суспільної праці і через те продукт простої праці дорожчає відносно продукта складної праці, розмірно до того, як кора землі скрізь все більше роскопується і первісні джерела /166/ постачання золота вичерпуються, — вартість срібла відносно вартости золота падає. На даному ступні розвитку техніки й засобів комунікації відкриття нових країн, що мають золото чи срібло, матиме, кінець-кінцем, чимале значіння. В давній Азії відношення срібла до золота було 6 до 1, а то й 8 до 1; останнє відношення було в Хіні і Японії ще на початку XIX віку; за часів Ксенофонта це відношення було 10 до 1, і це саме відношення можна вважати середнім для середини стародавніх часів. Експлоатація еспанських срібних копалень Картаґеном, а пізніше й Римом, мала в стародавні часи приблизно такий вплив, як відкриття американських копалень на сучасну Європу. Для часів римських цезарів відношення 15 або 16 до 1 можна вважати за приблизно середнє, дарма що в Римі ми часто знаходимо більше знецінення срібла. Той самий рух, починаючи з відносного знецінення золота і кінчаючи підупадом вартости срібла, повторюється в наступну епоху, що тягнеться від середновіччя аж до найновіших часів. Як за часів Ксенофонта, так і в середні віки лишається одне й те саме відношення, 10 до 1; наслідком же відкриття американських копалень міняється воно знову в 16 або 15 до і. Відкриття австралійських, каліфорнійських і колумбійських джерел золота робить імовірним новий підупад вартости золота[113].
С. ТЕОРІЇ ПРО ЗАСОБИ ЦІРКУЛЯШЇ І ГРОШІ.
Коли загальна жага золота гнала народи й князів у XVI і XVII віках, в період дитинства сучасного буржуазного суспільства, /167/ в хрестові походи за море за золотою чашею[114], то в той час перші товмачі сучасного світу, творці монетної системи, що її лише варіянтом є меркантильна система, проголосили золото й срібло, оеб-то гроші, як одним-одне багатство. Вірно вбачали вони призначення буржуазного суспільства в тім, щоб робити гроші, отже, з точки погляду простої товарової ціркуляції, творити вічний скарб, що його не з’їдять ні міль ні іржа. Це не відповідь на монетну систему, коли сказати, що тона заліза ціною 3 ф.ст. має таку саму величину вартости, як і 3 ф. золота. Тут мова йде не про величину вартости, а про її адекватну форму. Коли монетна й меркантильна системи означають світовий торг і окремі галузі національної праці, що лучаться безпосередньо зі світовим торгом, як одиним-одні справдешні джерела багатства або грошей, то треба зважити й те, що о в епоху тих систем найбільша частина національної продукції розвивалася ще в феодальних формах і служила безпосереднім джерелом споживання самих продуцентів. Продукти здебільшого не перетворювалися в товари і тим то і в гроші, не вступали взагалі в загальну суспільну міну матерії, не являлись через це урічевленням загальної абстрактної праці і, в дійсності, не творили буржуазного багатства. Гроші як мета ціркуляції — це мінова вартість або абстрактне багатство, а не якийсь його матсріяльпий елемент, що означає мету і являє собою спонукливий мотив продукції. Відповідно до початкового ступня буржуазної продукції ті невизнані пророки твердо трималися чистої, відчуваної дотиком і блискучої форми мінової вартости, її форми як загального товару в протилежність до всіх інших осібних товарів. Власне буржуазною економічною сферою тих часів була сфера товарової ціркуляції. Тим то з точки погляду цієї елементарної сфери обмірковували вони цілий заплутаний процес буржуазної продукції і переплутували гроші з каніталом.. Невпинна боротьба новітніх економістів проти монетної й меркантильної системи повстає в значній мірі з того, що ця система роздзвонює в буржуазно наївній формі таємницю буржуазної продукції, її опановання міновою вартістю. Рікардо, хоч і хибно використовуючи, робить у якомусь місці увагу, що навіть під час голоду хліб привозиться не через те, що нація голодує, а /168/ через те, що збіжевий торговець заробляє гроші. Отже, в своїй критиці монетної й меркантильної системи політична економія помиляється, ставлячись до неї вороже, як до простої ілюзії, і лише хибної теорії, не визнаючи її за варварську форму своєї власної основної передумови. Окрім того, ця система мак не тільки історичне право, але в певних сферах сучасної економії і право громадянства. На всіх ступнях буржуазного процесу продукції, де багатство приймає елементарну форму товару, мінова вартість приймає елементарну форму грошей в усіх фазах процесу продукції багатство раз-у-раз на якусь хвилину вертається в загальну елементарну форму товару. Навіть у найрозвиненішій буржуазній економії спеціяльні пункції золота й сріьла як грошей, у відміну від їхньої функції як засобу ціркуляції і в протилежність до всієї решти товарів, не знищуються, а лише обмежуються, отже монетна й меркантильна системи зберігають своє право. Католицький факт, що золото й срібло, як безпосереднє втілення суспільної праці і тим то як існування абстрактного багатства, протиставляються іншим невисвяченим товарам, ображає, певна річ, протестантське point d’honneur буржуазної економії, і, від страху перед забобонами монетної системи, вона на довгий час втратила розуміння явищ грошевої ціркуляції, як це покаже нижче наш виклад.
Цілком, доладу було, що, в протилежність монетній і меркантильній системам, які знають гроші лише в їхній означеній формі, в формі кристалічного продукту ціркуляції, класична політична економія розуміла гроші посамперед у їхній рухливій формі, як форму мінової вартости, що створилася в середині самої метаморфози товару і знову зникає. Тим то, коли розуміти товарову ціркуляцію виключно в формі Т-Г-Т, а цю останню — знову виключно як певну єдність продажу й купівлі, єдність у стані процесу, то гроші означаються в своїй певній формі як засіб ціркуляції, в протилежність до їхньої означеної форми як грошей. Як що сам засіб ціркуляції ізолюється в своїй функції як монета, то він перетворюється, як ми бачили, у знак вартости. Але яерез те, що класична економія вважала металічну ціркуляцію посамперед за командну форму ціркуляції, то вона розуміє металічні гроші як монету, металічну ж монету — як простий знак вартости. Таким чином, відповідно до закону ціркуляції знаків вартости виставляють тезу, що ціни товарів залежать від маси грошей у ціркуляції, а не навпаки, що маса грошей у ціркуляції залежить /169/ від цін товарів. Ми знаходимо цей погляд більш або менш виразно зазначеним у італійських економістів сімнадцятого віку; Лок то визнає його, то відкидає, виразно розвиває його „Spectator” (в числі з 19 жовтня 1711 р.), Монтескїє і Юм. Тому що Юм є взагалі найвизначнішим представником цієї теорії в вісімнадцятому віці, то з нього ми й почнемо свій огляд.
Під певними передумовами здається, немов би збільшення чи зменшення кількости чи то металічних грошей у ціркуляції, чи знаків вартости в ціркуляції, рівномірно впливає на товарові ціни. Як що падає й підноситься вартість золота й срібла, в яких мінові вартості товарів означуються як ціни, то й ціни підносяться або падають, бо міра їхньої вартости змінилася, і більші чи менші кількості золота й срібла ціркулюють як монети тому, що ціни піднеслися або впали. Але видиме явище — це зміна цін при незмінній вартості товарів, разом зі збільшенням чи зменшенням кількости засобів ціркуляції. Коли, з другого боку, кількість знаків вартости й ціркуляції підноситься понад необхідний рівень або падає нижче його, то вона силоміць зводиться на такий рівень підупадом чи піднесенням товарових цін. В обох випадках здається, ніби один і той самий наслідок викликано одною й тою самою причиною, і цього погляду твердо тримається Юм.
Кожний науковий дослід відношення між кількістю засобів ціркуляції і рухом товарових цін мусить приймати як передумову, що вартість грошевого матеріялу є даною. Навпаки, Юм розглядає виключно епохи революцій у мірі самих шляхетних металів, отже революцій у мірі вартости. Піднесення цін товарів одночасно зі збільшенням металічних грошей, з часів відкриття американських копалень, творить історичну основу його теорії, так само, як полеміка проти монетної й меркантильної систем подала їй практичний мотив. Певна річ, постачання шляхетних металів може більшати за незмінних коштів їхньої продукції. З другого боку, зменшення їхньої вартости, себ-то робітного часу, потрібного на їхню продукцію, виявляється лишень у збільшеному довозі їх. Отже, казали пізніші учні Юма, зменшення вартости шляхетних металів виявляється в зростанню маси засобів ціркуляції, а зростання маси засобів ціркуляції — в піднесенню товарових цін. Але фактично зростає лише ціна експортованих товарів, які вимінюються на золото й срібло як на товар, а не як на засіб ціркуляції. Так підноситься ціна тих товарів, що цінуються в золоті й сріблі зниженої вартости відносно всієї решти /170/ товарів, що їхня мінова вартість і далі цінуються в золоті й сріблі за мірилом їхніх давніх коштів продукції. Не двоїсте цінування мінових вартостей товарів, певна річ, може бути в одній і тій самій країні лише тимчасовим явищем, і золоті чи срібні ціни мусять вирівнятись у пропорціях, означених самими міновими вартостями, так. щоб кінець-кінцем мінові вартості всіх товарів цінувалися відповідно до нової вартости грошевого матеріялу. Вісвітлення цього процесу, так само як і способів, якими мінова вартість товарів взагалі здійснюється серед хитань ринкових цін, — сюди не належить. Але те, що це вирівнювання в менш розвинуті епохи буржуазної продукції є дуже повільним процесом, який відбувається протягом довших періодів, і що воно в кожнім разі не розвивається одночасно зі збільшенням кількости готівки в обігові, — це блискуче доведено новими критичними дослідами руху товарових цін у шіснадцятому віці[115]. Улюблені покликання учнів Юма на зріст цін в античному Римі наслідком завоювання Македонії. Єгипту й Малої Азії — цілком недоречні. Властиве стародавньому світові раптове й насильниче перенесення назбираних грошевих скарбів з одної країни до другої, тимчасове пониження коштів продукції шляхетних металів у певній країні наслідком простого плюндрування, не чіпають іманентних законів грошевої ціркуляції, так само, як напр.., дармове роздавання єгипетського й сіцилійського збіжжя в Римі не чіпало того загального закону, що регулює ціну на хліб. Юмові, як і всім іншим письменникам вісімнадцятого віку, бракувало матеріялу, потрібного для докладної аналізи грошевого обігу: з одного боку — доброї історії товарових цін, з другого — офіціяльної й біжучої статистики про збільшення й зменшення кількости засобів ціркуляції, припливу й відпливу шляхетних металів і т.д., — матеріялу, що утворюється лише разом з повним розвитком банкової справи. Теорія ціркуляції Юма ре-зюмується в таких тезах: 1. ціни товарів у якійсь країні зумовлюються масою грошей (реальних чи символічних’) у ній; 2. гроші, що перебувають у ціркуляції в якійсь країні, представляють усі товари, які вона має. В тім відношенні, в якім зростає число представників, себ-то грошей, припадає на кожного з них більша чи менша кількість річей, що їх вони представляють; 3. як що кількість товарів більшає, то ціна їхня /171/ меншає, або вартість грошей зростає. Як що кількість грошей більшає, то, навпаки, ціна товарів зростає, а вартість грошей падає[116].
«Дорожнеча всіх річей», каже ІОм, «наслідком надміру грошей шкодить усякому торгові, бо вона дозволяє біднішим країнам перемагати багатші країни на всіх чужоземних ринках[117]. Як що ми розглядатимемо якусь націю ізольовано, то те, чи багато чи мало є монет для лічби або для представляння товарів, може не робити ні доброго, ні лихого впливу, так само, як біланс якогось купця не змінився б, коли б він у бухгалтерії замісць арабського способу лічби, що вимагає мало ціфер, вживав римського, що потрібує більшої кількости їх. Навіть, більша кількість грошей, так само, як і римська система лічби, дуже не зручна та потрібує більше праці і для зберігання їх і для транспорту»[118]. Щоб взагалі де-що довести, Юм мусив би показати, що за даної системи рахункових знаків кількість уживаних ціфр не залежить від числової величини, а навпаки, числова величина залежить від кількости вживаних ціфер. Дуже вірно, що немає ніякої корнети від цінування або від «лічби» вартости товарів у золоті чи сріблі зниженої вартости, і тим то, одночасно зі зростом суми вартости товарів у ціркуляції, народи вважали за більш корисне, лічити ці товари в сріблі, ніж у міді, і в золоті, ніж у сріблі. В міру того, як народи ставали багатшими, вони перетворювали менш вартісні метали в допомічну монету, а метали більшої вартости в гроші. З другого боку, Юм забуває, що для лічби вартостей у золоті чи сріблі ні золото ні срібло не мають бути «готівкою». Рахункові гроші і засіб ціркуляції сходяться у нього і обоє суть монетою (coin). Через те, що зміна вартости в мірі вартости або в шляхетних металах, які служать рахунковими грішми, підносить або знижує товарові ціни, отже й масу грошей у ціркуляції, то тим робить з цього висновок, що зростання чи підупадання цін товарів належить від кількости грошей у ціркуляції. Те, що в шіснадцятому й сімнадцятому віках не тільки більшилася кількість золота й срібла, але одночасно й зменшилися кошти їхньої продукції, це міг Юм побачити з закриття європейських копалень. В шіснадцятому й сімнадцятому віках ціни па товари зросли в Європі разом з масою імпортного американського золота й срібла: отже, ціни товарів, у /172/ кожній країні зумовлюються масою золота й срібла, що є в ній. Це був перший «необхідний висновок» Юма[119]. В шіснадцятому й сімнадцятому віках ціни зростали не одночасно зі збільшенням шляхетних металів: більш пів віку проминуло перше, ніж виявилася якась зміна в цінах товарів: навіть і потім минуло ще багато часу перше, ніж мінові вартості стали цінуватися загалом за зниженою вартістю золота й срібла, отже, перше, ніж революція обхопила ціни геть усіх товарів. Отже, робить висновок Юм, що цілком у протилежність до основ своєї філософії некритично перетворює однобічно спостережені факти в загальні тези, отже ціна товарів або вартість грошей зумовлюється не абсолютною масою грошей, що є в якійсь країні, а швидче кількістю золота й срібла, що дійсно вступає в циркуляцію, але, кінець-кінвом, все золото й срібло, яке є в якійсь країні, мусить геть усе втягуватися ціркуляцією як монета[120]. Ясно, що коли золото й срібло мають власну вартість, то незалежно від усіх інших законів обігу лише деяка дана кількість золота й срібла може ціркулювати як еквівалент для даної суми вартостей товарів. Отже, як що всяка кількість золота й срібла, що випадково є в якійсь країні, без огляду на суму вартостей товарів, мусить вступати в товарову міну як засіб ціркуляції, то золото й срібло не мають ніякої іманентної вартости і тим то вони не дійсні товари. Це третій «необхідний висновок» Юма. Він пускає до процесу ціркуляції товари без ціни, а золото й срібло без вартости. Тим то він і не каже ніде про вартість товарів, про вартість золота, а тільки про їхню взаємну кількість. Вже Лок казав, що золото /173/ й срібло мають лише уявну або умовну вартість; це — перша брутальна форма суперечности до тої тези монетної системи, що лише золото й срібло мають справжню вартість. Що грошеве існування золота й срібла виникає тільки з їхньої функції в процесі суспільної міни, це поясняють таким чином, що ніби свою власну вартість, а через це й свою величину вартости, вони завдячують суспільній функції[121]. Отже, золото її срібло — безвартісні речі, але в процесі ціркуляції одержують вони фіктивну величину вартости як представники товарів. Завдяки цьому процесові вони перетворюються не в гроші, а в вартість. Ця їхня вартість зумовлюється пропорцією між їхньою власною кількістю і кількістю товарів, бо й одна й друга мусять покриватися. Отже, пускаючи золото й срібло в товаровий світ як не-товари, Юм, як тільки вони заявляються в певній формі монети, перетворює їх, навпаки, в прості товари, що вимінюються на інші товари шляхом простого мінового торгу. Коли б, отож, товаровий світ складався з однісінького товару, напр., з одного міліона квартерів збіжжя, то уява була б дуже проста, а саме, що один квартер вимінюють на дві унції золота, як що є два міліони унцій золота, і на 20 унцій золота, як що існує 20 міліонів унцій золота, і що ціна товарів, отже й вартість грошей, зростають чи падають в оберненім відношенні до дійсної кількости грошей[122]. Але товаровий світ складається з безлічи ріжних споживчих вартостей, релятивна вартість яких ніяк не зумовлюється їхньою релятивною кількістю. Отже, як уявляє собі Юм цю міну між масою товарів і масою золота? Він задовольняється безглуздою уявою, ніби кожний товар як частина загальної маси товарів вимінюється на відповідну частину масси золота. Отже, поступовий рух товарів, що виникає з уміщеної в них суперечности між міновою вартістю і вартістю споживчою, рух, що виявляється в обігові грошей і кристалізується в ріжних визначених формах нього останнього, — цей рух знищується, і на його місце стає уявна механічна рівність між ваговою кількістю шляхетних металів, що є в якійсь країні, і масою товарів, що там одночасно існують. /174/
Сер Джемc Стюарт роспочинає свій дослід про монети докладною критикою Юма і Монтескїє[123]. Він справді перший, хто поставив питання: чи кількість грошей в обігові зумовлюється цінами товарів, чи товарові ціни зумовлюються кількістю грошей в обігові? Дарма що його уявління затемнене фантастичними поглядами на міру вартостей, хисткими уявами про мінову вартість взагалі і спогадами про меркантильну систему, він однаково знаходить істотні означення форми грошей і загальні закони грошевого обігу, бо не ставить механічно товари по однім боці, а гроші по другім, а досліджує фактично ріжні функції грошей з ріжних моментів самої міни товарів. «Вживання грошей для внутрішньої ціркуляції можна охопити в двох головних пунктах — виплата того, що хтось винен, купівля того, чого хтось потрібує; ці обидва пункти, як що їх узяти разом, творять попит на готівку (ready money demands). Стан торгу, мануфактури, рід життя й звичайні видатки мешканців, коли все це взяти разом, регулюють і зумовлюють розмір попиту на готівку, себ-то масу вивласнень. Щоб поробити ці ріжні виплати, потрібна певна пропорція грошей. Ця пропорція, своєю чергою, може більшати чи меншати залежно від обставин, хоч кількість вивласпювань і лишається незмінною… В кожнім разі ціркуляція якоїсь країни може поглинути лише певну кількість грошей»[124]. «Ринкова ціна товарів повстає з тої заплутаної операції попиту й конкуренції (demand and competition), яка цілком не залежить від маси золота й срібла, що є в якійсь країні. Що ж робиться з золота й срібла, коли їх не потрібно в формі монети? Вони нагромаджуються як скарб, або ж переробляються в предмети люксусу. Як що маса золота й срібла падає нижче рівня, потрібного для ціркуляції, то їх заміняють символічними грішми чи ще якимись іншими засобами. Коли сприятливий вексльовий курс приносить до країни надмір грошей і разом з тим знищує попит для пересилання їх за кордон, тоді гроші потрапляють раз-у-раз до скрині, де вони стають так само некорисними, як коли б вони лежали в копальнях»[125]. Другий знайдений Стюартом закон полягає в тім, що циркуляція, заснована на кредиті, вертається до своєї вихідної точки. Насамкінець, він досліджує ті впливи, що їх чинить ріжниця /175/ проценту по ріжних країнах на міжнародній відплив і приплив шляхетних металів. Останні два моменти ми зааначаємо тут тільки для повноти, бо вони лежать поза нашою темою, поза простою ціркуляціею[126]. Символічні гроші, або кредитові /176/ гроші — Стюарт ще не розріжняє цих двох форм грошей — можуть заміняти шляхетні метали як засіб купівлі або як засіб плати у внутрішній ціркуляції, але не на світовому ринкові. Тим то паперові банкноти є суспільні гроші (money of the society), а золото й срібло — світові гроші (money of the world)[127].
Це властивість націй з «історичним» розвитком у розумінню історичної школи права — раз-у-раз забувати свою власну історію. Тим то, хоч спірне питання про відношення товарових цін до кількости засобів ціркуляції протягом половини цього віку повсякчас хвилювало парламент і викликало появу тисячі великих і малих памфлетів в Англії, однак Стюарт лишався «мертвим собакою» ще більше, ніж Спіноза для Моїсея Мендельсона за часів Лесінга. Навіть найновітній історик обігу (currency), Макларен, перетворює Адама Сміта в винахідника стюартової теорії, а Рікарда — у винахідника юмової теорії[128]. Тим часом коли Рікардо вдосконалив юмову теорію, Адам Сміт реєструє результати стюартових дослідів /177/ як мертві факти. Адам Сміт приклав і до духовного багатства свою мудру шотландську приказку, а саме — «коли ви зискали небагато, то легко зискати багато», і тим то з дріб’язковою дбалістю замовчує ті джерела, яким він завдячує те «небагато», що з нього він у дійсності робить багато. Нераз вважає він за краще потупити вістря питання там, де гостре формулування примусило б його порахуватися зі своїми попередниками. Так є в нього з теорією грошей. Він мовчки приймає теорію Стюарта, оповідаючи, що золото й срібло, які є в якійсь країні, почасті вживаються як монета, почасті нагромаджуються для купців як резервовий фонд у країнах без банків і як банковий резерв у країнах з кредитовою ціркуляціею, почасті служать як скарб для вирівнювання міжнародних плат, почасті переробляються в предмети люксусу. Питання про кількість монети в ціркуляції він мовчки усуває, розглядаючи гроші цілком хибно, як простий товар[129]. Його вульгаризатор, дурнуватий Ж.Б.Сей, — якого французи визнали за prince de la science, так, як Йоган Христоф Ґотшед назвав свого Шенеха Гомером, а П’єтро Аретино самого себе — terror principium або lux mundi, ще з більшою поважністю підніс що не цілком наївну помилку Адама Сміта до ступня догмату[130]. Зрештою, полеміка проти ілюзій меркантильної системи заваджала Адамові Смітові об’єктивно змалювати явища металічної ціркуляції, тоді як його погляди на кредитові гроші — оригінальні й глибокі. Як у теоріях кам’яніння в вісімнадцятому віці раз-у-раз пробивається течія зі споду, що походить від критичного й апологетичного погляду на біблійну традицію потопу, так само й за всіми теоріями грошей у вісімнадцятому віці ховається таємна боротьба з монетною системою, того /178/ марою, що доглядала колиску буржуазної економії і все ще кидала свою яскраву тінь на законодавство.
Досліди грошевої справи в дев’ятнадцятому віці були безпосередньо викликані явищами не металічної ціркуляції, а швидче — ціркуляції банкових білетів. До першої зверталися лише для того, щоб знайти закони останньої. Спинення виплат готівкою, що почав робити англійський банок від 1797 р„ піднесення цін багатьох товарів, що трапилося пізніше, підупад ціни золотої монети нижче ринкової ціни золота, знецінення банкових білетів, особливо починаючи від 1809 р. — все це призвело на практиці до безпосередньої боротьби партій у парламенті, до теоретичного турніру поза парламентом; і одне й друге провадилося з однаковим запалом. Історичною підставою для дебатів служили — історія паперових грошей в вісімнадцятому віці, фіяско банку Ло і знецінення провінціяльних банкових білетів в англійських колоніях Північної Америки, знецінення, що тривало від початку й до середини вісімнадцятого віку та йшло плече в плече зі зростом кількости знаків вартости: далі паперові гроші з примусовим курсом (Continental bills) згодом накинуті законом центрального американського уряду під час горожанської війни, нарешті, експеримент з французькими асигнатами, зроблений ще в більшому масштабі. Більшість англійських письменників тих часів переплутала ціркуляцію банкових білетів, котра зумовлюється цілком іншими законами, з ціркуляціею знаків вартости або державних паперів з примусовим курсом: і гадаючи, що вони пояснюють явища цієї примусової ціркуляції з законів металічної ціркуляції, письменники ці, навпаки, на ділі абстрагували закони цієї останньої з явищ першої. Ми минаємо всіх численних письменників періода 1800-1809 рр. та звертаємося одразу до Рікарда і через те, що він охоплює своїх попередників та гостріше формулує їхні погляди, і через те, що та форма, яку він дав грошевій теорії, аж до цього моменту панує в англійському банковому законодавстві. Рікардо, як і його попередники, скидає до одної купи і ціркуляцію банкових білетів або кредитових грошей і ціркуляцію простих знаків вартости. Найголовнішим фактом для нього є знецінення паперових грошей і одночасний зріст товарових цін. Чим були американські копальні для Юма, тим для Рікарда стали преси для банкових білетів у Thread-needle Street, і він сам виразно ідентифікує в одному місці обидва ці чинники. Його перші твори, де він опрацьовує лише грошеве питання, припадають /179/ на час найгострішої полеміки між англійським банком, на бік якого стали міністри й військова партія, і їхніми ворогами, коло яких гуртувалася парламентська опозиція, вігі і партія миру. Вони являлися безпосередніми попередниками славетного звідомлення комітету про зливки 1810 р., звідомлення, в якому було прийнято погляди Рікарда[131]. Та дивна річ, що Рікарда й його прихильників, що вважали гроші за простий знак вартости, називають буліоністами (людьми золотих зливків), походить не тільки від назви цього комітету, а її від змісту самої теорії Рікарда. В свому творі про політичну економію Рікардо повторює й розвиває далі ті самі погляди, ніде, однак, не досліджуючи сути грошей самих про себе, так, як це він робить відносно мінової вартости, зиску, ренти і т.д.
Рікардо посамперед означує вартість золота й срібла, як і вартість усіх інших товарів, кількістю урічевленого в них робітного часу[132]. В них, як у товарах даної вартости, міряється вартість інших товарів[133]. Отож кількість засобів ціркуляції зумовлюється, з одного боку, вартістю одиниці грошевої міри, з другого — сумою мінових вартостей товарів. Ця кількість змінюється економією на способі виплат[134]. Отже, через те, що кількість, у якій можуть ціркулювати гроші даної вартости, є означеною, і через те, що їхня вартість у ціркуляції виявляється лише в їхній кількості, то прості знаки їхньої вартости, як що випустити їх у пропорції, означеній їхньою вартістю, можуть заступити їх у ціркуляції, а саме: «гроші в обігу перебувають в найдоскональнішому стані, коли вони складаються виключно з паперу, що є однакової вартости /180/ золотом, яке вони мають представляти»[135]. Отже досі Рікардо, приймаючи задалегоди, що вартість грошей є даною, означує кількість засобів ціркуляції цінами товарів, і гроші, як знак вартости, суть для нього знаком певної кількосте золота, а не позбавленим вартости представником товарів, як у Юма.
Там, де Рікардо раптом звертає з битого шляху свого викладу і переходить до противного погляду, він одразу починає зважати на міжнародню ціркуляцію шляхетних металів і таким чином заплутує проблему, вводячи до неї чужі точки погляду. Слідкуючи за внутрішньою ходою його думки, ми посамперед одкинемо на бік усі штучні й випадкові моменти, а тому перенесемо копальні золота й срібла в середину тих країн, де шляхетні метали ціркулюють як гроші. Одннм-одна теза, що досі походить з розвитку думок Рікарда, це те, що за даної вартости золота кількість грошей у ціркуляції зумовлюється товаровими цінами. Отже, в даний момент маса золота, що ціркулює в країні, зумовлюється просто міновою вартістю товарів, що перебувають у ціркуляції. Нехай тепер сума цих мінових вартостей зменшується, чи через те, що менше продукують товарів з попередньою вартістю, чи через те, що наслідком збільшення продуктивности праці та сама маса товарів дістає меншу мінову вартість. Або навпаки — нехай сума мінових вартостей збільшується тому, що за незмінних коштів продукції збільшується маса товарів, чи тому, що наслідком зменшення продуктивности праці зростає вартість тої самої, а то й меншої маси товарів. Що станеться в обох випадках з даною кількістю металу, що є в ціркуляції? Як що золото — гроші лише тому, що воно ціркулює, що воно — засіб ціркуляції, як що воно змушене лишатися в ціркуляції, от як випущені державою паперові гроші з примусовим курсом (а це й мав Рікардо на думці), тоді кількість грошей у ціркуляції в першому випадкові зросте в відношенню до мінової вартости металу; в другому ж — стоятиме нижче свого нормального рівня. Отже, хоч золото обдаровано власною вартістю, однак у першому випадкові воно стає знаком металу нижчої мінової вартости, ніж його власна, в другому — знаком металу вищої вартости. В першому випадкові як знак вартости воно стоятиме нижче, в другому — вище своєї дійсної вартости (знову абстракція від паперових грошей з примусовим курсом). В першому випадкові було б те саме, як коли б товари /181/ цінувалися в металі нижчої, в другому — вищої вартосте. Тим то в першому випадкові товарові ціни зростали б, у другому — падали б. В обох випадках рух товарових цін, їхнє піднесення або підупад, був би результатом відносного збільшення чи зменшення маси золота в ціркуляції вище або нижче рівня, що відповідає його власній вартості, себ-то тій нормальній кількості, що зумовлюється відношенням між його власною вартістю та вартістю товарів у ціркуляції.
Той самий процес відбувався б, коли б сума цін товарів у ціркуляції лишалася незмінного, але маса золота в ціркуляції стояла б тоді нижче або вище нормального правдивого рівня — перше, коли б зужитковані в ціркуляції золоті монети не замінялися відповідною новою продукцією копалень, друге, коли б новий довіз з копалень перевищив потреби ціркуляції. В обох випадках заздалегоди визнається, що кошти продукції золота, або його вартість, лишаються без змін.
Резюмуємо: гроші, що перебувають у ціркуляції, стоять на нормальнім рівні, як що їхня кількість за даної мінової вартости товарів зумовлюється їхньою власною металічною вартістю. Коли вони підносяться понад цей рівень, то золото падає нижче своєї металічної вартости і ціни товарів зростають, бо сума мінових вартостей маси товарів меншає або довіз золота з копалень більшає. Гроші стають нижче свого нормального рівня. — золото підноситься понад свою власну металічну вартість і товарові ціни падають, бо сума мінових вартостей маси товарів збільшується або довіз золота з копалень не заміняє зужитого золота. В обох випадках золото, що є в ціркуляції, є вартісний знак більшої чи меншої вартости, ніж та, яку воно дійсно містить у собі. Воно може стати перецінованим (appreciert) недоцінованим (depreciert) знаком самого себе. Як тільки товари стануть скрізь цінуватися в цій новій вартості грошей і загальні товарові ціни, відповідно, зростатимуть чи падатимуть, кількість золота в ціркуляції знову стане відповідати потребам ціркуляції (висновок, що Рікардо підносить його з особливим задовольненням), але ця кількість буде перечити коштам продукції шляхетних металів, а через те і відношенню їх як товарів до інших товарів. В згоді з теорією Рікарда про мінову вартість взагалі піднесення вартости золота понад його мінову вартість, себ-то понад вартість, то зумовлюється вміщеним у ньому робітним часом, викликало б збільшення його продукції’ доки збільшений довіз золота не понизив би його до його нормальної величиші вартости. /182/ Навпаки, підупад вартости золота нижче його вартости спричинився б до зменшення його продукції, поки золото не піднеслося б знову до своєї нормальної величини вартости. Цими протилежними рухами знищувалася б суперечність між металічною вартістю золота і вартістю його як засобу ціркуляції, відновився б нормальний рівень маси золота в ціркуляції і височінь товарових цін стала б знову відповідати мірі вартостей. Ці хитання вартости золота, що перебуває в ціркуляції, так само захоплювали б і золото в формі зливків, бо в згоді з нашим припущенням усе золото, яке не вживається в формі предметів люксусу, є в ціркуляції. Через те, що само золото. в формі монети чи зливка, може стати вартісним знаком більшої чи меншої металічної вартости, ніж його власна, то зрозуміло, що розмінні банкові білети зазнають у ціркуляції тої самої .долі. Дарма, що банкові білети — розмінні, що, отже, їхня реальна вартість відповідає їхній номінальній вартості, однак .загальна сума грошей у ціркуляції, золота й банкових білетів (the aggregate currency consisting of metal and of convertible notes) може бути перецінована чи недоцінована, залежно від того, чи їхня загальна кількість, з вияснених уже причин, підноситься вище чи падає нижче того рівня, що означується міновою вартістю товарів у ціркуляції або металічною вартістю золота. Нерозмінні паперові гроші мають з цієї точки погляду лише ту перевагу супроти розмінних, що вони можуть бути подвійно знецінені. Вони можуть впасти нижче вартости металу, який вони мають представляти, бо їх випускають у занадто великій кількості, або вони можуть упасти через те, що метал, який вони представляють, упав нижче своєї власної вартости. Це знецінення не паперу відносно золота, а золота й паперу разом, або загальної маси засобів ціркуляції якоїсь країни — це один з істотних винаходів Рікарда, з якого скористувалися лорд Оверстон і Ко., зробивши з цього основний принціп банкового законодавства сера Роберта Піля в 1844-45 рр.
Що повинно б було бути доведеним, так це те, що ціна товарів або вартість золота залежить від маси золота в ціркуляції. Доказ полягає в прийняттю того, що ще треба доводити, а саме, що всяка кількість шляхетного металу, котрий служить грішми, в якому б відношенню до своєї внутрішньої вартости цей метал не стояв, має стати засобом ціркуляції, монетою, і, таким чином, знаком вартости товарів у ціркуляції, яка б не була загальна сума їхньої вартости. Інакше кажучи, /183/ доказ полягає в абстрагуванню від усіх інших функцій, які виконують гроші, окрім їхньої функції як засобу ціркуляції. Зігнаний на слизьке, от як, напр., у полеміці з Бозанкетом, Рікардо, цілком під впливом явища знецінення знаків вартости через їхню кількість, удається до догматичних запевнень[136].
Коли б Рікардо збудував цю теорію абстрактно — так, як це зробили ми, не вносячи до неї конкретних відношень і випадкових пунктів, що відтягали його від самого питання, то нікчемність цієї теорії виявилася б дуже яскраво. Але він цілий розвиток малює в міжнародньому мірилі. Однак дуже легко можна довести, що ця ніби-велич мірила нічого не міняє в мізерності провідної думки.
Отже, перша теза була така: кількість металічних грошей у ціркуляції нормальна, коли вона зумовлюється сумою вартости товарів у ціркуляції, сумою, цінованою в металічній вартості грошей. Інтернаціонально висловлена, ця теза каже: за нормального етапу ціркуляції кожна країна має таку, масу грошей, яка відповідай її багатству й промисловості. Гроші ціркулюють по своїй дійсній вартості, або по вартості, що відповідає коштам їхньої продукції, себ-то вони мають по всіх країнах одну й ту саму вартість[137]. Тим то грошей ніколи не вивозили б і не привозили б з одної країни до другої[138]. Отже, була б рівновага між currencies (загальними масами грошей у ціркуляції) ріжнпх країн. Отож, нормальний рівень національного currency висловлюється як міжнародня рівновага currencies, і в дійсності нічого іншого не кажеться, як те, що національність нічого не міняє в загальному економічному законі. Тепер ми знову прийшли до того самого фатального пункту, що й раніш. Як порушується нормальний рівень, себ-то, як порушується міжнародня рівновага currencies, або, як гроші перестають мати одну й ту саму вартість в усіх країнах, або, нарешті, як гроші перестають мати в кожній країні свою власну вартість? Як раніш нормальний рівень порушувався /184/ тим, що маса грошей у ціркуляції більшала або меншала за незмінної суми вартостей товарів, або тим, що кількість грошей у ціркуляції лишалася незмінною тоді, коли мінові вартості товарів більшали чи меншали, — так само тепер міжнародній рівень, означений вартістю самого металу, порушується тим, що маса золота в країні зростає наслідком нових знайдених у ній покладів металу[139], або тим, що сума мінових вартостей товарів у ціркуляції в якійсь окремій країні збільшилася чи зменшилася. Як раніше продукція шляхетних металів меншала чи більшала залежно від того, чи треба було звузити чи розширити currency і відповідно понизити чи підвищити товарові ціни, так само впливають тепер експорт і імпорт з одної країни до другої. В країні, в якій ціни піднеслися б, а вартість золота наслідком збільшеної ціркуляції упала б нижче його металічної вартости, золото знецінилося б у порівнаню з іншими країнами, отже й ціни товарів зросли б, в порівнанню з іншими країнами. Отже, золото вивозили б, товари ввозили б. Коли б було навпаки, то й наслідок був би протилежний. Як раніше продукція золота, так тепер його імпорт чи експорт, а з ним і зріст чи підупад товарових цін, тривали б далі доти, доки не встановилася б знову рівновага міжнародніх currencies, так само, як раніш встановлювалося правдиве відношення вартости між металом і товаром. Як у першому випадкові продукція золота більшала чи меншала тому, що золото стояло вище чи нижче своєї вартости, так само міжнародне мандрування золота відбувалося б лише через цю причину. Як у першому випадкові кожна зміна в його продукції торкалася кількости металу в ціркуляції, а разом з тим і цін, так само впливав би тепер міжнародній імпорт чи експорт. Коли б відносна вартість золота й товару або нормальна кількість засобів ціркуляції була знову встановлена, то в першім випадкові припинилася б дальша продукція, в другому — дальший експорт і імпорт, за винятком того, що потрібно для заміни зужиткованих монет та для виробу предметів люксусу. Звідси виходить, що, «спроба вивозити золото як еквівалент товарів, або несприятливий торговельний білане, може бути лише наслідком надмірної кількости засобів ціркуляції»[140]. Бувало б завжди лише знецінення або перецїнення /185/ металу наслідком звуження або розширення маси засобів ціркуляції нижче або вище їхнього нормального рівня, що викликало б довіз або вивіз металу[141]. Далі виявилося б через те, що в першому випадкові продукція золота більшає чи меншає, а в другому золото імпортується чи експортується лише тому, що кількість його вища або нижча від свого нормального рівня, лише тому, що воно вище або нижче своєї металічної вартости, отже й товарові ціни надто високі або надто низькі, — то кожний такий рух впливає як коректив[142], приводячи ціни, шляхом збільшення чи зменшення кількости грошей у ціркуляції, знову до їхнього нормального рівня, в першому випадкові до рівноваги між вартістю золота й вартістю товарів, в другому — до міжнародньої рівноваги currencies. Інакше кажучи: гроші ціркулюють у ріжних країнах лише стільки, скільки вони ціркулюють у кожній країні як монета. Гроші — лише монета, і тим то кількість золота, що є в якійсь країні, мусить вступити в ціркуляцію, отже й може, як зн.ак своєї вартости, підноситися чи падати вище або нижче своєї вартости. Так манівцями цієї міжнародньої плутанини ми щасливо дійшли до тої простої догми, що творить вихідну точку.
Як насильниче перекручує Рікардо реальні явища в напрямі своєї абстрактної теорії, можуть показати де-кілька прикладів. Він запевняє, напр., що за часів неврожаїв, які часто траплялися в Англії в період 1800-1820 рр., золото вивозилося не тому, що потрібне було збіжжя, і не тому, що золото є гроші, отже й повсякчас дійсний засіб купівлі й плати на світовому ринкові, а тому, що золото знецінене в своїй вартості відносно інших товарів, отже й currency тої країни, в якій є неврожай, знецінене відносно інших національних currencies. Саме через те, що неврожай зменшив масу товарів у ціркуляції, дана кількість грошей у ціркуляції підносилася понад свій нормальний рівень, отже й усі товарові ціни зростали[143]. В протилежність /186/ до цього парадоксального пояснення було доведено статистично, що, починаючи з 1793 р. аж до найновішого часу, при випадках неврожаїв в Англії кількість відповідних засобів ціркуляції не була надмірно великою, а ставала недостатньою і тим то ціркулювало й мусило ціркулювати більше грошей, ніж раніше[144].
Так само, підчас наполеонової континентальної системи й англійського декрета про блокаду, Рікардо запевняв, що англійці вивозили на континент золото замісць товарів, бо їхні гроші були знецінені відносно грошей континентальних країн, тим то й ціни їхніх товарів були вищі, і таким чином вивозити золото замісць товарів було більш корисною торговельною спекуляцією. На його думку, Англія була ринком, де товари були дорогі, а гроші дешеві, тим часом коли на континенті товари були дешеві, а гроші дорогі. «Це факт, каже один англійський письменник, що ціни наших фабрикатів і колоніяльних продуктів були руїнно низькі під впливом континентальної системи підчас останніх шости років війни. Напр., ціни на цукор і каву на континенті були в золоті в чотирі чи в.п’ять раз вищі, ніж в Англії в банкових білетах. Це був той час, коли французькі хеміки вигадали буряковий цукор і заміняли каву цікорієм, тоді як одночасно англійські /187/ фармери робили експерименти в справі вигодовування волів сиропом і мелясою, коли Англія захопила Гельґоланд, щоб утворити там товаровий склад для полекшення контрабанди на північ Європи, і коли легші сорти британських фабрикатів шукали собі шляху до Німеччини через Турцію… Майже всі товари світу нагромаджувалися в наших товарових складах і лежали там нерушно, хиба лише невелику кількість їх було спродано дякуючи французькій ліценції, за що гамбурзькі й американські купці виплатили Наполеонові суму з 40.000 до 50.000 фунтів стерлг. Це мали бути чудні купці, коли вони такі суми платили за дозвіл перевезти транспорт товарів з дорогого ринку до дешевого. Що то за ясна альтернатива стояла перед купцем? Або купити каву по 6 пенсів у банкових білетах і переслати їх до такого місця, де він міг продавати фунт кави за 3 або 4 шілінги в золоті, або купувати золото за банкові білети по 5 фун. ст. за унцію і пересилати його до такого місця, де воно цінувалася по 3 ф. 17 шіл. 10½ пенси. Отже, безглуздя казати, що продавати золото замісць кави корисна торговельна операція… Не було на світі ні одної країни, де можна було б дістати в ті часи таку велику кількість потрібних товарів, як в Англії. Бонапарт раз-у-раз докладно розглядав англійські прайскуранти. Поки він уважав, що в Англії золото було дороге, а кава дешева, він був задовольнений впливом своєї континентальної системи»[145]. Саме в той час, коли Рікардо вперше виставив свою грошеву теорію, і коли комітет про зливки втілив її в своє парламентське звідомлення в 1810 р., трапився руїнний підупад цін на всі англійські товари в порівнанні з 1808 і 1809 рр., а золото пропорціонально зросло в своїй вартості. Хліборобські продукти творили виняток, бо довіз їх зза кордону наткнувся на перешкоди, а маса їх, що була в країні, стала в десять раз дорожча через неврожаї[146]. Рікардо до тої міри не розумів ролі шляхетних металів як міжнароднього засобу плати, що міг у своїй промові перед комітетом палати лордів (1519) заявити „that drains for exportation would cease alltogether so soon as cash payments should be resumed, and the currency be restored in its metallic level” (що попит на монету для вивозу цілком припиниться, як тільки буде відновлено виплати готівкою і ціркуляцію буде знову доведено до її металічного рівня). Він помер безпосередньо /188/ перед вибухом кризи 1825 р., що виявила помилковість його пророкування.
Період, що на нього припадає письменницька діяльність Рїкарда, взагалі був мало придатний до того, щоб спостерігати функцію шляхетних металів як світових грошей. Перед тим, як заведено було континентальну систему, торговельний біланс був майже завжди на користь Англії, а за часів цієї системи операції з європейським континентом були надто незначні, щоб вони могли торкатися англійського вексльового курсу. Гроші пересилалися головне з політичних мотивів, і, здається, Рікардо зовсім не розумів ролі, що її грали грошеві субсидії в англійському експорті грошей[147].
Серед сучасників Рікарда, що творили школу його принципів політичної економії, найбільш видатним є Джемс Міль. Він силкувався представити теорію грошей Рікарда на основі простої металічної ціркуляції, без неналежних сюди міжнародних складних моментів, поза якими Рікардо ховає мізерію своїх.поглядів, і без всякого полемічного відношення до операцій англійського банку. Істотні його тези такі[148]:
«Вартість грошей є рівною пропорції, що в ній їх вимінюють на інші речі або кількості грошей, та що її дають у виміну за певну кількість інших річей. Це відношення зумовлюється загальною кількістю грошей, що є в якійсь країні. Як що взяти, з одного боку, всі товари якоїсь країни, а з другого — всі її гроші, то наочно видко, що при виміні одних на другі вартість грошей, себ-то кількість товарів, на які виміняно гроші, цілком залежить від їхньої власної кількости. Цілком те саме буває в дійсності. Загальна маса товарів якоїсь країни не вимінюється одразу на загальну масу грошей, а товари вимінюються частинами і часто дуже невеличкими частинами в ріжні часи на протязі року. Та сама монета, що сьогодні служить для цієї виміни, завтра може служити для іншої. Одна частина грошей вживається для більшого числа актів міни, друга для дуже невеликого, нарешті, третя нагромаджуєтья й цілком не служить для міни. Серед цих варіяцій існуватиме де-що середнє, засноване на тому числі актів, міни, для якого треба було б ужити кожну золоту монету, коли б кожна реалізувала одне й те саме число актів міни. Зафіксуймо це середнє число призвільно, напр., 10. Коли б /189/ кожна монета, що є в країні, служила для 10 купівель, то це — те саме, як коли б загальна маса монет зросла в десять разів і кожна з них служила для одиничної купівлі. В цьому випадкові вартість усіх товарів є рівною десять раз більшій вартості грошей і т.д. Коли б, навпаки, замісць того, щоб кожна монета протягом року служила для 10 купівель, загальна маса грошей була в десять раз більша, і коли б кожна монета виконувала лишень один акт міни, то ясно, що кожне збільшення цієї маси викликало б відповідне зменшення вартости кожної монети, самої про себе. Через те, що ми приймаємо як передумову, що маса всіх товарів, на які можуть вимінюватися гроші, лишається незмінною, то вартість загальної маси грошей, після збільшення їхньої кількости не стає більшою, ніж була перед тим. Коли ми приймемо як передумову збільшення на одну десяту, то вартість кожної певної частини загальної маси, напр., одної унції, мусить зменшитися на одну десяту. Отже, який би не був ступінь зменшення чи збільшення загальної маси грошей, але коли кількість інших річей лишається незмінною, то загальна маса й кожна з її частин одна супроти одної зазнає відносного зменшення або збільшення. Ясно, що ця теза є абсолютна правда. Коли вартість грошей зазнає піднесення або підупаду і коли кількість товарів, на яку можна було їх виміняти, і рух ціркуляції лишаються незмінними, то ця зміна мусить мати своєю причиною відносне збільшення чи зменшення грошей, і тим то її не можна приписати ніякій іншій причині. Як що зменшується маса товарів, а кількість грошей лишається незмінною, то це те саме, як коли б збільшилася загальна сума грошей, і навпаки. Подібні зміни — результат всякої зміни в русі ціркуляції. Кожне збільшення числа обігів породжує той самий ефект, як і загальне збільшення суми грошей; зменшення цього числа викликає безпосередньо протилежний наслідок… Коли якась частина річної продукції цілком не вимінюється, от як та, що продуценти споживають її самі, то вона й не йде в рахунок. Через те, що вона не вимінюється на гроші, то відносно них вона наче й взагалі не існує. Поки збільшення чи зменшення грошей може відбуватися вільно, доти їхня загальна кількість, що є в якійсь країні, регулюється вартістю шляхетних металів… Але золото й срібло — товари, що їхня вартість, як і всіх інших товарів, зумовлюється коштами їхньої продукції, кількістю вміщеної в них праці»[149]. /190/
Вся уважність досліду Міля гине в низці призвільних і безглуздих припущень. Він хоче довести, що ціна товарів або вартість грошей зумовлюється «загальною кількістю грошей, що існують у якійсь країні». Як що прийняти як передумову, що маса й мінова вартість товарів у ціркуляції лишаються незмінні так само, як і хуткість ціркуляції та зумовлена коштами продукції вартість шляхетних металів, якіщо разом з тим прийняти, що до того й кількість металічних грошей у ціркуляції більшає чи меншає пропорніонально до маси грошей, які існують у якійсь країні, то, дійсно, стане «ясним», що прийняли ми те, що нам треба було довести. Міль зрештою робить ту саму помилку, що й Юм, а саме — примушує ціркулювати споживчі вартості, а не товари даної мінової вартости, і тим то його теза стає хибною навіть тоді, коли визнати всі його «припущення». Хуткість ціркуляції може лишатися незмінною, так само як і вартість шляхетних металів та кількість товарів у ціркуляції, і проте, разом зі зміною їхньої мінової вартости, може бути потрібна для іхньої ціркуляції то більша, то менша маса грошей. Міль бачить факт, що одна частина грошей, що є в якійсь країні, ціркулює, а друга частина лежить нерушно. З допомогою незвичайно комічного середнього розрахунку він приймає як передумову, що справді ціркулюють усі гроші, які є в країні, хоч на дійсності видко, що буває інакше. Як що прийняти, що в якійсь країні 10 міліонів срібних талярів роблять два обіги протягом року, то могло б бути в обігу 20 міліонів талярів, коли б кожний таляр виконував лише одну купівлю. А коли загальна сума срібла, що є в країні в усяких формах, є рівною 100 міліонам талярів, то можна прийняти, що ці 100 міліонів талярів могли б бути в обігові, коли б кожна монета виконувала одну купівлю за пять років. Можна було б також прийняти, що всі гроші світу циркулюють у Hampstead’і, але кожна їхня частина, замісць робити принаймні хоча б 3 обіги на рік, виконує один обіг на 3.000.000 років. Для встановлення відношення між сумою товарових цін і кількістю засобів обігу і одне і друге припущення — однаково вірні. Міль відчуває, що для нього надзвичайно важно безпосередньо поставити товари не супроти тої кількости грошей, що є в ціркуляції, а супроти того загального запасу грошей, що існує в.кожний даний момент у якійсь країні. Він визнає, що загальна маса товарів якоїсь країни вимінюється «не одразу» на загальну масу грошей, але що ріжні частини цієї товарової маси в ріжні періоди року вимінюються на ріжні /191/ частини тої грошевої маси. Щоб усунути цю невідповідність, він приймає, що вона не існує. Зрештою, вся ця уява про безпосередню міну — це абстракція від руху простих купівель і продажів або від функції грошей як засобу купівлі. Вже в рухові грошей як засобу плати зникає ця одночасна поява товару і грошей.
Торговельні кризи протягом дев’ятнадцятого віку, особливо великі кризи 1825 і 1836 рр., не викликали дальшого розвитку рікардової теорії грошей, а лише новий ужиток її. Це вже були не одиничні економічні явища, от як у Юма знецінення шляхетних металів у шіснадцятому й сімнадцятому віці, або як у Рікарда знецінення паперових грошей протягом вісімнадцятого й на початку дев’ятнадцятого віку, — а величезні бурі світового ринку, де розгорталась боротьба всіх елементів буржуазного процесу продукції, бурі, що їхнє походження й усунення шукали в межах найповерховішої і найабстрактнішої сфери цього процесу, в сфері грошевої ціркуляції. Власне теоретична передумова, з якої виходить школа цих ворожбитів економічних бурь, на ділі полягає не в чому іншому, як у тій догмі, що Рікардо знайшов закони чисто металічної ціркуляції. Їм лишалося тільки підвести під ці закони кредитову ціркуляцію і ціркуляцію банкових білетів.
Найзагальнішим і найпомітнішим явищем у торговельних кризах є раптовий загальний підупад товарових цін, що приходить після довшого загального піднесення їх. Загальний підупад товарових цін можна висловити як піднесення відносної вартости грошей у порівнанню з усіма товарами, і навпаки, загальне піднесення цін — як підупад відносної вартости грошей. В обох способах вислову явище констатовано, а не пояснено. Однаково, чи я поставлю завдання так: пояснити загальне періодичне піднесення цін почережно з загальним підупадом, чи те саме завдання я сформулую так: пояснити періодичний підупад і піднесення відносної вартости грошей в порівнанею з товарами, — ріжна фразеологія має це завдання так само нерозв’язаним, як це було б і тоді, коли б перекласти його з німецької мови на англійську. Тим то теорія грошей Рікарда була дуже зручною, бо тавтології вона надає подоби кавзального відношення. Звідки береться періодичний, загальний підупад цін? Від періодичного зростання відносної вартости грошей. Звідки, навпаки, походить загальне періодичне зростання товарових цін? Від періодичного підупаду відносної вартости грошей. Однаково слушно /192/ можна було б казати, що періодичний зріст і підупад цін викликається їхнім періодичним зростом чи підупадом. Саме завдання поставлено при тій передумові, що й монетна вартість грошей, себ-то їхня вартість, зумовлена коштами продукції шляхетних металів, лишається незмінною. Як що ця тавтологія має бути чимсь більшим за тавтологію, то вона спирається на незнайомство з елементарними поняттями. Коли мінова вартість А, виміряна в В, падає, то ми знаємо, що не може походити так само від підупаду вартости А, як і від зросту вартости В. І навпаки, коли вартість А, виміряна в В, зростає. Коли признати перетворення тавтології в кавзальпе відношення, то все інше виявляється вже дуже легко. Піднесення товарових цін походить з підупаду вартости грошей, підупад же вартости грошей, як це нам відомо від Рікарда, виникає від переповнення ціркуляції, себ-то від того, що маса грошей у ціркуляції зростає понад рівень, зумовлений їхньою власною іманентною вартістю і іманентними вартостями товарів. Так само й навпаки, загальний підупад товарових цін повстає з піднесення вартости грощей понад їхню внутрішню вартість, наслідком неповної ціркуляції. Отже, ціни зростають і падають періодично, бо періодично ціркулює надто багато або надто мало грошей. Тим то, коли, напр., і виявиться, що зростання цін збіглося зі зменшенням грошевої ціркуляції, а підупад цін зі збільшенням її, то, не зважаючи на це, можна сказати, що, наслідком де-якого, хоч би й недоведеного статистично, зменшення чи збільшення маси товарів у ціркуляції, кількість грошей у ціркуляції збільшилася чи зменшилася, як що й не абсолютно, то відносно. Отож ми бачили, що, на думку Рікарда, ці загальні хитання цін мусять відбуватися й при чисто металічній ціркуляції, вирівнюючись, однак, шляхом чергування, бо, напр., неповна ціркуляція викликає підупад товарових цін, підупад цін — вивіз товарів за кордон, а цей вивіз — приплив грошей у країну, а цей приплив грошей знову — піднесення товарових цін. Протилежне трапляється за переповненої ціркуляції, коли товари імпортуються, а гроші експортуються. Тому що — не зважаючи на ці загальні хитання цін, що походять із самої природи рікардової металічної ціркуляції, — їхня гостра й гвалтовна форма, форма криз. належить до періодів нерозвинутої системи кредиту, то стає ясно, як у день, що випуск банкових білетів не регулюється точно законами металічної ціркуляції. Металічна ціркуляція має свої ліки в імпорті й експорті шляхетних металів, що одразу /193/ в формі монети вступають в обіг і, таким чином, своїм припливом чи відпливом підносять чи понижують товарові ціни. Отже, той самий вплив на товарові ціни мусять штучно викликати банки шляхом наслідування законів металічної ціркуляції. Як що золото припливає зза кордону, то це.— доказ того, що ціркуляція неповна, що вартість грошей надто висока і товарові ціни надто низкі, і що, тому, банкові білети мусять бути кинуті в ціркуляцію пропорціонально до новопривезеного золота. Навпаки, вони мусять бути витягнуті з ціркуляції пропорціонально до того, скільки золото пливе з країни за кордон. Інакше кажучи, випуск банкових білетів мусить регулюватися відповідно до імпорту й експорту шляхетних металів або вексльового курсу. Помилкове припущення Рікарда, що гроші — лише монета, і що тим то все імпортоване золото збільшує кількість грошей в обігові, та підносить через це ціни, а все експортоване золото зменшує кількість монети і через це понижує ціни, — це теоретичне припущення стає тут практичним експериментом, саме — пускати в ціркуляцію стільки монети, скільки в кожний момент існує золота. Лорд Оверстон (банкір Джонс Лойд), полковник Торенс, Ворман, Клей, Арбутнот і безліч інших письменників, відомих в Англії під назвою школи «currency principle», не тільки проповідували щю доктрину, але, за допомогою банкових актів Роберта Піля 1844 і 1845 рр., зробили її основою тогочасного англійського й шотландського банкового законодавства. Ганебне теоретичне й практичне фіяско цієї доктрини, після експериментів у найбільшому національному масштабі, можна вияснити лише в науці про кредит[150]. Але вже й тепер видко, що теорія /194/ Рікарда, що ізолює гроші в їхній текучій формі, в формі засобу ціркуляції, кінчає на тім, що приписує збільшенню чи зменшенню шляхетних металів абсолютний вплив на буржуазну економію, про що не мріяли ніколи навіть забобони монетної системи. Так Рікардо, що проголосив паперові гроші найдовершеною формою грошей, зробився пророком „bullionist’ів”.
Після того, як Юмова теорія або абстрактна протилежність її до монетної системи розвинулася таким чином аж до останнього висновку, конкретне розуміння грошей, що мав Стюарт, знову набуло остаточно свого права завдяки Томасові Тукові[151]. Тук виводить свої принціпи не з якоїсь теорії, а з совісної аналізи історії товарових цін з 1793 р. до 1856 р. В першому виданю своєї «Історії цін», що вийшла року 1823, Тук ще цілком захоплений Рікардовою теорією і даремне силкується помирити з нею факти. Його памфлет „On the Currency”, що вийшов року 1825, можна було б розглядати навіть як перший послідовний виклад поглядів, пізніше здійснених Оверстоном. Однак, дальші досліди історії товарових цін примусили його прийти до того погляду, що цей безпосередній звязок між цінами й кількістю засобів обігу, як його розуміє теорія, — проста фантазія, що збільшення й зменшення засобів обігу за незмінної вартости шляхетних металів є завжди наслідком, а не причиною хитання цін, що грошева циркуляція — взагалі рух другого порядку, і що гроші в дійсному процесі продукції містять у собі ще зовсім інші означені форми, а не тільки форму засобу ціркуляції. Його детальні досліди належать до іншої сфери, ніж проста металічна ціркуляція, і тим то тут їх іще не можна розглядати так само, як і дослідів Вільсона /195/ та Фулартона[152], що належать до того самого напряму. Всі ці письменники розуміють гроші не однобічно, а в їхніх ріжних моментах, але лише матеріяльно, без якогось живого звязку чи то між собою, чи з загальною системою економічних категорій. Тим то вони помилково скидають гроші, у відміну від засобу ціркуляції, до одної купи з капіталом або навіть з товаром, хоч, з другого боку, вони знову примушені при нагоді визнати відмінність грошей і від одного, і від другого[153]. Коли, напр.. золото пересилається за кордон, то на ділі пересилається за кордон капітал, але те саме буває, коли експортують залізо, бавовну, збіжжя, словом кожний товар. І одне й друге є капіталом і відріжняється, тому, не як капітал, а як гроші й товар. Отже, роля золота, як міжнароднього мінового засобу виникає не з його формального означення як капіталу, а з його /196/ спеціфічної функції як грошей. Так само, як що золото, або замісць нього банкові білети функціонують у внутрішньому торгові як засіб плати, то разом з тим вони — капітал. Але капітал у формі товару, як це дуже наочно доводять, напр., кризи, не міг би стати на місце грошей. Отже, знову таки відмінність золота, як грошей, від товару, а не його існування, як капіталу, робить з нього засіб плати. Навіть тоді, коли капітал експортується безпосередньо як капітал, напр., щоб позичити певну суму вартостей на проценти, залежить від конюнктури, чи буде його вивезено в формі товару, чи в формі золота, і як що його буде вивезено в цій останній формі, то це станеться завдяки спеціфічному формальному призначенню шляхетних металів бути грішми відносно товару. Вище згадані письменники розглядають взагалі гроші, посамперед, не в тій абстрактній формі, як вони розвиваються в межах простої товарової ціркуляції і як вони виростають із самого відношення товарів у процесі тої ціркуляції. Тим то вони раз-у-раз хитаються на всі боки між тими абстрактними формальними означеностями, що їх мають гроші в протилежність до товару, і тими означеностями їх, де приховуються більш конкретні відношення, от як капітал, прибуток і т.п.[154] /197/
—●—
_____________________
Примітки
[1] Aristot. D. Rep. L. 1, C. 9 (edit I Bekkeri Oxonii, 1837). Вживання всякого майна буває двоїстим… властивим і невластивим для речи, от як сандалій — для підвязування теж уживає їх, хоч і не властивим їм ужитком; адже сандалії існують і для мінового торгу. І те й друге є вживанням сандалій, бо ж холи хто за гроші чи за харч передає сандалії іншому, хто їх потрібує, то не для міни. Те саме буває й з іншим майном.
[2] Це — підстава, чому німецькі компілятори con amore розглядають зафіксовану під назвищем «добро» споживчу вартість. Див. напр., Л.Штайн: «Система державних наук», том І, відділ про «добра». Міркування про добра слід шукати в «підручниках товарознавства».
[3] „Unskilled labour”, як називають її англійські економісти.
[4] В новіші часи поширено смішний забобон, немов би форма природньо зрослої громадської власности є спеціфічно слав’янська або навіть виключно руська. Вона є первісною формою, котру ми можемо простежити в латишів, німців, кельтів; у індусів же ми ще й досі знаходімо цілу низку найріжноманітніших зразків цієї форми, хоч почасті вже й занепалих. Докладніше досліджування азіятських. спеціяльно індуських форм громадської власности довело б, як з ріжних форм первісної громадської власности повстають ріжні форми її роскладу. Так, напр., ріжні оригінальні типи римської й германської приватної власности можна вивести з ріжних форм індуської громадської власности,
[5] „La ricchezza è una ragione tra due persone.” (Багатство — це взаємне відношення двох осіб). G a l l i a n i: „Della Moneta”. стор. 221 в III т. збірника „Scrittori classici Italiani di Economia Politica. Parte Moderna”, Milano 1803, Custodi.
[6] „Dans son état naturel la matière est toujours destituée de valeur”. (В своєму природньому стані матерія ніколи не має вартости). MacCulloch, “Discours sur l’origine de l’économie politique etc.”, traduit par Prevost, Genève 1825, стор. 57. Ясно, як високо навіть якийсь MacCulloch стоїть над фетишизмом німецьких „мисленників”, що оголосили „матерію” та ще пів десятка інших дурниць елементами вартости.
[7] Berkeley, „The Querist”, London 1750. „Whether the four elements, and man’s labour therein, be not the true source of wealth?”
[8] Th. Cooper, „Lectures on the Elements of Political Economy”, London 1831 (Columbia 1820), стор. 99.
[9] Ф.Ліст. що ніколи не міг зрозуміти ріжниці між працею, скільки вона допомагає створювати пожиточне, споживчу вартість, і працею, скільки вона створюй певну суспільну форму багатства, мінову вартість, — бо зрозумівання взагалі було дуже тяжкою роботою для його суто практичного розуму, — вбачав через це в сучасних англійських економістах лишень плагіяторів Мойсея з Єгипту,
[10] Зрозуміло, яку «послугу» мусить робити ця категорія «служби» (service) певному сортові економістів, от як Ж. Б. Сей та Ф.Бастіа, що їх резонерська мудрість, як уже слушно зауважив Мальтус, скрізь абстрагує від спеціфічних виразних форм економічних відносин.
[11] „Еgli è proprio ancora delle misure d’aver si fatta relazione delle cose misurate, che in certo modo la misurate divine misure della misurante”. (Властивість міри полягає в такому відношенню міряних річей, що міряна річ є мірою тої речи, якою міряють). Montanari, „Della Moneta”, стор. 48 в збірникові Custodi, том III, Parte Antica.
[12] Аристотель (див. місце, цітоване на початку цього розділу) розуміє мінову вартість як раз у цім означенню.
[13] Цей вираз знаходиться у Геновезі. (Примітка до 2 вид.).
[14] Аристотель зауважує те саме про приватну родину з первісної громади. Але первісна форма родини сама є племінною родиною; з ЇЇ історичного роскладу тільки й розвивається приватна родина. „В первісній суспільній спілці, себ-то в родині, очевидячки, в ній (міні) немає потреби”. L.c.
[15] „Money is, in fact, only the instrument for carrying on buying and selling (but, if you please, what do you understand by buying and selling?) and the consideration of it no more forms a part of the science of political economy, than the consideration of ships, or steam engines, or of any other instrument employed to facilitate the production and distribution of wealth”. (Гроші, фактично, це лише знаряддя для передачі товарів при купівлі чи продажу (але скажіть, будь ласка, що розумієте ви під купівлею чи продажем?). І дослідження грошей так само мало входить у сферу політичної економії, як і дослідження кораблів чи парових машин, чи всяких інших знарядь, уживаних для полегшення продукції та росподілу багатства). Th. Hodgskin, “Popular Political Economy etc.”, London 1827, стор. 178, 179.
[16] Коли б порівняти твори та характери Петі й Буаґільбера, то, полишаючи на боці яскраве світло, що його це порівнання могло б кинути на соціяльну протилежність між Англією та Францією в кіпці сімнадцятого та на початку вісімнадцятого віків, ми здобули б генетичний малюнок національного контрасту між англійською та французького політичною економією. Той же самий контраст наприкінці повторюється знову у Рікарда та Сіімонді.
[17] Петі вияснив поділ праці також як продуктивну силу, і до того ж значно краще, ніж “An Essay Concerning the Multiplication of Mankind etc.”, 3 вид, 1686, стор. 35-36. Він показує тут зисковитість поділу праці для продукції не тільки на фабрикації годинників, як це пізніше робить Адам Сміт на фабрикації шпильок, але одночасно розглядає і місто та цілу країну як великі фабричні заклади. „Spectator”, від 20 листопаду 1711 р. покликається на „illustration of the admirable Sir William Petty” (ілюстрацію незрівняного сера Вільяма Петі). Отже, Мак-Кулох хибно здогадується, що „Spectator” переплутав Петі з яким іншим, на сорок років молодшим письменником. Див. MacCulloch, “The Literature of Political Economy, a Сlassified Catalogue”, London 1845, стор. 105. Петі почуває себе фундатором нової науки. Його метода, каже він. «не є звичайною». Замість плести нескінченну низку слів у компаративнім та суперлативнім ступені, як також спекулятивних аргументів, він роспочав говорити в terms of number, weight or measure (за допомогою чисел, міри, ваги), послуговуватися виключно виведеними з чуттєвого досвіду аргументами та розглядати лише такі причини, які мають наочну основу в природі. as have visible foundations in nature. Іншим полишив він розгляд причин, що залежать від mutable minds, opinions, appetites and passions of particular men (непостійности розумів, поглядів, бажань та пристрастей окремих людей — „Political Arithmetic etc.”, London 1699, передмова.). Його геніяльна сміливість виявляється, напр., у пропозиції, щоб усіх мешканців і всю рухомість Ірландії та горішньої Шотландії перевезти геть усю до Великобританії. Таким способом було б заощаджено робітний час, збільшено продуктивну силу праці, а «король та його підданці стали б багатшими та дужчими». (Pol. Arithm., розд. 4). Або в тім розділі, де він, за часів, коли Голандія грала переважну ролю торговельної нації, а Франція, здавалося, мусила стати всевладною торговельною державою, де він доводить, що завоювати світовий ринок — призначення Англії: „That the king of England’s subjects have stock competent and convenient to drive trade of the whole commercial world” (що підданці англійського короля мають досить добрих засобів для перевозу товарів усього світу. — I. с. розд. 10). „That the impediments of England’s greatness are but contingent and removeable.” (що перешкоди до величи Англії — минущі і їх можна усунути), стор. 247 seq. Якийсь оригінальний гумор плине з його усіх творів. Напр., він показує, що цілком природньо трапилося те, що Голандія, ця в ті часи зразкова країна для англійських економістів, цілком так само як тепер Англія для економістів континенту, що ця Голандія завоювала світовий ринок „without such angelical wits and judgments, as some attribute to the Hollanders” (без того ангельського дотепу й розуму, що їх де-котрі люде накидають голандпям, — I. с. стор. 175, 176). Він боронить волю сумління як умову торгу, «бо вбогі будуть роботящими та вважатимуть працю й промисловість за обов’язок відносно Бога доти, доки їм дозволено буде думати, що вони, мавши менше багатства, більше тямлять у божих речах, а ці останні вони ж уважають за спеціяльну власність убогих». Тим то, мовляв, торг «повинно сполучати не з якимсь певним родом релігії, а швидвсього з тою частиною цілости, яка вірує інакше (heterodoxen, — I.c, стор. 183-186). Він пропонуй завести особливі добровільні публічні податки на злодіїв, бо для публіки далеко ліпше буде, коли вона сама себе оподаткує на злодіїв, а ніж коли останні її оподаткують (I. c. стор. 199). За те він відкидає такі податки, які переносять багатство з промислових рук до тих, що «нічого не роблять, хиба-лишень їдять, п’ють, співають, гуляють, танцюють та кохаються в метафізиці». Твори Петі, то майже книгарський раритет, вони розпорошені лише по давніх кепських виданнях, а це тим дивніше, що Вільям Петі — не тільки батько англійської політичної економії, але одночасно й предок Генрі Петі, alias Marquis of Lansdowne, Нестора англійських вігів. Однак, родина Lansdowne ледви чи зважилася б роспочати повне видання творів Петі, не додавши до цього видання біографії Петі, а тут, як і в більшості origines великих родин вігів, має свою вагу саме те, що „the less said of them the better” (чим менше про них говорити, тим краще). Сміливий мисленник, але й дуже лехкодумний військовий хірург, що так само мав охоту під егідою Кромвеля грабіжничати в Ірландії, як і добиватися від Карла II баронського титулу за цю грабіжку, являє він собою образ такого предка, що ледви чи є надто придатним для публічних оглядин. Крім того, Петі в більшості творів, виданих ним за свого життя, силкується довести, що епоха росквіту Англії занепадає за Карла II, погляд, єретичний для нащадних визискувачів „glorious revolution”.
[18] Всупереч «чорному фінансовому мистецтву» тих часів Буаґільбер каже: ,, La science financière n’est que connaissance approfonde des intérêts de l’agriculture et du commerce”. (Фінансова наука — це тільки поглиблене знання інтересів хліборобства й торгу). “Le détail de la France” 1697. Видання Eugène Daire, Economistes financiers du XVIII. siècle. Рагіз, 1843, том І, стор. 251.
[19] А не в романській політичній економії, бо італійці, в обох школах — неаполітанській та міланській, тільки повторюють суперечність англійської та французької політичної економії, а еспанці попередньої епохи — або лише меркантилісти, та те й змодифіковані меркантилісти, от як Устаріц, або ж, як Іовеланос, (див. його „Obras”, Барселона 1839/40 р.) разом з Адамом Смітом тримаються «вірної середини».
[20] „La véritable richesse … jouissance entière, non seulement des besoins de la vie, mais même de tous les superfus et de tout ce eui peut fair nlaisir à la sensualité”. (Справжнє багатство… є повним задовольнянням не тільки в потребах життя, але навіть в усіх роскошах і в усім тім, що може дати приємність почуттям). Boisguillebert, “Dissertation sur la nature de la richesse etc.”, l.c. стор. 403. Але в той час коли Петі був легкодумним, охочим до грабіжки та безхарактерним пройдисвітом, Буаґільбер, дарма що був інтендантом Луї XIV, так само розумно, як і сміливо, виступав в оборону пригнічених клас.
[21] Французький соціялізм у прудонівській формі хорує на цю ж таки національну нащадну хоробу.
[22] Franklin, B., „The Works of etc.” edit. by J.Sparks, том II, Бостон 1836: “A modest inquiry into the nature and necessity of a paper currency.”
[23] l.c. стор. 265. „Thus the riches of a country are to be valued by the quantity of labour its inhabitants are able to purchase”.
[24] „Trade in general being nothing else but the exchange of labour for labour, the value of all things is, as I have said before, most justly measured by labour”. l.c. стор. 267.
[25] L.c., „Remarks and facts relative to the American paper money”, 1764.
[26] Дивись „Papers on American Politics”: „Remarks and facts relative to the American Paper money”, 1764 (I. с.)
[27] Див. напр., Galiani, „Della Moneta”, том 3. у „Scrittori classici Italiani di Economia Politica” (вид. Custodi). Parte moderna, Milano, 1803 — „La fatìca”, каже він, „è l’unica che dà valore alla cosa “. (Тільке напруження сил може надати предметові вартість). Стор. 75. Означення праці як „fatìca” (напруження) дуже характерне для мешканця Півдня.
[28] Стюартів твір: „An Inquiry into the principles of political oeconomy, being an essay on the science of domestic policy in free nations” вийшов уперше в двох томах у Лондоні, на десять років перед Смітовим „Wealth of Nations”. Я цитую за дублінським виданням 1770 р.
[29] Steuart, l.c. том I, стор. 181-183.
[30] Steuart, l.c. том I, стор. 361-362. „represents a portion of a man’s time”.
[31] Тим то патріярхальне хліборобство, що має продукувати споживчі вартості для землевласника, вважає він за «зловживання» і як що не в Спарті. Римі або навіть в Атенах, то в промислових країнах вісімнадцятого віку. Це „abusive agriculture” (зловжити тне хліборобство) — не trade (промислова праця), а «лиш засіб до існування». Як буржуазне хліборобство звільнює село від зайвих ротів, так само й буржуазна мануфактура звільнює фабрику від зайвих рук.
[32] Так, напр., Адам Сміт каже: «Однакові кількості праці мусять у всякі часи та на всякому місці мати для того, хто працює, рівну вартість. В свому нормальному стані здоровля. сили й дієздатности та з певним середнім ступнем спритности, яку робітник має, він завжди мусить витрачати одну й ту саму частину свого спокою, волі та щастя. Отже, яка б не була кількість товарів, що її він дістає як нагороду за свою працю, ціна, яку він за неї платить, мусить завжди бути одна й та сама. За цю ціну він, правда, може купити, раз меншу раз більшу кількість тих товарів, але це лишень тому, що змінюється їхня вартість, а не вартість праці, яка їх купує. Отже сама праця ніколи не змінює своєї власної вартости. Отже, вона є реальною ціною товарів, і т.д.»
[33] Ricardo, David, „On the Principles of Political Economy and Taxation”. З edition, London, 1821, стор. 3.
[34] Sismondi, „Etudes sur l’économie politique”, tom II, Bruxelles 1838: „Cest l’opposition entre la valeur usuelle et la valeur échangable à laquelle le commerce a reduit toute chose”. (Торг звів усе на протилежність між споживчою і міновою вартістю). Стор. 161.
[35] Sismondi, l.c. стор. 163—166 seq.
[36] Найбільш безглуздою є вона в примітках Ж.Б.Сея до французького перекладу Рікарда, зробленого Константо, та найбільш педантично розміряною — в що-йпо видрукуваному творі пана Macleod „Theory of Exchanges”, London 1858.
[37] Цей закид Рікарду з боку буржуазних економістів згодом підхоплено було соціялістами. Припустивши теоретичну вірність формули, вони почали картати практику за суперечність з теорією і закликали буржуазне суспільство зробити на практиці логічний висновок з його теоретичного принціпу. Таким способом англійські соціялісти принаймні обернули рікардівську формулу мінової вартости проти політичної економії. Після нього панові Прудонові не лишилося нічого іншого, як проголосити не тільки принціп старого суспільства принціпом нового, але одночасно й себе самого винохідцем тієї формули, в якій Рікардо схопив результат цілої класичної англійської політичної економії. Було доведено, що навіть утопічне товмачення рікардівської формули було вже в Англії забуто, коли пан Прудон «винайшов» її по той бік каналу (Порівняй мій твір: „Misère de la philosophie etc.”, Paris 1847, параграф про la valeur constituée.
[38] Аристотель, правда, розуміє, що передумовою товарових цін є мінова вартість: „Ясно, що міна існувала раніше за монету, бо однаково, чи віддати за хату п’ять ліжок, чи стільки грошей, скільки цих п’ятеро ліжок коштує”. З другого боку, тому, що товари лише в ціні мають один для одного форму мінової вартости, він робить їх співмірними лише за допомогою грошей. „Через це мусить бути все ціновано. Таким чином завжди буде можливою міна, отже й зносини. Монета, як і міра, робить усе співмірним та прирівнює. Бо без міни не було б зносин, без рівности не було б міни, без співмірности — рівности”. Він не криється, що ці ріжні речі, вимірювані грішми, — величини наскрізь не співмірні. Чого він шукає, так це єдности товарів, як мінових вартостей, котрої він, як античний грек, знайти не міг. В цій скруті він дає собі раду тим, що само з себе неспівмірне робить він за допомогою грошей співмірним, скільки це потрібно для практичної потреби. „На ділі неможливо зробити такі ріжниці співмірними, але для практичної мети це легко допустити”. Arist, Ethica Nicom., L. 5, C. 8, edit. Bekkeri, Oxonii, 1837.
[39] Те диво дивне, що в Англії унція золота, як одиниця грошеві ї міри, поділена не на рівні частини, пояснюється так: „Our coinage was originally adapted to the employment of silver only—hence an ounce of silver can always be divided into a certain adequate number of pieces of coin; but as gold was introduced at a later period into a coinage adapted only to silver, an ounce of gold cannot be coined into an adequate number of pieces.” (Нашу монетну справу було спочатку пристосовано до вживання срібла: через це унція срібла завжди може бути поділеною на означене число рівновартних монет; але як золото було заведено пізніше в монетну систему, пристосовану тільки до срібла, то унцію золота не можна поділити па рівне число монет). M a c l a r e n: „History of the Currency”, стор. 16, London, 1858.
[40] „Money can continually vary, and yet be as good a measure of value as if it remained perfectly stationary. Suppose, for instance, it is reduced in value … Before the reduction, a guinea would purchase three bushels of wheat or 6 day’s labour; subsequently it would purchase only 2 bushels of wheat or 4 day’s labour. In both cases, the relation of wheat and labour to money being given, their mutual relations can be inferred; in other words, we can ascertain that a bushel of wheat is worth 2 day’s labour. This, which is all that measuring value implies, is as readily done after the reduction as before. The excellence of a thing as a measure of value is altogether independent of its own variableness in value”. (Гроші можуть завжди змінюватися в своїй вартості і в той же час бути так само доброю мірою вартости як і тоді, коли б вони лишалися незмінними. Припустім, напр., що їхня вартість падає… Перед підупадом за одну гінею купували 3 бушлі пшениці або 6 днів праці; отже, тепер за неї купуватимуть тільки 2 бушлі пшениці або 4 дні праці; через те, що відношення пшениці й праці до грошей дано, то в обох випадках можна означити їхнє відношення між собою. Інакше, ми можемо з певністю сказати, що бушель пшениці вартий 2 днів праці. Це — все, що може дати міряння вартостей, а це так само зручно зробити перед зниженням вартости грошей, як і по ньому. Придатність якоїсь речи, як міри вартостей, не залежить від її власної вартости.) Bailey: „Money and its Vicissitudes”, London 1837. стор. 11.
[41] „Le monete lequali oggi sono ideali le piu antiche d’ogni nazione, e tutte foruno tempo reali (останнє в цьому поширенні — помилка), e perche erano reali con esse si contava”. (Монети, нині лишень ідеальні, суть найстаршими монетами кожної нації; всі вони були колись реальними, і через те, що були вони реальними, служили рахунковими грішми). Galiani: „Della Moneta”, l.c. стор. 153.
[42] Романтичний А.Мюллер каже: «В згоді з нашою уявою, кожний незалежний суверен має право заводити металічні гроші, надавати їм певної суспільної номінальної вартости, рангу, становища та назви, (стор. 276, том II. A.H.Müller: „Die Elemente der Staatskunst”. Berlin, 1809). Що до назви, то тут пан придворний радник має повну рацію, він забуває тільки про зміст. Які заплутані «уяви» він має, це видко, напр., з такого місця: «Кожне розуміє, як багато значить вірне встановлення ціни монети, особливо в такій країні, як Англія, де уряд з величною ліберальністю задурно карбує монети (пан Мюллер, здасться, гадає, що англійський урядовий персонал покриває кошти карбування з власної приватної кишені. де він не боре ніякого монетного податку і т.д.), отже, коли б він призначив ціну монеті значно вищу від ринкової ціни, коли б він, замісіть платити за 1 унцію золота 3 фун. 17 шіл. 10 ½ пенс., встановив би тепер, як монетну ціну одної унції золота, З фун. 19 шіл., то тоді всі гроші попливли б до монети; срібло, що в них містилося, вимінювалося б тут на ринкові на дешевше золото, і таким чином це останнє раз-у-раз поверталося б знов у монету, а монетна система дійшла б до безладдя». (Стор. 230. 231. l.с.). Щоб зберегти лад в англійській монеті, Мюллер сам потрапив у «безладдя». Тому що шілінг та пені суть лишень назвами, назвами певних частин одної унції золота, репрезентованими срібними та мідними марками. Мюллер уявляє собі, ніби унція золота цінується в золоті, сріблі та міді, і таким чином ущасливлює англійців троїстим standard of value. Правда, срібло, що існувало як міра грошей поруч із золотом, було скасовано лише формально в 1810 р. наказом 56 Георга III, с. 68. законодатним же шляхом його було скасовано ще в 1731 р. наказом 14 Георга II, с. 42, а ще далеко раніше — практикою. Дві обставини зробили А.Мюллера здібним спеціяльно до так званого вищого розуміння політичної єкономії. Це, з одного боку, його широке незнання економічних фактів. з другого — його виключно ділетанське відношення до філософії.
[43] „Коли спитали Анахарсіса, нащо Еліни вживають гроші, він відповів: «для рахування»”. A t h e n. Deipn., I. IV, 49, v. 2, ed. Schweighäuser 1802.
[44] Ґ. Т а р н ь є, один з давніших Французьких перекладачів Адама Сміта, мав дивацький намір фіксувати пропорцію між ужитком рахункових грошей і вжитком дійсних грошей. Ця пропорція — 10 : 1 (Garnier, G.: „Histoire de la monnaie depuis les temps de la plus haute antiquité etc.”, том 1, стор. 78.
[45] Мерілендський акт року 1723, яким законною монетою було зроблено тютюн, зводив його вартість на англійські золоті гроші, а саме — 1 пенс за 1 фунт тютюну: цей акт нагадує lexes barbarorum, у яких, навпаки, певні грошеві суми було прирівнювано до волів, корів і т.д. В останньому пішачкові не золото і не срібло, а лишень віл та корова були дійсним матеріялом для рахункових грошей.
[46] Так, напр.. в „Familiar Words” пана David Urquhart: читаємо: „ The value of gold is to be measured by itself; how can any substance be the measure of its own worth in other things? The worth of gold is to be established by its own weight, under a false denomination of that weight—and an ounce is to be worth so many ‘pounds’ and fractions of pounds. This is falsifying a measure, not establishing a standard”. (Вартість золота міряється самою собою. Як може якась матерія бути мірою своєї власної вартости в інших речах? Для цього вартість золота мусить бути встановлена в згоді з його власною вагою, при фальшивому означенні цієї ваги, і тоді унція може бути вартою стількох і стількох фунтів та частин фунта. Це — фальсифікація міри, а не встановлення мірила).
[47] «Гроші, як міра торгу, так само як кожен інший товар, повинно тримати по змозі стало. Це неможлива річ, коли наші гроші складаються з двох металів, у яких відношення їхньої вартости повсякчас змінюються». (J o h n L o c k e: „Some Considerations on the Lowering of Interest etc.”, 1691, стор. 65 і його Works. 7 вид., London, 1708, том III).
[48] Між іншим Лок каже: «Назвіть короною те, що раніше називалося півкороною. Вартість її лишиться означеною змістом металу. Як би ви могли від якоїсь монети відбити 1/20 ваги срібла, не зменшуючи її вартости, то ви так само могли б одбити під неї й 19/20 ваш срібла. В згоді з цією теорією за один farthine, коли б його назвати короною, можна було б купити стільки ж ласощей, шовку чи інших товарів, скільки й за одну корону, то має в собі срібла в шісдесять разів більше. Все, що ви могли б з нею зробити. — це дати меншій кількості срібла штемпель і назву більшої кількости. Але борги сплачують не назвою, а сріблом, і товари купують не за назву, а за срібло. Коли ваше підвищення вартости грошей є не чимсь іншим, як надаванням певним частинам шматка срібла назви по своїй уподобі, напр., восьмій частіші унції срібла назви пенні, то ви, справді, могли б встановлювати вартість грошей так високо, як вам цього забажається». Разом з тим Лок відповів Лавндсові, що піднесення ринкової ціпи понад монетну ціну походить не від «піднесення вартости срібла, а від полегшення срібної монети». 77 обрізаних та недоважених шілінгів не важили б ні на одну йоту більше, ніж 62 шіл. повної ваги. Нарешті, він слушно зауважаю, що незалежно від зменшення кількости срібла в монетах, що перебувають у ціркуляції, ринкова ціна срібла-сировини в Англії могла до де-якої міри піднестися понад монетну ціну тому, що вивіз срібла-сировини дозволено, а вивіз срібних монет заборонено. (Див. l. c., стор. 54-116 passim). Лок старанно уникав торкатися пекучої точки — державних боргів, так само обережно уникаючи спинятися над таким делікатним економічним питанні: чому вексльовий курс добре показує як відношення срібла-сировини до срібної монети, так і те, що гроші, що перебувають у ціркуляції знецінюються не в тім відношенні, що в ньому дійсно зменшується срібло в монетах. Ми вернемося ще до цього питання в загальній формі в частині про засоби ціркуляції. Nicholas Barton даремне силкувався в „A discourse concerning coining the new money lighter in answer to Mr. Lock’s considerations etc.”, London 1696 заманити Лока в небезпечне місце.
[49] Steuart, l. c., том II, стор. 154.
[50] „The Querist”, I. c. Розділ „Queries on Money”, проте, дотепний. Між іншим Берклі слушно зауважує, що саме розвиток північно-американських колоній „make it plain as day light, that gold and silver are not so necessary for the wealth of a nation, as the vulgar of all ranks imagine ” (робить ясним як день, що золото й срібло не так необхідні для багатства країни, як думають собі люде всіх станів).
[51] Ціна означає тут реальний еквівалент, як у англійських економічних письменників сімнадцятого віку.
[52] S t e u a r t, l. c, том II, стор. 154, 299.
[53] Під час найперших торговельних криз в Англії бундючної вихваляли, з певної точки погляду, африканські ідеальні гроші, після того, як їхній осідок перенесено було з берегу в серце Берберії. Відсутність торговельних та промислових криз у берберів поясняли ідеальною одиницею міри їхніх Bars. Чи не простіше було сказати, що торг і промисловість це condition sine qua non для торговельних та промислових криз?
[54] „The Currency Question, the Gemini Letters”, London 1844, стор 260-272 passim.
[55] J o h n G r a y: „The Social System. A Treatise on the Princple of Exchange”, Edinburgh 1831. Пор. з твором того самого автора: „Lectures on the Nature and Use of Money”, Edinburg 1848. Після лютневої революції Ґрей післав французькому тимчасовому урядові меморандума, де навчав його, що Франція потрібує не «організації праці», а «організації міни», цілком розроблений план якої можна знайти в придуманій ним грошевій системі. Бравому Джонові й не снилося, що через шістнадцять років по виході, його „Social System” патента на то ж саме відкриття заявить вигадливий Прудон.
[56] Gray, „The Social System etc.”, стор. 63. „Money should be merely a receipt, an evidence that the holder of it has either contributed certain value to the national stock of wealth, or that he has acquired a right to the same value from some one who has contributed to it”. (Гроші повинні бути просто доказом того, що їхній власник або додав певну цінність до національного багатства, або набув право на ту саму цінність від когось іншого, хто її витворив).
[57] „An estimated value being previously put upon produce, let it be lodged in a bank, and drawn out again, whenever is required merely stipulating, by common consent, that he who lodges any kind of property in the proposed National Bank, may take out of it an equal value of whatever it may contain instead of being obliged to draw out the self same thing that he put it”. (Як що певну цінність уже внесено в продукт, то її можна вкласти в банок і взяти з нього, з тією, однак, умовою, щоб за спільною згодою всякий, хто вкладам будь-яку цінність у запропонований Національний Банок, міг би взяти рівну цінність усякого продукту, не бувши зобов’язаним брати саме те, що він туди вклав). l.c., стор. 68.
[58] L.c., стор. 16.
[59] Gray, „Lectures on the Nature etc.”, стор. 182.
[60] L.c., стор. 169.
[61] „The business of every country ought to be conducted on a national capital”. (Діла кожної країни мають бути ведені на національний капітал). J o h n G r a y: „The Social System etc.”, стор. 71.
[62] „The land to be transformed into national property”. (Земля має бути оберненою в національну власність). L. с, стор. 298.
[63] Див., напр.: W. T h o m p s o n: „An Inquiry into the Distribution of Wealth etc.”, London 1824. B r a y: „Labour’s Wrongs and Labour’s Remedy”, Leeds 1839.
[64] За короткий виклад цієї мелодраматичної теорії грошей можна вважати: A l f r e d D a r i m o n: „De la réforme des banques”, Paris 1856.
[65] „Di due sorte è la moneta, ideale e reale; e a dui diversi usi è adoperata, a valutare le cose e a comperarle. Per valutare è buona la moneta ideale, cose come la reale e forse anche piu. L’altro uso della moneta è di comperare quelle cose istesse, ch’ella apprezza . . . i prezzi e i contratti si valutano in moneta ideale e si esequiscono in moneta reale”. (Монета буває двох родів: уявна і реальна, і вживається вона в двох ріжних випадках — щоб цінувати речі і щоб купувати їх. Для цінування уявна монета так само придатна як і реальна, і навіть більше за останню. Другий ужиток монети — це служити для купування тих самих, річей, які вона цінує… ціни і контракти означуються уявною монетою, а здійснюються реальною монетою. Galiani, l.c., стор. 112 seq.
[66] Певна річ, це не заваджає тому, щоб ринкова ціна товарів стояла вище чи нижче їхньої вартости. Однак, це міркування є чужим простій ціркуляції та належить до цілком іншої сфери, що її ми розглянемо пізніше, саме там, де будемо досліджувати відношення між вартістю і ринковою ціною.
[67] Як глибоко дивує добрих людей навіть цілком поверхова форма антагонізму, що виявляється в купівлі та продажеві, свідчить от цей уривок я твору пана I s a a k P e r e i r e s: „Leçons sur l’industrie et les finances”, Рагіз, 1832. Те, що цей самий Ісаак, як винахідник та директор „Crédit Mobilier”, був славнозвісним паризьким біржовим вовком, показує одночасно, що міститься в цій книзі поруч сентиментальної критики економії. Пан Перейр, тодішний апостол Сен-Сімона, каже: „C’est parceque tous les individus sont isolés, séparés ies uns des autres, soit dans leurs travaux, soit pour la consommation, qu’il y a échange entre eux des produits de leur industrie respective. De la nécessité de l’échange est dérivée la nécessité de déterminer la valeur relative de objets. Les idées de la valeur et de l’échange sont donc intimement liées, et toutes deux dans leur forme actuelle expriment l’individualisme et l’antagonisme … Il n’y a lieu à fixer la valeur des produits que parcequ’il y a vente et achat, en d’autres termes, antagonisme entre les divers membres de la société. 11 n’y a lieu à s’occuper du prix, de valeur que là où il y avait vente et achat, c’est à dire, où chaque individu était obligé de lutter, pour se procurer les objets nécessaires à l’entretien de son existence”. (Через те, що індивіди — ізольовані, відокремлені один від одного і в продукції і в споживанні, то між ними існує міна виробів їхньої продукції. З необхідности міни повстає необхідність оплачувати релятивну вартість предметів. Ідеї вартоети та міни, отже, тісно сполучені між собою: в своїй дійсній формі обидві вони висловлюють індивідуалізм і антагонізм… Означувати вартість виробів можна лише тому, що існує продаж і купівля, інакше кажучи, антагоізми проміж ріжних членів суспільства. Піклуватися про ціну вартости доводитися лише там, де відбувається продаж і купівля, словом, де кожиний індивід мусить боротися, щоб добути речі, потрібні для утримання його існування). L.c., стор. 2, З passim.
[68] „L’argent n’est que le moyen et l’acheminement, au lieu que les denrées à la vie son la fin et le but”. (Гроші — це тільки засіб і спосіб, тим часом коли товари, корисні для життя, становлять кінцеву мету). Boisguillebert, „Le détail de la France”, 1697, у Eugène Daires “Economistes financiers du XVIII. siècle”, том I, Paris 1843, стор. 210.
[69] В листопаді 1807 року в Англії вийшов твір Вільяма Спенса під назвою: „Britain Independent of Commerce”: думки цього твору Вільям Кобет у свому „Political Register” розвинув далі в гострішій формі: „Perish Сommerce”. Проти цього в 1808 р. Джемс Міль опублікував свій твір „Defence of Commerce”, де вже було наведено в тексті аргумент з його „Elements of Political Economy”. В своїй полеміці з Сісмонді та Мальтусом про торговельні кризи Ж.Б.Сей привластив собі цю чудову нахідку і тому, що неможливо було сказати, якою ще новою вигадкою цей комічний „prince de la science” має збагатити політичну економію, — його заслуга полягає швігдче в безсторонності, з якою він однаково зле зрозумів своїх сучасників, Мальтуса, Сісмопді та Рікарда, — то континентальні прихильники Сея проголосила його винахідником того скарбу метафізичної рівновагії між купівлями й продажами.
[70] Манеру, з якою економісти представляють ріжні форми товарів, можна побачити з таких прикладів:
„With money in possession, we have but one exchange to make, in order to secure the object of desire, while with other surplus products we have two, the first of which (procuring the money) is infinitely more difficult than the second'”. (Маючи гроші, ми мусимо зробити тільки одну виміну, щоб одержати бажану річ, маючи ж зайвину інших річей, ми мусимо зробити дві виміни, з яких перша (придбання грошей) без порівнання тяжча, ніж друга). O p d y k e, G.: „A treatise on Political ERconomy”, New York, стор. 277-278.
„The superior saleableness of money is the exact effect or natural concequence of the less saleableness of commodities”. (Більша купівельна здатність грошей — це безпосередній результат та природній наслідок меншої купівельної здатности товарів). C o r b e t, T h.: „An Inquiry into the Causes and Modes of the Wealth of Individuals etc.”, London 1841, стор. 117.
„Money has the quality of being always exchangeable for whst it measures”. (Гроші мають властивість завжди вимінюватися на те, що вони міряють). B o s a n q u e t: „Metallic, Paper and Credit Currency etc.”, London 1842, стор. 100.
„Money can always buy other commodities, whereas other commodities can not always buy money”. (Гроші можуть завджи купувати інші товари, а інші товари не завжди можуть купувати гроші). T o o k e, T h.: „An Inquiry into the Currency Principle”, 2. ed., London 1844, стор. 10.
[71] Один і той самий товар можна купити і продати багаро разів. Він ціркулює тоді не як простий товар, а як товар такого означення, що його не існує з точки погляду простої ціркуляції, простої протилежности грошей і попиту.
[72] Маса грошей — байдужа річ: „pourvu ou’il y en ait assez pour maintenir les prix contractés par les denrées” (аби тільки її було досить, щоб підтримувати ціни певних товарів). B o i s g u i l l e b e r t , l.c., стор. 209. «Як що ціркулядія товарів на суму 400 міл. ф. ст. вимагає 40 міл. золота, і ця пропорція, 1/10, встановлює нормальний рівень, то в разі піднесення вартости товарів у ціркуляції через природні причини до 450 міл. сума золота мусить пройти до 45 міл., щоб зберегти нормальний рівень». W.Blake, “Observations on the Effects Produced by the Expenditure of Government etc.” London, 1823, стор. 42.
[73] „È la velocità del giro del denaro, non la quantita dei metallic che ia apparir molto a poco il danaro.” (Більша чи менша кількість грошей залежить од хуткости обігу, а не від кількости металу). Galiani, l.c., стор. 99.
[74] Приклад надзвичайного зменшення металічної ціркуляції нижче її середнього рівня дає Англія в 1858 р., як це можна побачити з ось якої цітати з „London Economist”: „From the nature of the case (саме розрізненого характеру простої ціркуляції) very exact data cannot be procured as to the amount of cash that is fluctuating in the market, and in the hands of the not banking classes. But, perhaps, the activity or the inactivity of the Mints of the great commercial nations is one of the most likely indications in the variations of that amount. Much will be manufactured when much is wanted; and little when little is wanted. … At the English Mint the coinage was in 1855: 9,245,000 £, 1856: 6,476,000 £, 1857: 5,293,855 £. During 1858 the Mint had scarcely anything to do”. (Через природу самого явища (саме розрізненого характеру простої ціркуляції) не можна скласти собі цілком певної уяви про кількість грошей, що перебувають у ціркуляції на ринкові та в руках осіб, не належних до класи баикирів. Але, може бути. діяльність чи бездіяльність монетних дворів великих торговельних націй може служити покажчиком хнтапь цієї кількости. Багато монет карбується, коли їх багато потрібно, і мало — коли мало потрібно. На англійському монетному дворі випущено було монети: в 1855 р. — 9.245.000 ф., в 1856 — 6.476.000 ф., в 1857 — 5.293.855 ф». Протягом 1858 р. монетний двір майже не працював». Economist, July 10, 1858. А разом з тим у банківських льохах лежало біля 18 міліопів фунтів стерлінгів золота.
[75] Dodd, “Curiosities of Industry etc.”, London 1854.
[76] „The currency reviewed etc. by a banker.” Edinburg, 1845 стор. 69 etc. „Si un écu un peu usé était réputé valoir quelque chose de moins ou’un écu tout neuf., la circulation se trouverait continuellement arrêtée et il n’y aurait pas un seul payement qui ne fut matière à contestation”. (Коли б трохи потертий екю мав вартість трохи меншу, ніж цілком новий, то ціркуляція мусила б раз-у-раз зазнавати затримок, і не було б ні одної виплати, що не ставала б предметом суперечки). G. G a r n i e r. l.c., том I, cтор. 24.
[77] J a c o b, W.: „An Historical Inquiry into the Production and Consumption of the Precious Metals”, London, 1831, том II, розд. XXVI.
[78] D a v i d B u c h a n a n, „Observations on the Subjects Treated of in Doctor Smith’s Inquiry on the Wealth of Nations etc.” Edinburgh, 1814, стор. З.
[79] H e n r y S t o r c h, „Cours d’économie politique etc.” avec des notes par J.-B.Say, Paris, 1823, том IV, стор. 179. Шторх опублікував свій твір французькою мовою в Петербурзі. Ж.Б.Сей передрукував його в Парнасу, додавши до нього «примітки», що фактично містили в собі лише загальні місця. Шторх (див. його „Considérations sur la nature du revenu national”, Paris, 1824) поставився до анексії його праці «принцем науки» ані трохи не ввічливо.
[80] P l a t o, „De Rep.”, L. II., «νομισμα ευμβολον της αλλαγης» (гроші — символ міни). Opera omnia, etc., ed. G.Stallbaumius, London, 1850, стор. 304. Платон досліджує гроші лише відпосно двох означень, як міри вартости і як знака вартости, але крім того знака вартости. Що служить для внутрішньої ціркуляції, вимагає він ще іншого знака для міни з Грецією і закордонними країнами. (Порівняй також 5 книгу його Законів).
[81] A r i s t o t e l e s (Ethic. Nicom, кн. 5, розділ 8, l.c.). «При задовольненні взаємних потреб гроші стали засобом міни на основі угоди і тим то вони мають назву νομω, бо існують не з природи, а як установа, і в нашій силі змінити їх та зробити недійсними.» Аристотель зрозумів гроші без порівнання ріжнобічніше й глибше, ніж Платон. В наведеному нижче місці він добре пояснює, як із мінового торгу між ріжними громадами виникає необхідність надати характеру грошей одному едеціфічному товарові, товарові з найвартіснішої субстанції: «Коли міна набула більш міжнароднього характеру, наслідком довозу необхідного та вивозу зайвого, то з необхідности було заведено вживання грошей… через це було укладено приймати і давати при міні де-що таке, що само має корисний ужиток і разом з тим дуже зручне для міші, напр., залізо, срібло і т.п.». Мішель Шевальє, який або не читав або не зрозумів Аристотеля, цітує це місце, щоб довести, що на думку Аристотеля засіб ціркуляції мусить складатися з субстанції найбільшої вартости. Навпаки, Арпстотель виразно каже, що гроші, виключно як засіб ціркуляції, здається, мають тільки умовне або законне існування, як це вже показує їхня назва νομισμα і що в дійсності свою споживчу вартість вони дістають лише від самої своєї функції, а не від властивої їм самим споживчої вартости. «Гроші та встановлення їх представляються чимсь цілком призвільним, а не прироlінім, бо при переміні грошевих знаків вони втрачають ціну та стають некорисними для задовольненім потреб» (l. c.).
[82] M a n d e v i l l e, Sir John: „Voyages and Travels”, London, вид. 1705 р., стор. 105: „This Emperor (of Cattay or China) may dispende ols muche as he wile withouten estymacion. For he despendenthe not, nor makethe no money, but of lether emprendeth, or of papyre. And when that money ha’he ronne so longe, that it begynethe to waste, than men beren it to the Emperoures Tresorye, and then they taken newe Money for the old. And that money gothe thorghe out all the contree, and thorghe out all his Provynces … they make no money nouther of Gold nor of Sylver” і на думку Mandeville „therefore he may desnende ynew and outragrously”. (Цей імператор (хінський) може витрачати скільки захоче, без всякого обрахунку, бо він не витрачає і не робить ніяких інших грошей, а тільки зі штемпельованої шкіри чи паперу, а коли ці гроші через довгу ціркуляцію нівечаться, то люде несуть їх до імператорської скарбниці і там беруть нові грощі замість старих. І ці гроші ходять по всій країні і по всіх її провінціях… вони не роблять цих грошей ні з золота, ні з срібла і через це (на думку Мапдевіля) він (імператор) може безмежно та без тями витрачати).
[83] B e n j a m i n F r a n k l i n: „Remarks and Facts Relative to the American Paper Money”, 1764, стор. 348, l. c. „At this very time, even the silver money in England is obliged to the legal tender for part of its va!ue; that part which is the difference between its real weigth and ts denomination. Great part of the shillings and sixpences now current are by wearing become 5, 10, 20, and some of the 6 pences even 50% too light. For this difference between the real and the nominal you have no intrinsic value; you have not so much as paper, you have nothing. It is the legal tender, with the knowledge that it can easily be repassed for the same value, that makes 3 penny worth of silver pass for a 6 pence”. (В наші часи навіть срібна монета в Англії завдячує частину своєї вартости тому, то вона є законним засобом плати, саме ту частину вартости, яка складає ріжншпо між справжньою вагою її та її назвою Більша частина шілінгів та шестипенсових монет, що перебувають тепер у ціркуляції, стали легшими на 5, 10, 20, а де-які з останніх монет навіть на 50%. Ця ріжшщя між р е а л ь н и м і н о м і н а л ь н и м не має ніякої внутрішної вартости: вона не представляє навіть паперу, — вона ніщо. Не — встановлений законом засіб плати: про нього відомо, що його можна вернути назад за таку саму вартість; от через що 3 пенси срібла ціркулюють як 6 пенсів).
[84] B e r k e l e y, l.c.: «Як то назва монети зберігається після того. як її метал зітреться, то невже ж торговельна ціркуляція не буде існувати далі?»
[85] „Non solo i metalli ricchi son segni delle cose … ma vicendevollmente le cose … sono segni dell’oro e dell’argento”. (Не тільки дорогоцінні метали служать представниками річей… але і навпаки…, речі служать представниками золота й срібла). (A. G e n o v e s i. „Lezioni di Economia Civile” (1765), стор. 281 в C u s t o d i, Part. Mod. кн. VIII.
[86] P e t t y : Золото й срібло — „universal wealth”. Pol. Arith., І. с., стор. 242.
[87] E. M i s s e l d e n, „Free Trade or the Means to Make Trade Florish etc.” London, 1622. «Природна матерія торгу — merchandize: which merchants from the end of trade have stiled commodities» (товар, те, що торговці після закінчення промислової праці визнали за корисність). Штучна матерія торгу — гроші, що дістали назву of sinewes of warre and of state (нервів війни й дерзкави). Хоч гроші і в природі, і в історії з’явилися після merchendize (товару), yet for as much as it is now in use has become the chiefe (але по тому вживанню, яке вони находять у наші часі, вони набули переважного значіння). Стор. 7. Він порівнює товар і гроші «з двома синами старого Якова, що поклав свою праву руку на молодшого, а ліву на старшого». (L.c.) B o i s g u i l l e b e r t: „Dissertation sur la nature des richesse etc.” l.c „Dissert, sur la nature des richesses etc.” l.c. „Voilà donc l’esclave du commerce devenu son maître. … La misère des peuples ne vient que de ce qu’on a fait un maître, ou plutôt un tyran de ce qui était mi esclave” (і от раб торгу стає паном його… Злидні народів приходять лише від того, що люде роблять пана, а то й тирана, з того, хто був рабом). Стор. 395, 399.
[88] B o i s g u i l l e b e r t, І.с: „On a fait une idole de ces métaux (For et l’argent) et laissant là, l’objet et l’intention pour lesquels ils avaient été appelés dans le commerce, savoir pour y servir de gages dans l’échange et h tradition réciproque, on les a presque quittés de ce service pour en former de divinités, auxquelles on a sacrifié et sacrifie toujours plus de biens et de besoins précieux et même d’hommes, que jamais l’aveugle antiquité n’en immola à ces fausses divinités” etc. (З цих металів (золота й срібла) зробили ідолів і, не зважаючи на предмет та призначення, для яких їх заведено в торгові, саме — служити заставом у міні та при взаємних виплатах, — їх цілком усунули від тої служби, щоб зробити з них богостоти, яким приносили й приносять у жертву стільки багатств і коштовних річей та навіть людей, скільки сліпа старовина ніколи не приносила цим фальшивим богоістотам; і т.д.). L.с., стор. 395.
[89] Boisguillebert у першому спиненні руху цього perpetum mobile, себ-то в запереченні функціонального існування грошей як засобу ціркуляції, чує одразу усамостійнення грошей відносно товарів. Гроші. каже він, повинні бути „dans un mouvement continuel, ce que ne peut être que tant qu’il est meuble, mais sitôt qu’il devient immeuble lout est perdu” (в невпинному рухові, вони можуть бути грішми тільки тоді, коли вони рухаються, коли ж вони стають нерушними, все загинуло). „Le détail de la France”, стор. 231. Чого він не добачає, так це того, що спинення грошей творить умову їхнього руху. Чого ж він у дійсності хоче, так це того, щоб мінова вартість товарів з’являлася лише як минуща форма її переміни матерії, але ніколи не ставала самостійною метою.
[90] «Що більше зростає запас товарів, то дужче меншає те, що існує як скарб (in treasure)». E.Misselden, l.c., стор. 7.
[91] L.c., стор. 11-13 passim.
[92] P e t t y: „Political Arith.”, l.c., стор. 196.
[93] F r a n ç o i s B e r n i e r: „Voyages contenant la description des états du Grand Mogol”, Паризьке видання 1830, том І, conf. р. 312-14.
[93] Dr. M a r t i n L u t h e r: „Bücher vom Kaufhandel und Wucher”, 1524.. На тому ж місці Лютер каже: «Бог засудив нас німців на те, шоб ми змушені були викидати наше золото й срібло в чужі країни, ввесь світ робити багатим, а самім лишатися жебраками. Англія повинна б була мати менше золота, коли б Німеччина лишала їй її текстильні вироби, і король Португалії також повинен був би мати менше золота, як би ми лишили йому ласощі його країни. Порахуй лише, скільки вивозять з німецьких країн на самий ярмарок у Франкфурті без потреби й причини, то здивуєшся, як це так, що все ж хоч один гелер таки лишається в німецьких країнах. Франкфурт — це срібна й золота дірка, крізь яку тече з німецької країни те, що тільки твориться і росте, перетворюється в монету чи карбується у нас: коли б цю дірку заткнути, то не довелося б тоді чути нарікань на те, що скрізь лише марні борги та немає грошей, що країна й міста заборжнилися. Але хай іде як іде, адже ж цього хочуть люде: ми, німці, мусимо лишитися німцями! Ми не можемо схаменутися, бо ж мусимо».
М і с е л ь д е н у згаданому вище творі хоче задержати золото срібло хоча б у колі християнства: «Грошей меншає через торг християн з Турцією, Персією та Ост-Індіеіо. Ці галузі торгу ведуться здебільшого за готівку, однак цілком інакше, ніж у торгові поміж самими християнами. Бо, хоч торг між християнами ведеться також за готівку, одначе гроші завжди замкнені в своїх кордонах. Дійсно, в торгові поміж християнами буває, течія вперед і назад, приплив і відплив грошей, бо іноді їх є більше в одній частині, менше в другії, залежно від того, що в одній країні їх бракує, а в другій є зайві; вони приходять і відходять та крутяться в колі християнства, але завжди лишаються в його кордонах. Але гроші, які вивозяться торгом поза межі християнства — до згаданих вище країн, завжди витрачаються і ніколи не вертаються назад».
[95] „A nummo prima origo avaritiae … haec paulatim exarsit rabie quadam, non jam avaritia, sed fames auris”. (Від грошей бере свій початок скнарство… воно поволі розрослося в повну скаженість і зі скнарства стало жагою золота). P l i n. Hist. nat. І. XXXIII., с. XIV.
[96] Отаже Гораціо нічого не розуміє з філософії творення скарбів, коли каже: (Satir. І. II., Satir. III.): „Siquis emat atharas, eniptas comportat in unum. Nec studio citharae, nec musae deditus ulli; si scalpra et formas non sutor; nautica vela Aversus mercaturis; delirus et amens, Undique dicatur merito. Qui discrepat istis, Qui nummos aurumque recondii nescius uti Compositis metuensque velut contingere sacrum?” (Коли хтось купує кітари і куплені складає разом, не віддаючися ані кітарі, ані якійсь музі; коли ножі й колодки до чобіт кумує не швець, а корабельні вітрила — людина, що не має нахилу до торгу, то всі цілком справедливо називають такого покупця божевільним і дурнем. Чим відріжпяілься від них той, хто складає гроші й золото, не вміючи користуватися з зібраного, боячися доторкнутися до нього, наче б до святого?)
Пан S e n i o r розуміє справу краще: „L’argent paraît être la seule chose dont le désir est universel, et il en est ainsi parceque l’argent est une r i c h e s s e a b s t r a i t e et parceque les hommes, en la possédant, peuvent satisfaire à touts leurs besoins, de quelque nature qu’ils so’ent.”. (“Гроші, здається, одним-одна річ, що її хочуть мати вмі, і не через те, що гроші — б а г а т с т в о а б с т р а к т н е, а ще через те, що люде, мавши його, можуть задовольняти всі свої потреби, які б вони не були). „Principes fondamentaux de l’économie politique, traduit par le Comte Jean Arrivaben”, Paris, 1836, стор. 221, або S t o r c h: «Тому що гроші репрезентують усі інші багатства, варто тільки їх нагромадити, щоб можна було одержати собі всі роди багатства, які лишень па світі існують». L.c., том 2, стор. 134.
[97] Наскільки inner man (внутрішня людина) товарового індивіда лишається незмінним навіть тоді, коли він цивілізувався та розвинувся в капіталіста, свідчить приклад лондонського представника одного міжпароднього банкового дому, що повісив у рямку зя шкло банковий білет на 100.000 Ф.ст., як добрий фамілійний герб. Дотеп полягає тут у іронічно поважній зневазі з боку білета до ціркуляції.
[98] Дивись пізніше цітоване місце з Ксенофонта.
[99] Jacob, l.c., том 2, розд. 25 і 26.
[100] „In times of great agitation and insecurity, especially during internal commotions or invasions, gold and silver articles are rapidly converted into money; whilst during periods of tranquillity and prosperity, money is converted into plate and jewellery”. (За часів великих розрухів і небезпек, особливо під час внутрішніх розрухів і міжнародніх воєн, золоті й срібні речі швидко претворюються в гроші. В часи покою й добробуту гроші перетворюються в посуд та оздоби). Том 2, стор. 357, l.c.
[101] В поданім оттут місці К с е н о ф о н т висвітлює гроші в їхній спеціфічно означеній формі грошей і скарбу: „Лише в цій одній справі з усіх тих, що мені відомі, ніхто не заздрить спорудникам… чим багатшими являються поклади і чим більше здобувають грошей, тим більше людей беруться до цієї справи. Рухомість, коли хто придбав її для свого дому скільки треба, вже не докупають у великій кількості. А грошей ніхто ніколи ще не надбав так багато, щоб не потрібувати їх іще більше; коли хто має їх надмірно багато, то він заховує зайві і має втіху незгірше, ніж коли б користався з них. Коли держави живуть добре, люде мають велику нужду в грошах: чоловіки хочуть витрачати їх на гарну зброю та добрих коней, на прегарні житла й будинки; жінки допоминаються коштовних убрань чи золотих оздоб. Коли ж держави терплять від неврожаю чи від війни, за якої обробіток землі меншав ще дужче, люде мають нужду в грошах і на купівлю харчів і наймання війська”. Xen., De Vectig., розд. IV.) А р и с т о т е л ь у розд. 9, кн. I «Республіки» висвітлює обидва рухи ціркуляції Т-Г-Т і Г-Т-Г в їхній протилежності під назвою «економіки» і «хрематистики». Обидві Форми поставлено одну супроти одної грецькими трагіками, особливо Евріпідом, як διχη і χερδοζ.
[102] Капітал, певна річ, авансують також у формі грошей, і авансовані гроші можуть бути авансованим капіталом; однак, ця точка погляду не припадає на горизонт простої ціркуляції.
[103] Ріжніцю між засобами купівлі і засобами плати підкреслено у Лютера (Примітка К.Каутського до другого видання. Порівн. «Капітал», 1 том, 1 частина, 96 примітка., 4 вид., стор. 99).
[104] Пан Маклеод, не зважаючи на своє доктринерське величання означуваннями, настільки не знає найелементарніших економічних відношень, що гроші взагалі виводить з їхньої найрозвиненішої форми, з форми засобу плати. Він між іншим каже; Через те, що люде не завжди одночасно потрібують взаємних послуг і не в однаковому обсязі що до їхньої вартости, то „there would remain over a certain difference of amount of service due from the first to the second — debt” (завжди лишиться певна ріжниця або кількість послуг, що їх перший має відносно другого — борг). Подсідач цього боргу потрібує послуг другого, що не потрібуе його послуг безпосередньо, і „transfers to-the third the debt due to him from the first. Evidence of debts changes so hands — currency … When a person received an obligation expressed by metallic currency, he is able to command the services not only of the original debtor, but of the whole of the industrious community” (передає третьому борг, що рахується за першим. Боргові зобов’язання, таким чином, переходять з рук до рук — ціркуляція… Коли якась особа дістає боргове зобов’язання, висловлене в металічних грошах, вона має право вимагати послуги не тільки від початкового вину¬ватця але й від усього промислового суспільства). M a c l e o d: „Theory and Practice of Banking etc.” London, 1855, том І, розд. І.
[105] B a l e y, l.c. p. 3: „ Money is the general commodity of contracts, or that in which the majority of bargains about property, to be completed at a future time, are made”. (Гроші являють собою загальний предмет зобов’язань, або такий предмет, про який складається найбільше контрактів, що мають па оці манно та розраховані на майбутній час).
[106] S e n i o r, l.c., стор. 221 каже: «Через те, що вартість усіх річей у певний час змінюється, то приймають за засіб плати таку річ, що її вартість найменше замінюється, що найдовше зберігає дану середню здатність купувати речі. Так гроші стають висловом або представником вартости». Навпаки. Через те, що золото, срібло і т.д. стали грошима, себ-то існуванням усамостійненої мінової вартости. стають вони загальним засобом плати. Коли згадане паном Сеніором міркування що до тривалости величини вартости грошей набирає сили, себ-то в ті періоди, коли гроші силою обставин стають загальним засобом плати, саме тоді виявляютея й хитання їхньої вартости. Таким періодом був в Англії час Єлизавети, і це було за її часів, коли лорд Burleigh і сер Thomas Smith, з огляду на одверте знецінення шляхетних металів, провели парламентський акт, що зобов’язував Оксфордський та Кембриджський університети забезпечувати собі третину своїх земельних продуктів у пшениці та солоді.
[107] Boisguillbert, що хотів стати на перешкоді буржуазним продукційним відносинам, повстаючи з усієї сили проти самих буржуа, особливо залюблено розглядає ті форми грошей, в яких вони виявляються лише ідеально або хвилево. Спочатку засіб ціркуляції. Потім засіб плати. Чого він знову не бачить, так це безпосереднього перетворення грошей з ідеальної форми в їхню зовнішню реальність, того, що реальні гроші вже містяться в прихованій формі в лише уявній мірі вартостей. Що гроші — лише форма самих товарів, каже він це виявляється в великому торгові, де міна відбувається без допомоги грошей, після того, як les merchandises sont appreciées (товари поціновано). „Le Détail de la France “, l.с., стор, 210.
[108] Locke, l.c., стор. 17, 18.
[109] „Il danaro ammassato supplisce a qella somma, che per essere attualmente in circolazione, per l’eventuale promiscuità, de commerci si aliontana e s o r t e d e l l a s f e r a d e l l a c i r c i l a z i o n e m e d e s i m a”. (Нагромаджені гроші доповнюють ту суму, яка, щоб дійсно перебувати в ціркуляції і задовольняти випадкові потреби торгу, виходить зі сфери самої ціркуляції). G. R. C a r l i прим. до V e r r i: „Meditazioni sulla Economia politica”, стор. 196, том XV у Custodi, l.c.
[110] M o n t a n a r i: „Della moneta” (1683), l.c, стор. 40. „E cosi fattamente diffusa per tutto il globo terrestre la communicazione de’ populi insieme, che può quasi dirsi esser il mondo tutto divinuto una sola città in cui si fa perpetua fiera d’ogni mercanzia, e dove ogni uomo di tutto ciò che a terra, gli animali e l’umana industria altrove producono, può mediante il danaro stando in sua casa orovedersi e godere. Maravigliosa invenzione”. (Зносини народів між собою так поширені по всій земній кулі, що, можна сказати, весь світ майже став одним містом, в якому відбувається вічний ярмарок продуктів, і в якому кожна особа може за допомогою грошей, лишаючись дома, набувати та тішитися всім тим, що продукує земля, тварини і людська промисловість у іншому місці. Пречудове винайдення).
[111] „I metalli han questo di proprio e singulare che in essi soli tutte îe ragïoni siriducono ad una che è la loro quantità, non avendo ricevuto deîla natura diversaqualità ne nell’interna loro constituzione ne nell’externa forma e fattura”. (Метали відзначаються тою властивістю, що в них усе зводиться на саму кількість, бо вони не дістали від природи иіяких ріжниць що до внутрішнього складу і ніякої зовнішньої форми чи фазону). Galiani, l.c., стор. 130.
[112] В 1760 році безліч убогих людей помандрували на південь від Праги промивати золотий пісок, і троє чоловіків могли здобути за день 33 марки золота. Наслідком цього приплив до „diggins” і число рук, відтягнутих від хліборобства, стали такі великі, що в ближчому році до країни завітав голод (Див. M. G. K ö r n e r, „Abhandlung von dem Alterthum des böhmischen Bergwerks”, Schneeberg 1758).
[113] Досі австралійські і їм подібні відкриття ще не зачепили відношення вартости між золотом і сріблом. Противні думки Мішеля Шевальє мають саме таку ж вартість, як і соціялізм цього екс-сен-симоніста. Котировки срібла на лондонському ринкові, певна річ, доводять, що середня ціна срібла в золоті за період 1850-1858 рр. є майже на 3 проценти вища, ніж за період 1830-1850. Але це піднесення можна пояснити азіятським попитом на срібло. Протягом 1852-1858 рр. ціна срібла міняється в окремі роки і місяці тільки паралельно до цього попиту, а ніяк не наслідком постачання золота з новознайдених джерел. Ось перегляд цін срібла на лондонському ринкові в золоті.
[114] „Золото — дивна річ! Хто має його, той панує над усім, чого він хоче. За допомогою золота можна навіть душам дійти до раю”. (Колумб в одному листі з Ямайки, 1503 р.). [Прим. К.Каутського до 2 вид. Порівн. „Капітал”, том І, 4 вид. (стор. 95)].
[115] Зрештою Юм приймає цю повільність, хоч і як вона не відповідає його принципові. Див. D a v I d H u m e: „Essays and Treatises on Several Subjects”. Ed. London, 1777, том 1, стор. 300.
[116] Порівняй: Stuart, l.c., том 1, стор. 394-400.
[117] D a v I d H u m e, l.c., стор. 300.
[118] D a v I d H u m e, l.c., стор. 303.
[119] D a v I d H u m e, l.c., стор. 303.
[120] „It is evident, that the prices do not so much depend on the absolute quantity of commodities, and that of money, which are in a nation, as on that of the commodities, which can or may come to market, and of the money which circulates. If the coin be locked up in chests, it is the same thing with regard to prices, as if it were annihilated; if the commodities be hoarded in magazines and granaries, a like effect follows. As the money and commodities in these cases never meet, they cannot affect each other. The whole (of prices) at last reaches a j u s t p r o p o r t I o n w I t h t h e n e w q u a n t I t y o f s p e c i e w h I c h I s I n t h e k I n g d o m”. (Очевидно, ціни залежать не стільки від абсолютної кількости товарів і грошей, що є в нації, скільки від товарів, які можуть потрапляти на ринок, і грошей, що перебувають у ціркуляції. Як що гроші будуть замкнені в скринях, то вплив на ціни буде такий самий, як коли б їх було знищено. Коли товари були складено до магазинів і крамниць, вплив буде той самий: через те, що гроші й товари в таких випадках ніколи не зустрінуться, то вони не можуть впливати одні на одних. Загалом усі ціни, кінепь-кінцем, доходять до в і р н о ї п р о п о р ц і ї в і д п о в і д н о д о з м і н е н о ї к і л ь к о с т и г р о ш е й у д е р ж а в і), l.с., стор. 307, 308, 308.
[121] Див. Л о і Ф р а н к л і н а про додаткову вартість, яку золото й срібло повинні діставати з їхньої функції як грошей. Так само і Форбонне. (Примітка К.Каутського до 2 видання).
[122] Ця фікція повторюється слово в слово у Монтескіє. (Примітка К.Каутського до 2 видання. Відповідне місце з Монтескіє наведено в «Капіталі», т. I, ч. І, примітка 80, 4 видання, стор. 88).
[123] S t e u a r t, l.c.,том 1, стор. 394 seq.
[124] S t e u a r t, l.c.,том 2, стор. 377-379 passim.
[125] L.c., стор. 379-380 passim.
[126] „The additional coin will be locked up, or converted into plate … As for the paper money, as soon as it has served the first purpose of supplying the demand of him who borrowed it, it will return upon the debtor in it and become realised… Let the specie of a country, therefore, be augmented or diminished in ever so great a proportion, commodities will still rise and fail according to the principles of demand and, competition, and these will constantly depend upon the inclinations of those who have property or any kind of equivalent whatsoever to give, but ever upon the quantity of coin they are possessed of… Let it (саме — quantity of specie in a country) be ever so low, while there is real property of any denomination in the coun. … and a competition to consume in those who possess it, prices will be high, by the means of barter, symbolical money, mutual prestations and a thousand other inventions… If this country has a communication with other nations, there must be a proportion between the prices of many kinds of merchandize there, and elsewhere, and a sudden augmentation or diminution of the specie, supposing it could of itself operate the effects of raising or sinking prices, would be restrained in its operation by foreign competition”. (Зайві монет буде або замкнено, або перетворено в вироби. Паперові гроші, осягнувши своєї первісної мети, себ-то задовольнивши попит того, хто починав їх, повернуться до кредитора і будуть реалізовані… Отже, до якого б ступня не більшало або не меншало грошевих знаків у країні, товарові ціни підноситимуться або падатимуть на основі принціпа попиту й постачання, і це залежатиме від бажань тих, хто для міни мають власність або щось їй рівновартісне, але ніколи не від кількости грошей у цих осіб… Нехай кількість грошевих знаків буде дуже незначна в країні, але поки в ній є якась нерухома власність і попит на споживання з боку тих, хто її має, ціни будуть високі, завдяки міні, символічним грошам, векслям і т и с я ч а м інших вигадів… Коли ця країна має зносини з іншими націями, то мусить існувати відношення між цінами на багато ролів товарів у цій країні, з одного боку, і в інших країнах — з другого, і раптове збільшення й зменшення грошевих знаків, коли ми приймемо, що с а м о в о н о може викликати піднесення чи підупад цін буде в свому впливові з а т р и м у в а т и с я чужоземною конкуренцією. L.с., том 1, стор. 400-402. „The circulation of every country must be in proportion to the industry of the inhabitants producing the commodities which come to market… If the coin of a country, therefore, falls below the proportion of the price of industry offered to sale inventions, like symbolical money, will be fallen upon, to provide for an equivalent for it. But it the specie be found above the proportion of industry, it will have no effect in raising prices, nor will it enter into circulation: i t w I l l b e h o a r d e d u p I n t r e a s u r e s… Whatsoever be the quantity of money in a nation, in correspondence with the rest of the world, there never can remain, in circulation, but the to the quantity nearly proportional to the consumption of the rich and to the labour and industry of the poor inhabitans”, i ця nponopція не зумовлюється „by the quantity of money actually in the country”. (Ціркуляіія в кожній країні мусить бути пропорціональною до промисловости мешканців, що продукують товари, які йдуть на рпнок… Тим то, коли монета в країні впаде відносно нижче ціни промислових виробів, нестачуваних на продаж, то вигади, такі як от символічні гроші, поповнять цю недостачу. Але коли грошеві знаки перевищать кількість промислових виробів, вони не піднесуть цін, вони навіть не вступлять у ціркуляцію, а б у д у т ь н а г р о м а д ж у в а т и с я я к с к а р б и… Яка б не була кількість грошей у нації, в порівнанні з усією рештою світа, в ц і р к у л я ц і ї може лишиться тільки кількість, приблизно пропорціональна до споживання багатих або до праці і заповзятості убогих людей”, — (і ця пропорція не зумовлюється кількістю грошей, що є в цей час у країні). L.с., стор. 403-408 passim. „All nations will endavour to throw their ready money. Not necessary for their own circulation, into that country where the interest of money is high with respect to their own”. (Всі нації змагатимуться ввезти свою готівку, непотрібну для їхньої власної ціркуляції, до тої країни, де процент на гроші вищий, ніж у них). L.с., том 2, стор. 5. „The richest nation in Europe may be the poorest in circulation specie”. (Найбагатша країна в Европі може бути найбіднішою що до кількости грошевих знаків у ціркуляції). L.c., том 2, стор. 6.
(Див. полеміку проти Стюарта у Артура Юнга. Примітка К.Каутського до 2 видання. В «Капіталі», т. І, част. І, примітка 78, 4 вид., стор. 87, Маркс каже: «Юмову теорію проти Дж.Стюарта і інших боронить А.Юнг у овому творі „Political Arithmetic”, London, 1774 р., де є осібний розділ: „Prices depend on quantity of money», стор. 112 sqq.)
[127] S t e u a r t, l.c., том 2, стор. 370. Луї Блан перетворює money of the society — не що інше, як внутрішні національні гроші — в соціялістнчні гроші — це зовсім нічого не означає — і послідовно робить із Джона Ло соціяліста (Див. його перший том «Історії французької революції»).
[128] M a c l a r e n, l.c., стор. 43 seq. Патріотизм спонукнув одного недавно померлого німецького письменника (Gustav Julius) виставити старого Бюша як авторитет супроти школи Рікарда. Бюш переклав геніяльну англійську мову Стюарта на гамбурзький діялект і, скільки лише міг, скрізь дзвонив про свій оригінал.
[129] Це не точно. А д а м С м і т швидче в деяких місцях формулує закон вірно. (Примітка К.Каутського до 2 вид. Порівн. сприводу цього «Капітал», т. І, част. 1, прим. 78, 4 вид., стор. 87).
[130] Тим то ріжниці між „currency” і „money”, себ-то між засобом ціркуляції і грішми, не знайдемо ми в „Wealth of Nations”. Спантеличений ніби-безстронністю Адама Сміта, що гаразд знав свого Юма і Стюарта, чесний Макларен зауважук: „The theory of the dependence of prices on the extent of the currency had not as yet attracted attention and Doctor Smith like Mr. Locke (Лок міняється в його погляді) considers metallic money nothing but a commodity”. (Теорія залежности цін від кількости грошевих знаків у ціркуляції досі не звертала на себе уваги, і доктор Сміт, як і містер Лок, дивляться на металічні гроші лише як на корисність). Maclaren, l.c., стор. 44.
[131] D a v I d R I c a r d o: „The high price of Bullion, a proof of the depreciation of Banknotes”. 4 вид., London, 1811. (Перше видання з’явилося року 1809). Далі: „Reply to Mr. Bosanquet’s Practical Observations on the Report of the Bullion Committee”. London, 1811.
[132] D a v I d R I c a r d o: „On the Principles of Political Economy etc.” стор. 77. «Вартість шляхетних металів, як і всіх інших товарів, кінедь-кінцем залежить од цілої кількости праці, потрібної, щоб її добути та привезти на ринок».
[133] L.c., стор. 77, 180, 181.
[134] R I c a r d o: l.c., стор. 421. «Кількість грошей, що її можна використувати в якійсь країні, залежить од їхньої вартости. Коли б ціркулювало саме золото, то грошей потрібно було б у п’ятнадцять раз менше, ніж коли б уживали саме срібло». Див. також R I c a r d o: „Proposals for an Economical and Secure Currency”, London, 1810. стор. 17, 18, де він каже: «Кількість білетів у ціркуляції залежить від тої суми, що потрібна для ціркуляції країни, а ця сума регулюється вартістю одиниці грошевої міри, сумою виплат і економією на їхній реалізації».
[135] D a v I d R I c a r d o: „Principles of Political Economy etc.” стор. 432, 433.
[136] D a v I d R I c a r d o: „Reply to Mr. Bosanquet’s Practical Observations etc.” стор. 49. „That commoditieswould rise or fall in price, in proportion to the increase or diminution of money, I a s s u m e as a f a c t w h I c h i s i n c o n t r o v e r t i b l e”. (Що товари піднесуться або впадуть у ціні пропорціонально до збільшення чи зменшення грошей, я в и з н а ю я к н е п о х и т н и й ф а к т).
[137] D a v I d R I c a r d o: „The high price of Bullion etc.”: „Money would have the same value in all countries”, стор. 4. В своїй політичній економії Рікардо змінив це місце, але не так, щоб це мало тут вагу.
[138] L.c., стор. 3-4.
[139] L.c., стор. 4.
[140] „An unfavourable balance of trade never arises but from a redundant currency”. (Несприятливий торговельний баланс завжди є наслідком надмірної ціркуляції). R I c a r d o, l.c., стор. 11, 12.
[141] „The exportation of the coin is caused by its cheapness and is not the effect, but the cause of an unfavourable balance”. (Вивіз монети трапляється через її дешевину і є не наслідком, а причиною несприятливого балансу). R i c a r d o, l.с., стор. 14.
[142] L.c., стор. 17.
[143] R i c a r d o, l.c., стор. 74, 75. „England, in consequence of a bad harvest, would come under the case of a country having been deprived of a part of its commodities, and, therefore, requiring a diminished amount of circulating medium. The currency which was before equal to the payments would now become superabundant and relatively cheap in proportion of her dminished production. The exportation qf this sum, therefore, would restore the value of the currency to the value of the currencies of other countries”. (Англія, через неврожай збіжися, була б подібна до країни, що втратила частину своїх товарів, і тим то потрібує зменшеної кількости засобів ціркуляції. Ціркуляція, яка раніш відповідала виплатам, стає тепер надмірною і порівнюючи дешевою, пропорційно до зменшення продукції. Отже, вивіз цієї суми зарівняв би вартість їі ціркуляції з вартістю ціркуляції інших країн). Його переплутування грошей і товарів та грошей і монет смішно виявляється ось у якій тезі: „If we we can suppose that after an unfavourable harvest, when England has occasion for an unusual importation of corn, another nation is possessed of a super-abundance of that article, but has no wants for any commodity what ever it would unquestionably follow that such a nation would not export its corn in exchange for commodities: b u t n e I t h e r w o u l d i t e x p o r t c o r n f o r m o n e y, as that is a commodity which no nation ever wants absolutely but relatively”. (Як що прийняти, що після несприятливого врожаю, коли Англія потрібує надзвичайного довозу збіжжя, інша країна має надмір цього продукту, але не потрібує ніяких інших товарів, то безперечним.наслідком цього буде те, що подібна нація не вивозитиме свого хліба у виміну на товари, не вивозитиме вона його також за гроші, бо це товар, якого народи потрібують не абсолютно, а відносно). L.c., стор. 75. Пушкін у своїй поемі примушує батька свого героя не розуміти того, що товар — гроші, однак росіяне віддавна вже розуміли, що гроші — товар, як це доводить не тільки ананглійський імпорт збіжжя з 1838-1842 рр., а й ціла історія їхнього торгу.
[144] Порівн. T h o m a s T o o k e: „History of Prices” і J a m e s W i l s o n: „Capital, Currency and Banking”. (Остання книга — передрук низки статей, видрукуваних у „London Economist” в 1844, 1845 і 1847 рр.).
[145] J a m e s D e a c o n H u m e: „Letters on the Cornlaws”, London, 1834, стор. 29-31.
[146] T h o m a s T o o k e: „History of Prices etc.”, London, 1848, стор. 110.
[147] Порівн. W. B l a k e : цитовані вище „Observations etc.”
[148] J a m e s M i l l: „Elements of Political Economy.” В тексті зроблено переклад з французького перекладу J.T.Parisot, Paris 1823.
[149] L.c., стор. 128-136 passim.
[150] За кілька місяців перед вибухом загальної торговельної кризи 1857 р. відбувалися засідання комітету палати громад для досліду впливу банкових законів 1844 і 1845 рр. Лорд Оверстон, теоретичний батько цих законів, вшанував самого себе в промові перед комітетом у таких словах: „By strict and promot adherence to the principles of the act of 1844, everything has passed off with regularity and ease; the mone¬tary system is safe and unshaken, the prosperity of the country is un¬disputed, the public confidence in the wisdom of the act of 1844 is daily gaining strength; and if the committee wish for further practical illustration of the soundness of the principles on which it rests, or of the benefrcial results which it has assured, the true and sufficient answer to the committee is: look around you, lok at the present state of trade of the country, Ioo at the contentment of the people; look at the wealth and prosperity which pervades every class of the community; and then, having done so, the committee may be fairly called upon to decide whether they will interfere with the continuance of an act under which these results have been developed”. (Точним і швидким застосованпям основ закону 1841 р. все було переведено правильно й легко. Монетну систему встановлено твердо й непохитно, добробут країни не підлягає сумнівам, публічне довірря в краю до закону 1844 р. що дня набуває чим раз більшої сили, і, як що комітет бажає дальшого практичного доказу вірности тих принціпів, на які цей закон спирається, або корисних результатів, ним викликаних, то правильна й достатня відповідь комітетові буде така: погляньте навколо себе, погляньте на сучасний стан торгу в країні, погляньте на вдоволення народу, погляньте на багатство й добробут, що панують серед усіх клас суспільства, і потім нехай комітет вирішить, чи буде він заваджати дальшому існуванню закона, що спричинився до таких результатів). Так роздзвонив Оверстон своєю власною трубою 14 липня 1857 р, а 12 листопаду того самого року міністерство мусило на свою власну відповідальність скасувати цей дивотворчий закон 1844 р.
[151] Тук зовсім не знав твору Стюарта, як це видно з його „History of Prices from 1839—1847″, London, 1848 р., де він викладає історію грошевих теорій.
[152] Найвидатніший твір Тука, крім „History of Prices”, що його видав його співробітник Neumarch у 6 томах, — це „An Inquiry into the Currency Principle, the Connexion of Currency with Prices etc.” 2 вид., London, 1844. Твір В і л ь с о н а ми вже цітували. Нарешті, треба ще згадати J o h n F u l l a r t o n’а: „On the Regulation of Currencies”, 2 вид, London, 1845.
[153] «Треба розріжняти золото як товар, себ-то капітал, і гроші як засіб ціркуляції:». (Тооке: „An Inquiry into the Currency Principle etc.” стор. 10) „Gold and silver may be counted upon to realise on their arrival nearly the exact sum required to be provided … gold and silver posses an infinite advantage over all other description of merchandize … from the circumstance of being universally in use as money. It is not in tea, coffee, sugar or indigo, that debts, whether foreign or domestic, are usually contracted to be paid, but in coin; and the remittance, therefore, either in the identical coin designated, or in bullion which can be promptly turned into that coin through the mint or market of the country to which it is sent, must alvays afford to the remitter, the most certain, immediate, and accurate means of affecting this object, without risk of disappointment from the failure of demand or fluctuation of price”. (Можна рахувати, що золото й срібло, при своїй появі, майже вповні зреалізують потрібну суму… Золото й срібло мають безмірну перевагу супроти всіх інших товарів…, бо на всім світі їх уживають як монету. Виплати боргів, і внутрішніх і закордонних, звичайно встановлюються не в чаю, каві, цукрі чи індиго, а в монеті; отже, переказ грошей або в ідентичних монетах або в зливках, котрі легко можна перетворити в гроші на монетному дворі або на ринкові тої країни, куди ті гроші пересилають, ці перекази завжди здаються для того, хто ці гроші має одержати найбезпечнішим, найпростішим і найвірнішим способом виплати без, всякого риску для себе мати збитки від зменшення попиту чи хитання цін). Fullarton, l.c., стор. 132, 133. „Any other article (окрім золота й срібла) might in quantity or kind be beyond the usual demand of the country to which it is sent “. (Всякий інший продукт (окрім золота й срібла) може що до кількости або що до якости стати таким, що не задовольнятиме звичайного попиту країни, до якої його пересилають). T o o k e: „An Inquiry etc.”
[154] Перетворення грошей у капітал ми розглянемо в 3 розділі, що трактує про капітал і творить кінець цієї першої частини.